Термоядерний Кобзар. Роздуми після фільму "Безславні кріпаки" про Тараса Шевченка в образі самурая

Термоядерний Кобзар. Роздуми після фільму "Безславні кріпаки" про Тараса Шевченка в образі самурая

Термоядерний Кобзар. Роздуми після фільму "Безславні кріпаки" про Тараса Шевченка в образі самурая

24 грудня в український прокат має вийти фільм про Тараса Шевченка “Безславні кріпаки”, проте з 17 грудня в деяких кінотеатрах вже можна потрапити на допрем’єрні покази. Суспільне скористалося такою нагодою, щоб розповісти, якою вийшла стрічка про озброєного катаною Тараса Шевченка, чи вдалося режисеру Роману Перфільєву освіжити образ Кобзаря і не скотитися при цьому в повний треш.

У далекому 2018 році запропонований режисером Романом Перфільєвим проєкт “Тарас Шевченко: Перший самурай” виборов перше місце серед повнометражних фільмів під час конкурсу патріотичного кіно, отримавши майже 20 млн гривень державного фінансування (загальний бюджет стрічки склав 27 млн грн).

У ролях: Роман Луцький, Сергій Стрельников, Яків Ткаченко, Ген Сето, Катерина Слюсар, Андрій Борис, Андрій Малинович. Режисер та автор сценарію: Роман Перфільєв. Оператор: Дмитро Недря. Продюсери: Дмитро Мінзянов, Юрій Мінзянов.

Перший самурай

Йшов 1844 рік. Японський самурай українського походження Акай вирушає на малу батьківщину, щоб повернути меч свого вчителя, який після нечесної дуелі опинився у впливового торговця опіумом і екзотичними дівчатами.

Опинившись в полоні та втративши команду підтримки, Акай знайомиться з молодим Тарасом Шевченком, який разом з коханою Марією намагався втекти від господаря, але зазнав невдачі. Тепер поет повинен навчитися бойовим мистецтвам і володінню катаною, щоб врятувати дівчину, допомогти Акаю помститися за вчителя, а заодно звільнити український народ від панства.

Шевченко вільний. Рецензія на фільм "Безславні кріпаки" Романа Перфільєва

Роман Луцький в ролі першого українського самурая – Тараса Шевченко.

Такі синопсис і дебютний тизер в дусі Тарантіно (як би не намагався автор відхреститися від подібних порівнянь) змушує очікувати на одне з двох: або на глядача чекає веселий екшн з симбіозом японської та української культур, або паразитування на відомих національних образах з пародіюванням західного кінематографа.

Обидва варіанти по-своєму цікаві. У разі реалізації першого сценарію можна сказати, що режисер намацав "золоту жилу" і створив унікальний для вітчизняного кіноринку продукт, в якому сетинг України 19-го століття сплетений зі знайомими образами культурних героїв і актуальних проблем.

У другому глядачі поповнили б свою колекцію фільмів а-ля "Кімната" Томмі Вайсо ("настільки погано, що навіть добре") ще одним дивовижним експонатом, над яким можна посміятися в компанії друзів. Наскільки виправдалися очікування? Невеликий спойлер: і "так", і "ні" водночас.

Катана, револьвер і лапсердак

Іноді фільм виявляється настільки поганим, дурним або неякісним, що його хочеться подивитися, а потім ще й порадити іншим. Хоча б тому, що перегляд перетворюється на дивний сюрреалістичний тріп з постійним подивом від чергової порції маячні на екрані.

Подібний досвід у глядача не викликає бажання критикувати фільм попри те, що лаяти подібні картини просто і без великого культурного бекграунду. Головне в цій справі – емоції. Якщо сюжет, персонажі та постановка викличуть достатньо яскравих відчуттів, то із залу кінотеатру людина вийде задоволеною.

Водночас якісні драматичні фільми – це досвід іншого ґатунку, часто навіть не найприємнішого за відчуттями. Але він може змінити ваш спосіб мислення, стати життєствердним, актуальним, важливим. Взяти хоча б "Атлантиду" Валентина Васяновича: в нашій рецензії ми лаяли режисера за небажання захопити глядача історією, але соціальний коментар у фільмі втілений на вищому рівні.

Що може зіпсувати таку божевільну ідею, яка була у "Безславних кріпаків", який навряд чи стане дошкуляти глядачеві серйозними роздумами?

Перший варіант відповіді: паразитування на чужих ідеях. І тут, попри всілякі запозичення у Тарантіно (від костюмів і характерів персонажів "Джанго: Звільнений" до характерних операторських прийомів), бажання сварити фільм не викликає. Може, тому, що чужі режисерські трюки на українську айдентику лягли не тільки гармонійно, але й щонайменше цікаво. Навіть хотілося б побачити більше подібних експериментів над змістом. Ось тільки якщо прибрати з "Безславних кріпаків" ці запозичення, що залишиться?

При цьому "безталанним" назвати фільм не вдається, тому що виконання по всіх фронтах ... "нормальне". Знято нормально, зіграно нормально, навіть сюжет, такий-сякий, але нормальний. Немає сенсу порівнювати, але після попередніх фільмів режисера Парфільєва – на кшталт до образливого нудного горрора "Лиса гора" і сексистської короткометражки "Потворна Кралечка" – за це "нормально" хочеться окремо подякувати.

Другий варіант відповіді: глядач не отримає тих емоцій, які чекав від фільму про самурая Тараса Шевченка.

Коли Квентіна Тарантіно вчергове з докором запитали, чому в його фільмах так багато жорстокості, він емоційно відповів: "Тому що це весело!". І мав рацію. Його історії сприймаються на стику між кримінальним чтивом і авторським кінематографом, і більшу частину своєї фільмографії він давав фанатам те, на що вони чекали та чого хотіли (винятком можна назвати хіба що його останню картину "Одного разу в Голлівуді").

Але замість розкриття екзотичного сетинґу України 19-го століття в стилі Дикого Заходу з револьверами та ніндзя, автори "Безславних кріпаків" концентрують увагу на невиразній сюжетній лінії. Самобутність твору зіпсована його посереднім виконанням. Перестрілки по-македонськи та стрибки ніндзя в кращих традиціях жанру "уся" – це, звичайно, добре, але за межами цих коротких спалахів інтересу фільм припиняє бути сміливим і креативним.

Війна меседжу і розваги

Занадто низьким виявився градус божевілля, на яке чекаєш від фільму з такою ідеєю. Затьмарюють ситуацію й очевидні огріхи в драматургії: чергова "жінка в біді" замість героїні (у якій на весь фільм кілька реплік); антагоністи-лиходії, чия головна рушійна сила – бути поганими; шаблонні в розрізі характерів головні герої, між якими коли і виникає "хімія", то так само швидко й зникає.

Не забуваймо про набір зі стереотипних жартів (про євреїв, про жінок, про самураїв) і відсутність центрального меседжу, яким можна було б виправдати те, що відбувається. Безвольний український народ не особливо прагне "порвати кайдани", Шевченко стає самураєм після кількох ударів ногою між ніг, а Акай в сутичці зі своїм головним ворогом забуває про принципи воїна, тому що "втомився від усього цього".

Шевченко вільний. Рецензія на фільм "Безславні кріпаки" Романа Перфільєва

Цьому можна було б протиставити слова режисера, що "Безславні кріпаки" – це пригодницький кіноатракціон з елементами вестерну, який повинен "освіжити образ Шевченка, але не занадто радикальним чином". Тільки від Кобзаря тут саме ім'я та кілька випадкових рядків з віршів, відтак якщо поставити на місце головного героя Григорія Сковороду, нічого б кардинально не змінилося.

Підсумовуючи, "Безславні кріпаки" – цікавий експеримент в українському ігровому кінематографі, хороший задум на майбутнє, який чекає на більш осмислену в художньому плані реалізацію. Це нарізка привабливих для глядача стилів і прийомів з різних кінореференсів, склеєних між собою непоказним сюжетом, нерозкритими персонажами та відсутністю центральної ідеї.

Можна спробувати отримати від "Безславних кріпаків" задоволення у залі кінотеатру (нарешті вирватися з домашньої самоізоляції!), в компанії друзів і з попкорном в руках, але після завершення прокату навряд чи хто-небудь згадає цей фільм знову.

Читайте також

“Секс, Інста і ЗНО”: назад до школи. Огляд серіалу з коментарями шоуранерки Ірини Никончук

Письменник Олександр Михед про те, як класичні сюжети потрапляють у масове кіно

Чому в українському кіно немає різдвяного хіта. Огляд мюзиклів і трагікомедій про Новий рік і Різдво

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше