Він пережив окупацію, десять місяців ув’язнення в тюрмі самопроголошеної "ДНР". Режисер з Маріуполя Анатолій Левченко тепер працює у Кропивницькому і поставив першу виставу після повномасштабного вторгнення Росії. Як пережив полон, читайте у матеріалі Суспільного.
У самопроголошеній "ДНР" ви перебували в Донецьку, зокрема, деякий час в тюрмі "Ізоляція"?
Я перебував у двох ізоляторах Донецька та місяць у тюрмі "Ізоляція". А потім було величезне СІЗО на вулиці Кобозєва, 4, що в центрі міста. Там мене утримували з червня 2022 року по березень 2023 року. З початку повномасштабної війни я не міг виїхати з Маріуполя, тому що не мав машини, і "на руках" у мене була старенька теща і син з інвалідністю. Я знайшов можливість залишити місто у травні 2022 року, коли отримав фільтраційну посвідку. Цей документ треба було пред'явити у селищі Мангуш під Маріуполем. І вже потім в тюрмі, з запитань слідчого, я зрозумів, що на мене був написаний наклеп, можливо, навіть до початку російського вторгнення, але там не було домашньої адреси і вони не знали, де мене шукати.
Хто це були – маріупольські слідчі чи з "ДНР"? За яким законом вас арештували?
Це були донецькі люди. Мене заарештували оперативники "міністерства державної безпеки ДНР". Молоді хлопці, яким було не більше 25 років.
Тобто з початком окупації у Маріуполь зайшли "ДНРівці", це не були росіяни?
Було дуже помітно, що це "ДНРівці", бо вони були одягнені в щось обірване. Коли мене відвезли у Донецьк, то там були всі дуже молоді. У моїй справі слідча була жінка, років 25-ти. Як ви розумієте, усіх професіоналів або посадили до в'язниць, або вони поїхали звідти геть.
Розкажіть про день, коли вас заарештували. Скільки людей прийшли, про що запитували, чи був обшук, як реагувала родина?
Це було 20 травня. У центральній частині Маріуполя тільки-тільки з’явилися стихійні ринки, де можна було купити хоч якусь їжу. Наприклад, яйця, які були на вагу золота, бо два місяці ми сиділи на борошні з цукром і олії, пекли коржики. Добре, що у нас був чай. Дружина пішла на базар, а я залишився вдома, в сусідній кімнаті лежав син з інвалідністю. От вони увірвалися, двоє хлопців приставили до живота пістолета, сказали: "Збирайся!" Кажу їм, що тут є син з інвалідністю, тому треба дочекатись дружину. Вони відповіли, щоб кликали сусідів. Я попросив сусідку приглянути за ним. Після цього дружина шукала мене ще цілий місяць.
Куди вас повезли?
Перше, що зробили, мені на голову одягли звичайний господарський пакет з магазину, щоб я не бачив куди везуть. І потім майже місяць я перебував в ньому. Тому що, коли заходила охорона в ізолятор, ми мали його надягати. Вони всі дуже боялися, що ми їх запам'ятаємо. Спочатку я десь три години перебував у Маріуполі. А потім машиною мене відвезли у Донецьк. Я сидів в кімнаті один. Що це було за місце – не знаю, мабуть, якийсь закинутий завод, тому що тхнуло старим приміщенням.
Куди вас привезли у Донецьк, хто там з вами розмовляв?
Я не знаю, хто був водієм, а друга людина, це вже по його голосу зрозумів, що він був дуже молодим, і за його акцентом очевидно, що росіянином. Він таку дурню ніс, що зараз я би з цього посміявся, а тоді було не так смішно. "Зараз ми приїдемо і вас будуть розстрілювати, ви це розумієте. Краще в усьому зізнайтесь. Все-таки краще відсидіти 10-15 років". Я кажу йому: "За що? ". "Я бачив вашу заяву про співпрацю з СБУ". Я відповів, що я театральний режисер з Маріуполя. Але вони продовжували ставити такі дурні питання мені ще протягом чотирьох годин.
Надвечір о 20-ій годині мене привезли в Донецьк. Там почався ще один допит, який закінчився о першій ночі. Мене перевезли уже в донецьку "Ізоляцію". Там сказали підняти пакет та розписатися. Мене роздягнули, обшукали, тиснули психологічно: били кийками по ребрах, казали розставити ноги. Потім в одних трусах та з пакетом на голові кинули в камеру та за мною зачинили двері. Став і думаю, ну шо мені говорити. У камері пауза, чую фразу: "Зніми пакет", я знімаю. Дивлюсь, сидять шестеро чоловіків теж у трусах. Запитали звідки я, відповів, що з Маріуполя. Кажуть: "Дайте йому поїсти, а потім лягай спати, а вранці ми тобі все розкажемо".
Хто були ці люди, що перебували в камері?
Це і донеччани були, і наші хлопці з окупованих територій Маріуполя, Волновахи, контрактники, які служили в ЗСУ. Це або за те, що сусіди доносили на них, ну або вони якісь бачили на них документи.
Тобто це були люди, яких ув'язнили з політичних мотивів?
