Як Олесь Гончар змінив українську літературу та чого в нього можна навчитись

Як Олесь Гончар змінив українську літературу та чого в нього можна навчитись

Як Олесь Гончар змінив українську літературу та чого в нього можна навчитись

14 липня 1995 року в Києві пішов з життя Олесь Гончар — видатний український письменник та громадський діяч. Він не тільки поповнив скарбницю сучасної української культури своїми творами, а й дійсно багато зробив для суспільного життя рідної держави (тобто його громадська діяльність була реальною, а не "кабінетною"). "Україно, твій день гряде!" — одне з найвідоміших гасел Гончара, яке в принципі добре характеризує його настрій як митця.

Дніпровський старт

Народився Олесь Гончар у 1918 році на території сучасного міста Дніпро (село Ломівка). Рано став сиротою — у три роки його забрали на Полтавщину на виховання бабуся та дідусь. У 1930-х роках відбувся його перший період становлення як письменника: хлопець навчався в книжково-газетному технікумі, потім вступив у Харківський університет в 1938-му та працював у місцевій газеті.

Власне, період журналістської діяльності й зародив у нього бажання "стати справжнім письменником", адже не секрет, що кожен журналіст мріє написати книжку (і навпаки – кожен письменник насправді тяжіє до короткої форми). Ранній період творчості Гончара ("Черешні цвітуть", "Іван Мостовий") був цілком і повністю автобіографічним: Олесь тоді сповідував формулу "письменник має писати тільки про те, що добре роздивився та про тих, кого добре знає". Але щось революційне було в ньому вже тоді. Юнак відчував потребу стати безпосереднім учасником історичних подій — і коли дізнався в 1936 році про громадянську війну в Іспанії, то буквально не міг спокійно всидіти на місці, так йому кортіло туди потрапити.

Життя Гончара радикально змінилося в 1941-му: він пішов на фронт у складі студентського батальйону. Побачене відтворив у романі "Людина і зброя", за який отримав республіканську премію імені Шевченка. Проте про свій "воєнний період", вірші, які народжувались у перервах між боями, розповідав скромно та стримано. Відчував і вважав, що це лише "емоційні чернетки" майбутніх важливих творів. Інтуїція не підвела Олеся: вже повернувшись із фронту, він створив свій перший "класичний" твір — новелу "Модри Камень" (1946).

Читайте також: "Я з тобою": спогади про видатного українського композитора Мирослава Скорика"

Про перше публічне читання новели досі ходять легенди. Олесь Гончар, дуже статний чоловік із виразним обличчям, несподівано завітав до редакції обласної газети "Зоря" (він завжди любив спілкуватись із колегами-журналістами, говорив, що вони "знають все на світі") та запропонував піти у Козацький парк у самому центрі Дніпра, щоб зачитати уривки. Коли письменник виліз на лавку та почав голосно промовляти, до редакції газети почали доєднуватись навіть звичайні перехожі, які просто йшли у своїх справах чи відпочивали неподалік.

У Дніпрі за короткий час Гончар вирішив одразу три важливих справи у своєму житті: закінчив екстерном Дніпровський університет (та був запрошений на аспірантуру в богемний Київ), зустрів майбутню дружину Валентину Данилівну й написав низку класичних творів: "Модри Камень" та трилогію "Прапороносці". І все це трохи більше, ніж за рік! Фронт загартував його як особистість та навчив того, що відкладати те, що ти маєш або хочеш зробити — це злочин проти часу, за який доля неодмінно карає.

"Наді мною несподівано гримнула гроза. Та ще звідки, та ще яка!"

Водночас із першим письменницьким розквітом спіткала Олеся Гончара і дуже неприємна реакція тогочасної суспільно-політичної спільноти. Гострі відносини письменника із владою та чиновниками — це взагалі окрема тема. Він завжди перебував у певному конфлікті із можновладцями та відкрито таврував їх за те, що вони абсолютно не турбуються про "маленького українця", заперечують його існування та придушують державотворення України. Йому за це намагалися перешкоджати, закидали неприємними ярликами.

Ось, наприклад, як виглядав конфлікт Олеся Гончара з, так би мовити, істеблішментом. Один із перших та "вирішальних": після цього письменник вважав своїм громадянським обов’язком втручання в суспільне життя України (і, скажімо, довгі роки головував у Спілці письменників України (1959-1971) та очолював Український республіканський комітет захисту миру).

Як Олесь Гончар змінив українську літературу та чого в нього можна навчитись

1946 рік. Триває обласна нарада молодих письменників. Олесь Гончар, як завжди привітний та усміхнений, чекає на оцінку своєї творчості. Настрій у нього піднесений: кілька оповідань опублікували в газеті "Зоря", а журнал "Країна" повністю розмістив у себе новелу "Модри Камень". І ось секретар обкому Дунаєв у проповіді каже про нового "буржуазного націоналіста", "некоєго Олеся Гончара". У письменника холоне серце, а професор Сойфер, аналізуючи "Модри Камень", продовжує лінію звинувачень та навіть "підводить статтю" для письменника: "шлюб з іноземкою — це дорівнює зраді батьківщини!"

Тримається Гончар гідно та намагається пояснити, що у творі радше мав на увазі внутрішній діалог героїв про кохання та жодною зрадою там і не пахне. Його слабко підтримують колеги-студенти, але тавро вже наліплене… Через розпач молодий письменник деякий час не може писати. Далі за нього заступився Павло Тичина — і на пленумі Спілки письменників України навіть поставив Гончара в один ряд із Коцюбинським та Шолом-Алейхемом. Але психологічний шрам від того випадку залишився в Олеся на все життя — і визначив його позаписьменницьку діяльність.

Життя після "Собору"

Якщо загалом у 1950-х життя Гончара складається більш-менш "благополучно" та його боротьба не шкодить його творчості, а навпаки, його підсилює, то наприкінці наступного десятиліття в житті Олеся відбувається нова драматична віха. Ще в 1964 році за роман "Тронка" письменника нагороджують ленінською премією. А в 1968-му виходить "Собор", "роман-застереження", над яким Гончар працював чотири роки. Спочатку критики публікують декілька схвальних рецензій, а потім починається справжня "антисоборона" кампанія.

Автора буквально піддають остракізму, звинувачують у підриві державного устрою, очорненні тодішньої влади, наклепі на "простих людей — радянських працівників" та вішають багато інших претензій, що унеможливлюють циркулювання роману. "Собор" замовчують та забороняють видавати майже протягом 20 років, а від ув’язнення письменника рятує хіба що його відоме ім’я та підтримка нечисленних союзників серед інших колег (Шелест, Загребельний, Бажан).

З усім тим, Олесь Гончар одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, дбайливе сприймання багатств духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи й пам’яток минулого. І постійно від своїх слів переходив до справи: 1 квітня 1987 року письменник став одним із засновників Українського фонду культури — першої неурядової доброчинної організації, що і нині діє на ниві відродження національної культури усіх народів, які живуть на теренах України.

Читайте також: "Прохасько, Забужко, Жадан. 8 українських книжок, про які соромно не знати"

Твори Гончара перекладали на 67 мов, а Біографічний центр у Кембриджі (Велика Британія) визнав Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992–1993 років". Письменник пішов з життя 14 липня 1995 року. У 2005-му йому посмертно надали звання Героя України. У 2016 році Український інститут національної пам’яті вніс Гончара, який тримав біль пережитого у серці та збагачував українську літературу, у перелік проєкту "Незламні". Це 15 видатних людей, які пройшли через страшні 1932–1933 роки, — ті, кого не зламав Голодомор.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди