Він писав під псевдонімом Михайло Красний, але омріяна ним і його другом Хвильовим "загірна комуна" безжально знищила своїх співців та зробила все для того, щоб стерти пам’ять про Розстріляне відродження.
Михайло Яловий — поет, прозаїк, драматург, громадський діяч. Був членом організацій "Гарт", президентом ВАПЛІТЕ, жив у харківському будинку "Слово", де став першим заарештованим після початку сталінських репресій.
Свої твори писав також під псевдонімом Юліян Шпол і був настільки забутий, що тривалий час Юліана Шпола та Михайла Ялового вважали двома різними особами.
Суспільне Культура розповідає біографію Михайла Ялового — яскравої постаті українського мистецького процесу 1920-х.
У вирі революцій
Михайло Яловий народився 5 червня 1895 року в селі Дар-Надежда Полтавської губернії, тепер – Харківської області. Освіту здобував спочатку в гімназії Миргорода, а згодом, у 1916 році, вступив на факультет медицини до Київського університету Святого Володимира.
Студент Яловий потрапив у вир революційних подій і став членом партії соціалістів-революціонерів, яка захищала інтереси селянства. Після того, як партія розкололася, майбутній письменник долучився до лівого крила "боротьбистів", які обстоювали ідеї створення всесвітньої федерації республік і при цьому збереження української державності.
Президент ВАПЛІТЕ
У 1921 році Михайло Яловий разом із Михайлем Семенком та Василем Олешком заснували "Ударну групу поетів-футуристів". У 1925-му Михайло Яловий переходить до об'єднання "Гарт", а вже наприкінці року разом із своїм другом, письменником Миколою Хвильовим, створює ВАПЛІТЕ і стає першим президентом організації. ВАПЛІТЕ, або Вільна академія пролетарської літератури, народилася в Харкові й стала культовою організацією для українського літературного процесу.
До складу угруповання увійшли такі відомі митці, як Майк Йогансен, Павло Тичина, Юрій Яновський, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Олекса Слісаренко та інші.
ВАПЛІТЕ вважають центром українського відродження 20-х років і хоч академія проіснувала лише до 1928 року, вона посіла значне місце в українському літературному процесі в Радянській Україні.
У 1923 році Яловий видав свою єдину футуристичну збірку "Верхи".
"Не чіпайте,
Не чіпайте мене сьогодні.
В моїй душі вогонь,
В моїй душі –
Відблиски
Тисячолітніх змагань,
Загадані
Міліонними поколіннями…
Коли червонокрилі натовпи
Захльобують виямки вулиць, —
Плачуть розколисані, наелектрені струни,
Кудляться розбуджені омайданені звірі.
Рвуться заклялкі болі.
З аговним посвистом
Змітаються віки космічною мітлою, —
Висмикнутий з нетрів минулого,
Я — засліплено голий.
Не чіпайте мене,
Оголеного".
Найвідоміший твір — "перший український формалістичний роман"
У 1929 році Михайло Яловий під псевдонімом Юліан Шпол видає роман "Золоті лисенята". Твір набув популярності й витримав декілька перевидань, але — як це часто бувало у Радянському Союзі — зстикнувся з критикою. Причиною стала форма твору — метафорична та екстравагантна, із вигадкою на межі пародії.
В основі сюжету — події громадянської війни, боротьба лівого антиденікінського підпілля та любовні інтриги в цьому підпіллі. Роман просякнутий описами підпільних зібрань, провалами конспірацій, терористичними актами, небезпечно-романтичними подорожами й психологічними драмами на цьому ґрунті. Поет і публіцист Олег Коцарев у статті "Ще одна спроба формалізму" так писав про роман:
"У чому ж проявляється формалістичність? Передусім у тому, що «Золоті лисенята», з одного боку, підкреслено сюжетний і навіть гостросюжетний роман з погонями, коханням, арештами, замахами й перестрілками, а з другого боку, ця сюжетність підважує сама себе.
Класична інтрига накручується — і раптом сходить нанівець. Наприклад, через коротке зауваження, що дає змогу ідентифікувати майбутнього зрадника. Позбавлені хрестоматійних, «таких, як треба» фіналів-консонансів і любовні лінії твору. Шпол просто грався зі своїм сюжетом, вдаючись як до конструктивістського «оголення прийому», так і до інших подібних практик".
ВУФКУ і стрічка "Василина"
Легендарне Всеукраїнське фотокіноуправління, або ВУФКУ, яке об'єднало українських митців того часу в спробах говорити мовою кіно, виникло у 1922 році. ВУФКУ працювало автономно від Москви й об'єднувало виробництво та прокат фільмів, кіноосвіту, а також пресу, що писала про кіно. Михайло Яловий теж долучився до роботи у новому мистецтві кінематографу й став сценаристом.
У 1927 році на кінофабриці ВУФКУ в Одесі він розпочав роботу в цій ролі над повнометражним художнім фільмом "Василина" (інша назва – "Бурлачка") за твором Івана Нечуя-Левицького. Варто зауважити, що режисером фільму був учень Леся Курбаса, талановитий Фавст Лопатинський, а художником-постановником фільму – архітектор та художник-модерніст Василь Кричевський.
За сюжетом, пан бере собі в покоївки молоду наймичку Василину, незабаром дівчина стає його коханкою. Василина вагітніє, але пан відмовляється визнавати себе батьком. Тим часом колишній наречений героїні підмовляє сільських хлопців зганьбити Василину, обрізавши їй коси. Рятуючись від ганьби, дівчина тікає з села, її народжена дитина гине. Збожеволілу від горя Василину випадково знаходять фабричні працівники й влаштовують її ткалею на фабрику. Там у головної героїні з'являються подруги й надія на нове життя.
Коли стрічка вийшла на екрани в 1928 році, московські видання відгукнулись на неї критичними рецензіями. Зокрема, у газеті "Вечерняя Москва" йшлося:
"Технічні досягнення української кінематографії достатньо значні. Але, чим краща техніка, тим різкіше та яскравіше виступають внутрішні недоліки фільму. […] Режисер Лопатинський дивиться на життя як естет. Його село — надзвичайно живописне, трудовий побут села — живописний, умови роботи на ткацькій фабриці минулого століття — живописні і навіть загибель дитини у річці — теж живописна. Ця суцільна живописність зрештою вкінець вбиває соціальний смисл драми".
Власне, це був закид щодо формалізму та естетства, інша критика — "нам показують стару, дореволюційну Україну, а як живе пролетарська Україна?" Фільм не вписувався в канон мистецтва соціалістичного реалізму.
Репресії проти українських митців
Згодом у картині "Василина" помітили вже "реакціонізм і націоналізм". Ще з середини 1920-х стосунки українського мистецтва з Москвою почали ускладнюватись, а в 1926 році Сталін звернувся до Генерального секретаря ЦК КП(б)У із критикою та осудом національних тенденцій у лавах українських комуністів. За кілька років партія почала забирати автономію ВУФКУ — до "небезпечних" фільмів потрапила й "Василина".
Згодом у Харкові відбувся судовий процес над так званими членами СВУ (Спілки визволення України), наслідком якого стала велика кількість вироків українській інтелігенції. Цей процес фактично розпочав хвилю репресій.
У 1933 році Михайла Ялового заарештували за звинуваченням у шпигунстві й організації замаху на другого секретаря КП(б)У Павла Постишева. Арешт друга став останньою краплею для Миколи Хвильового, який 13 травня 1933 року на знак протесту вчинив самогубство у харківському будинку письменників "Слово", де вони обидва мешкали. "Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації", – йшлося в його передсмертній записці.
Михайло Яловий спочатку думав, що трапилася помилка і намагався пояснити, що не причетний до терористичних організацій. Згодом під тиском і з бажанням уникнути репресій він пише кілька кілька самокритичних біографій, де намагається дошукатися причин арешту, засуджує сам себе за боротьбистське минуле та намагається розкаятися за "політичну незрілість у молоді роки".
Але органам не потрібне було його каяття, адже ніхто не збирався його пробачати. Арешт Ялового був лише початком масштабної операції проти українських письменників і тому його зізнання мали бути такими, за які його могли б засудити до найвищої міри покарання — смерті.
Історик Володимир В'ятрович розповідає, що на допиті в липні 1933 року Михайло Яловий серед учасників контрреволюційної організації врешті називає своїх колег – покійного на той момент Хвильового, а також Досвітнього, Куліша, Епіка, Йогансена, Вишню. Він стверджує, що до завдань організації, окрім ідеологічної диверсії, додавалося створення збройних повстанських сил:
"Повстанські сили по ваплітянській (від ВАПЛІТЕ – ред.) лінії охоплюють близько 15 районів на Харківщині, Полтавщині, Херсонщині, Чернігівщині, із середньою чисельністю повстанських загонів від 10 до 15 душ. Забезпеченість зброєю й хімзасобами удвічі більша, ніж сама чисельність повстанських кадрів".
За вибитими зізнаннями Яловго, письменники Остап Вишня, Олесь Досвітній та Петро Панч відповідали за озброєння і нібито мали підтримку закордонної Української військової організації, якої насправді на той час вже не існувало. Також письменник "зізнався" в тому, що планували замахи на партійних керівників Постишева і Балицького, захоплення членами ВАПЛІТЕ харківської електричної та телефонної станцій, авіазаводу.
"Ці неймовірні свідчення письменника, який ніколи не працював у жанрі фантастики, аніскільки не здивували чекістів — адже їх авторами були саме вони (...) свідчення за стилем навіть близько не нагадують розлогий текст письменника. Суха, лаконічна мова, слів небагато, але всі вони вбивчі. Вбивчі в прямому значенні цього слова, адже принесли смерть багатьом людям, яких вони зачепили", — розповідає В'ятрович.
Режисера "Василини" Фавста Лопатинського теж заарештували того ж року. Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, спочатку відпустили, але вже в 1937-му заарештували вдруге і 3 вересня розстріляли у Харкові.
Убивство в урочищі Сандармох
Вирок для Михайла Ялового — 10 років виправно-трудових таборів. Перебуваючи на непосильних роботах, митець написав листа, в якому дякував партії за збережене життя і також звертав увагу на те, що його неправильно використовують. За його словами, він значно краще міг би прислужитися владі за своїм головним письменницьким фахом. Проте комуністичній владі не потрібен був ні його письменницький талант, ні його життя.
Справу Ялового переглянули повторно й за рішенням особливої трійки УНКВД Ленінградської області засудили до розстрілу. Вирок було виконано 9 жовтня 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії, де письменника стратили разом з іншими відомими українськими діячами.
Твори Михайла Ялового опинились під забороною, а його ім'я потрапило до трагічного списку діячів Розстріляного відродження. Письменника офіційно реабілітували у 1957 році, скасувавши вирок "за відсутності складу злочину".
Роман "Золоті лисенята" та інші вибрані твори Юліана Шпола вийшли друком у видавництві "Смолоскип" 2007 року. Стрічку "Василина" віднайшов та відновив "Довженко-Центр". Фрагмент фільму, постери та матеріали про нього увійшли до експозиції виставки "ВУФКУ. Lost & Found".
9 травня 2024 року у прокат вийде художній фільм "Будинок «Слово». Нескінчений роман" режисера Тараса Томенка про українських письменників доби Розстріляного відродження, яких зібрали в одному будинку для роботи на благо радянської системи.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