Хлопцям зі Збройних сил України "шили" статтю "Співробітництво з терористичною організацією", це вони так називають ЗСУ. Але зі мною в цій же камері сидів чоловік, якого ув'язнили за розповсюдження наркотиків. Це була його третя "ходка". Потім був ще один товариш з міністерства ДНР, на якого хтось написав донос. Йому загрожувала смертна кара.
Як ви спілкувалися і про що ви говорили? Адже це досить різні люди?
З товаришем із міністерства не можна було взагалі спілкуватися про Україну. Якщо це була нормальна людина, то могли поділитись шматком хліба. З тими, хто казав, що в Україні усі нацисти, ми взагалі не розмовляли на такі теми.
Як до вас ставилися, які були побутові умови, чим годували?
Там годували більш-менш, з військової частини. Потім мені розказали, що хтось із місцевих спромігся передати на волю якусь скаргу. А до того, там вже і вбивали людей, і не давали їсти тижнями, і тримали без води. З того, що говорили охоронці ми чули: "Ну, що ви знову картоплю не доварили", – ми зрозуміли, що ДНРівських військових отак годують.
Ви говорите, там були колишні військові ЗСУ. Як до них ставилися?
До всіх, хто мав відношення до ЗСУ, дуже погано ставилися. От саме у травні-червні 2022-го року. Їх називали фашистами, били. Наприклад, прикладом автомата могли по нирках дати та й взагалі без будь-якої причини.
Потім була інша тюрма. Чому вас перевели і які умови були там?
За їхніми законами, тюрма "Ізоляція" – це ізолятор тимчасового тримання. Тобто там можна було перебувати 30 діб або до 60 з рішення їхнього прокурора.
Скільки людей в камері було і хто вони?
В останній камері була 21 людина. Комендант донецького ринку, на якого донесли свої, трохи наркотиками торгував та займався всілякими фінансовими махінаціями. І ще в записній книжці його телефону були номери київських поліцейських. Двоє селищних голів, літнього віку, мали родичів в Києві. Багато перевізників. Під Маріуполем був такий контрольно-пропускний пункт Оленівка і ці люди з 2014 року на тому будували бізнес – возили пенсіонерів оформлювати українську пенсію, по продукти, меблі, цигарки, горілку. Вони з собою ще передавали посилки родичам, в одній із них знайшли український прапор.
Ви говорите, що отримали передачу від дружини. Як вона дізналася?
Дружину поінформували де я через місяць, коли вже проти мене висунули обвинувачення. Її теж викликали на допит, щоб вона розказала, як живе з націоналістом. А до цього вона бігала по Маріуполю і питала, де я. Але ніхто їй нічого не міг відповісти. Вона думала, що мене вже немає.
Охорона ставилася до політичних так само як до кримінальних, чи були різні ставлення?
Різне ставлення було, я можу порівняти, тому що сидів протягом десяти місяців в різних камерах. Спочатку мене поселили на кримінальний пост і там перебував з трьома вбивцями. Маленька камера на чотирьох людей. Чому так? Тому що ми всі були з Маріуполя, тобто за географічною, територіальною ознакою. У перші місяці вони нас дуже боялися.
Це через славу "Азову"?
Більшість часу я провів у камері, яка була розташована у підвалі. Там були і щури, і таргани, і клопи, і жахлива антисанітарія. У нас вікно було видно від землі і так ми здогадувались чи то день, чи ніч. Ну і на телевізорі був годинник, тому ми таким чином розуміли, яка це пора доби. Я пробув там з жовтня по березень, тобто лампочка у нашій камері не виключалася. Але там охорона перевіряла нас більше, ніж на інших постах. Вони увесь час боялися, що хтось передасть записки з волі, бо ми були політичні ув'язнені.
Як вас звільнили?
Майже випадково, тому що "ДНРівські" закони змінилися на російські. Проти мене ще порушили дві карні справи – тероризм і екстремізм, одна з яких була адміністративна, а інша просто перестала існувати. І от мене відпустили під підписку про невиїзд. На останній зустрічі зі слідчим я сказав, що мені треба виїжджати, бо мій син аутист потребує лікування. Він відповів: "Ну, можете тепер їхати". Я питаю, то моя справа закрита? Каже: "Ні! Вона не закрита і ще буде розглядатися. Але зараз можете їхати, бо у вас немає заборон". Так що я маю документ про порушення і закриття справи. Яка далі історія ще по двох статтях, я не знаю.
Вам повернули український паспорт?
Так, документи мені повернули. А телефона відібрали.
А чому ви переїхали саме у Кропивницький?
У Кропивницькому в мене був знайомий директор театру Григорій Миколайович Педько. Я приїжджав до нього на два фестивалі зі своїм колективом. До повномасштабної війни у нас була домовленість, він запросив мене на постановку. Тобто ми одне одного знали. І тому, коли у травні 2022-го року у мене з'явилась можливість зателефонувати своїм знайомим, то багато хто з них не брав слухавку. Коли людині дзвонять з номера плюс 7, 9, 4, 9, то зрозуміло чому так. Але він взяв слухавку. Я запитав, чи є у нього можливість прийняти мене. Він сказав: "Виїжджай, виїжджай звідти". Але через три дні мене ув'язнили. Минув рік. Я знову телефоную і кажу: "Григорій Миколайович, це Анатолій Левченко". Він говорить: "Ти де був? Куди зник на рік?" Я йому все пояснив і таким чином переїхав у Кропивницький.
