Поетичний слем — це мистецьке змагання, під час якого важливим є не лише те, що читають поети, а й те як. Цього року в Україні літературна агенція OVO та харківська організація LitSlamUA вперше провели національний відбір на Чемпіонат Європи з поетичного слему, який восени відбудеться в австрійському Граці. Представлятиме Україну поетка й перформерка Юлія Яськова, яка виступає під псевдонімом Скалозубство.
У розмові із Суспільне Культура вона розповіла про те як почала писати вірші після вимушеного переїзду з окупованого Криму до Чернівців, про вплив чернівецького літературного середовища і про роботу над документальним фільмом про покоління, яке виросло під час війни. А також пояснила, чому слем для неї — це поєднання поезії, театру й перформансу та чому принципово виступатиме в Австрії українською мовою.
Коли саме ти почала писати? І чому саме поезія?
Я з дитинства розуміла, що якось буду пов'язана з творчістю. Це було зрозуміло і мені, і всім навколо. У мене навіть не було такого відчуття, що я можу бути кимось іншим. Пам'ятаю: мама спочатку хотіла, щоб у мене була якась більш «нормальна» професія, але потім і вона зрозуміла, що ні, це просто не про мене.
Свій перший вірш я написала в дев'ять років — про любов, але чомусь від імені чоловіка. І закінчувався він приблизно так: «Я дам пораду всім чоловікам — ніколи не піддавайтеся першому коханню, бо воно завжди оманливе», — досі не розумію, чому написала саме так і про це.
Потім я написала ще один вірш — і все. До поезії повернулася вже десь у тринадцять років. І це був дуже смішний період, якщо зараз згадувати. У мене був такий підлітковий максималізм, коли я писала повну чорнуху. Якісь дуже драматичні й дуже дивні вірші.
На щастя, той період минув, і справжнім початком мене як поетки стала старша школа.
Ти родом із Криму, але через російську окупацію була вимушена переїхати до Чернівців. Як досвід цього вимушеного переїзду вплинув на твою творчість? Чи повертаєшся до цієї теми свідомо, чи вона існує у твоїх текстах сама собою?
Мені якраз майже було десять років, коли через окупацію Криму ми переїхали до Чернівців. Чи вплинуло це на мене? Безперечно. У такому віці ти ще не маєш сформованого розуміння світу, а він усе одно вмить змінюється.
Але я не почала одразу після переїзду писати про окупацію, про Крим, про війну. У мене, навпаки, було якесь відсторонення. Можливо, через те, що всього було просто занадто багато — нове місто, нова школа, нові люди, новий дім. Треба було якось адаптуватися до цього всього. І мені знадобилося доволі багато часу.
На «Книжковому Арсеналі» перемогу мені приніс текст про Крим. Напевно, це найвідвертіший текст, який я коли-небудь писала. Це дуже автобіографічний вірш, у ньому я говорю про три хвилі свого дорослішання: кримський період, чернівецький період і період повномасштабної війни. І весь цей текст побудований навколо питання, на яке я досі не можу знайти відповідь — що таке дім?
Мені здається, що це питання сьогодні зрозуміле дуже багатьом людям в Україні. Бо ми живемо в таких умовах, що не ставити собі цих питань майже неможливо.
Ти зазначала, що сформувалася як авторка саме в Чернівцях. Чим особливе чернівецьке середовище і як воно вплинуло на твій стиль?
Саме в Чернівцях я відкрила для себе поетичну тусовку, поетичне ком'юніті. Це були молоді поети й поетки, які організовували літературники, більшість із них були студентами Чернівецького національного університету.
Я пам'ятаю це відчуття, коли приходила туди й думала: боже, як же мені це подобається. Мені подобалися ці люди, їхня енергія, їхні тексти. І я зрозуміла, що хочу бути частиною цього. Ми зараз досі товаришуємо, і я дуже люблю цих людей.
Які українські автори або мистецькі середовища загалом найбільше вплинули на тебе?
Я не скажу, що це якісь великі імена, які всі знають, які вже стали такими мастодонтами літератури. Для мене це все одно ці чернівецькі поети й поетки. Зокрема, Єгор Дьомін, Марина Горбатюк, Ян Гуцул. Мені дуже подобається їхня творчість, те, як вони пишуть і як бачать світ.
Звісно, є і відомі автори, які мені дуже відгукуються. Наприклад, Ярина Чорногуз, Катерина Калитко. Напевно, вони дві зараз найбільше мені близькі.
Але при цьому мене завжди дуже приваблювала саме трохи андеграундна поезія. Трохи ламана, дивна, неідеальна. І саме це я знайшла в чернівецьких поетах.
Щодо псевдоніма — чому саме Скалозубство? Яка історія стоїть за цим псевдонімом?
Мені здається, що Скалозубство доволі добре мене представляє і передає мене як особистість. Свій псевдонім я обрала, бо мені хочеться скалити зуби на все проросійське та на меншовартість у будь-яких її проявах — і робити своє, інакше.
Я дуже часто використовую сарказм та іронію. Та й просто по життю своєму скалю зуби, і тому воно якось дуже органічно поєдналося в цій назві.
Ти паралельно навчаєшся на журналістиці в Чернівцях і на акторку в університеті Карпенка-Карого. Як цей досвід поєднується в тобі?
Насправді я завжди хотіла бути саме акторкою. Журналістика була швидше вимушеним кроком, бо через повномасштабне вторгнення я не могла одразу виїхати до Києва. Але за ці чотири роки я зрозуміла, що це не моє, бо мені абсолютно не подобається працювати в новинних медіа і писати замітки, для мене це просто гіпернудно. Втім, мені подобалося писати репортажі, авторські колонки, публіцистику. Але щоразу теми, які обирала, все одно були про мистецтво, театр, поезію. І я розуміла, що без цього просто не можу.
Зрештою я все ж вступила в Карпенка-Карого на акторське. І тепер бачу, як ці сфери починають змішуватися й народжувати щось нове. Це вже не просто поезія і не просто театр чи кіно — це перформанс. Зараз я помічаю, що дуже часто дивлюся на світ ніби крізь камеру, крізь лінзу об'єктива. Мені здається, що це дуже вплинуло на мою поезію.
Тому, коли я готувалася до слему, то спеціально написала нові тексти, бо розуміла, що не хочу читати старі — вони вже не зовсім мені відгукуються.
Один із таких віршів я написала в коридорі під час масованого обстрілу Києва, коли росіяни влучили в район Лук'янівки. Пам'ятаю, як сиділа в коридорі зі своєю сусідкою — тоді настільки була зосереджена на своїх внутрішніх відчуттях і на тому, що відбувається навколо, що це все просто вилилося у вірш.
Мені здається, під час таких ночей ти справді починаєш чути абсолютно все. У цьому ж вірші є момент, де ти плутаєш звук шахеда зі звуком комара.
І потім усе одно люди виходять з дому, їдуть працювати, продовжують жити свої життя. Це теж стало частиною нашої реальності.
Ти також працювала над документальним фільмом «Сьогодні було завтра» про досвід молоді під час війни. Розкажи про цей проєкт детальніше.
Цього року я закінчила журналістику і моєю творчою роботою для диплома став документальний фільм «Сьогодні було завтра» — про досвід молоді, яка живе в умовах війни. Усі його герої — мої однолітки, їм приблизно по двадцять років. І виходить, що більшу частину свого життя вони вже прожили у війні. Багато хто майже не пам'ятає життя до неї.
Мені здалося, що такий фільм потрібен, по-перше, самим українцям. Щоб люди подивилися і зрозуміли: вони не одні в цих переживаннях. Що багато з того, про що ми говоримо, відгукнеться майже кожному.
А по-друге, мені дуже хотілося, щоб його побачила закордонна аудиторія. Щоб вони взагалі побачили, яке зараз молоде покоління в Україні, чим ми відрізняємося від них. І чому ми відрізняємося.
Тому в планах ще допрацювати фільм і подати його на якісь фестивалі. Дуже сподіваюся, що в мене це вийде реалізувати.
Також ти зазначала, що у творчості працюєш із темами покоління, самоідентичності та сучасної української культури. Чому саме вони стали центральними?
Мені дуже хочеться говорити про самоідентичність. Нас усіх об'єднує спільний досвід, але щоб мати власний голос, треба насамперед зрозуміти, хто ти є, і не намагатися бути кимось іншим.
Мені дуже хочеться нарешті зруйнувати меншовартість, це постійне бажання бути кимось іншим, цікавішим чи кращим. Бо мені здається, що це хибний шлях. Ти маєш бути собою. І саме зараз я перебуваю в цьому процесі. Я намагаюся зрозуміти, хто я, про що я, який у мене голос, якою мені хочеться бути і якою мені хочеться бачити нашу країну.
На жаль, проблема меншовартості досі гостра навіть у культурному середовищі — коли в національних театрах працівники поза сценою продовжують говорити російською. І ти мимоволі ставиш собі питання: а що тоді в тебе в голові? Що ти насправді сповідуєш?
Але я вірю, що ми маємо з цим щось робити. І мені хочеться робити це саме через творчість. Через той ресурс, який у мене є. Через поезію, театр, кіно. Бо якщо тобі вже дали можливість говорити до великої аудиторії, ти маєш використати цей голос не тільки для того, щоб розповісти щось про себе. Бо в такі моменти ти вже не просто окрема людина. Ти стаєш представником своєї країни. І відповідальність за цей голос теж стає більшою.
Для людей, які ніколи не були на слемі й не знають, що це, — чим він принципово відрізняється від звичайного виступу?
Мені дуже подобається перформативне мистецтво. Власне, слем — це теж один із його видів. Бо ти виходиш на сцену і не просто читаєш текст із телефона чи з листочка, ти готуєш виступ, працюєш голосом і тілом, намагаєшся створити цілісний образ.
Я бачила дуже багато прекрасних поетів із прекрасними текстами. Чесно кажучи, мені здається, що деякі їхні тексти були відверто сильніші за мої. Але через те, що це перформанс, це все сприймалося зовсім по-іншому.
Якщо чесно, я сама кілька місяців тому взагалі не знала, що це таке, і буквально в день київського відбору дізналася правила. Я думала, що слем — це якийсь батл, де двоє людей виходять і словесно змагаються між собою. А воно зовсім не так працює.
Тому дуже часто буває смішно, коли кажеш: «Я виграла слем», люди питають: «Слем? А що це таке? Ви там билися чи що?» Ну… можна сказати, що билися. Тільки словами.
І, чесно, це було дуже прикольно, для мене це був абсолютно новий досвід. Воно мало вайб якогось «Євробачення». Мої друзі, які прийшли мене підтримати, навіть жартували: «Це що, відбір на "Євробачення?"»
В якомусь сенсі так і є. Бо це вперше в Україні відбувався національний відбір, щоб обрати людину, яка представлятиме Україну на Чемпіонаті Європи зі слему.
Я дуже вдячна Олені Герасим'юк, літературній агенції OVO та Харківському літературному слему, які все це об'єднали й нарешті зробили можливим. Дуже хочеться, щоб це стало сталою історією і щоб із кожним роком набирало все більших масштабів. Бо це справді класно, коли в Україні люди починають дізнаватися, що таке поетичний слем.
Ти перемогла у відборі на Європейський чемпіонат із поетичного слему. Що для тебе означає ця перемога?
У листопаді 2026 року в Граці проходитиме Чемпіонат Європи зі слему, і я представлятиму там Україну. Для мене це неймовірна честь і я досі не можу повірити, що це сталося. Я ніколи раніше не була за межами України, і тут одразу Австрія.
Що найсмішніше — я взагалі не ставила на свою перемогу. Якщо хтось готувався до цього місяцями й дуже хотів перемогти, то я весь час повторювала ту саму фразу: «Та я просто пограюся».
Мені здається, що найкраще все працює тоді, коли ти ставишся до цього, як до гри. Коли тобі самому цікаво те, що ти робиш. Коли виходиш не для того, щоб будь-що сподобатися іншим чи перемогти, а щоб отримати кайф від того, що зараз розповідаєш, граєш або читаєш. І люди це відчувають.
Наскільки важливо, щоб Україна була представлена на цьому майданчику саме зараз? Чи відчуваєш відповідальність?
Я їду не просто як Юля Яськова. Як і у своєму документальному фільмі, де я прагнула показати портрет цілого покоління, тут я виступатиму як представниця України — і це величезна відповідальність.
Зараз у мене етап підготовки. Поки що я намагаюся зрозуміти, що саме хочу читати в Австрії. Бо це інша країна, інший менталітет, інша культура. І через те, що я ще не до кінця розумію цю аудиторію, мені доволі важко визначитися, що саме я хочу їм сказати.
Але мої вірші звучатимуть виключно українською з паралельним перекладом на екранах. Можливо, англійською мене було б простіше зрозуміти чи це б збільшило шанси на перемогу, але я не хочу цього робити. Бо якщо я представляю Україну, то я хочу представляти українську мову, українську культуру. Для мене це принципово.
Якщо після виступу в Австрії глядацтво запам'ятає лише одну думку про Україну, якою б ти хотіла, щоб вона була?
Мені хочеться, щоб у людей залишилося не просто якесь окреме враження чи набір фактів. Хочеться, щоб слово «Україна» саме по собі вже давало відповідь на всі запитання.
Щоб люди могли просто почути: «Україна» — і одразу розуміли, про що йдеться, без додаткових пояснень. Щоб це слово саме по собі несло якусь силу, історію, культуру, людей, їхній досвід. Щоб вони знали: це ті люди, які пережили те, що пережили. Це ті люди, які створюють, борються, говорять, пам'ятають.
Я дуже хочу зробити свій внесок у те, щоб це стало реальністю. І зроблю все, що буде в моїх силах.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
