У селі Розумівка Олександрівської громади Кіровоградської області відкрили виставку "Як у Германії гірко жилося нам". Там фотографії й документи про остарбайтерів — людей, яких у часи Другої Світової вивезли на примусові роботи в Німеччину. Громадська організація "Після тиші" встановила в Розумівці й сусідній Миколаївці 142 таких людей.
Проєкт назвали "Як у Германії гірко жилося нам", бо саме "Германією" називали Німеччину селяни й містяни, яких вивозили на примусові роботи. Громадська організація "Після тиші" майже три роки документує спогади про роки Другої світової війни, післявоєнний період, Голодомор. Проєкт про остарбайтерів — один з напрямків. Організація всеукраїнська, базується у Львові і працює в різних регіонах. В інтерв’ю Суспільному голова організації, історик Андрій Усач і голова правління, культурна менеджера Анна Яценко розповіли, чому виставка відбулася саме в селі Розумівка.
З чого все почалося і як вийшли на Розумівку?
Анна Яценко. Ми працюємо з усною історією, оцифровуємо сімейні архіви й на основі зібраних матеріалів створюємо різні публічні історичні проєкти. Наприклад, з Суспільним ми два роки створювали подкаст "Як ми вижили". Перший сезон стосувався масових радянських депортацій людей з заходу України. Другий сезон був про досвід Другої світової війни. Також ми робимо онлайн-виставки й показуємо онлайн-архіви. І власне, з онлайн-архіву і почалася робота з темою примусових робітників і робітниць у нацистській Німечччині.
Ми викуповуємо фотографії остарбайтерів і остарбайтерок на "блошиних" ринках. І за підписами на зворотах намагаємося відновити інформацію про них. Хто були ці люди, що їм довелося пройти, чи вони повернулися додому? Задля цього ми працюємо з українськими й німецькими архівами. Зараз налічується уже понад 300 фотографій.
Андрій Усач. Ми їх викупили, дослідили і фактично зберегли. Ми не знаємо, як вони потрапили у продаж. Скоріше за все, це було після того, як їхні власники й власниці (колишні остарбайтери) померли, а їхні нащадки або були байдужі до пам’яті, або вони не мали нащадків. Тоді будинки цих людей продають, і в кращому випадку фотографії, які там знаходять будівельники або нові власники, потрапляють на онлайн-аукціон. В інших випадках їх просто знищують.
І минулого року ми викупили один такий архів, який походив з Хмельницької області. У ньому було кілька десятків листів, які писала одна остарбайтерка рідним з Німеччини. Це досить цікаве джерело, тому що дозволяли писати лише два листи на місяць на дуже маленьких бланках, які проходили цензуру. Але окрім її листів, там було ще кілька десятків тих, як їй писав уже в 1946-47 роках якийсь чоловік.
Ми шукали, що це за люди, чому листувалися й де познайомилися. Виявилося, що її в 1942 році вивезли на примусову працю з села Хмельницької області, і в якийсь момент вона там зустрілася з цим чоловіком. А він був теж примусовим робітником, якого вивезли в 1943 році з села Розумівка Кіровоградської області. Це Микола Федорович Бурлака. У Німеччині вони одружилися.
Після завершення війни вони повинні були пройти так звану "фільтрацію". Це принизлива процедура, коли радянська влада їх реєструвала, допитувала, чи часом "нічого такого поганого" не робили в Німеччині. Тобто це була перевірка на благонадійність своїх же громадян. І після цієї фільтрації подружжя розпалося.
Цій жінці дозволили повернутися додому на Хмельниччину, а чоловік потрапив на Урал до робочого батальйону, щоб у якості дешевої робочої сили відбудовувати повоєнну економіку. А через деякий час пройшов ще одну фільтрацію. Про неї ми знайшли в його справі в державному архіві Кіровоградської області. Там було написано "отправить в кадры промышленности". Тобто його просто прикріпили до заводу на Уралі, і він не міг змінити ні роботу, ні місце проживання. Інакше йому загрожував термін у таборах ГУЛАГу.
Людина, яка була примусовим робітником Третього Райху, перетворилася на примусового робітника Радянського Союзу. І ці листи в 1946-47 роках він якраз і писав, перебуваючи на Уралі. У якийсь момент хтось йому порадив (це ми з’ясували з листів) потрапити в тюрму, бо звідти легше буде повернутися додому, ніж з цього заводу. І він виніс два кілограми борошна. Його засудили на рік ув’язнення. Потім зменшили строк до семи місяців. І один з останніх листів якраз був з виправної колонії.
Наприкінці серпня-на початку вересня 1947 року він повернувся до Розумівки, але з цією жінкою Ганною Пастух так більше і не зустрівся. Вони залишилися в своїх селах. У своєму останньому листі з Розумівки він якраз писав їй, що його можуть розшукувати, і чи вона має можливість дістати в селі якісь документи. Ми підозрюємо, що він не мав документів і нелегально повернувся додому.
Ми почали розкручувати цю історію й написали в Розумівку. У них активна група в соцмережі. І нам відповіли. Микола Бурлака все життя прожив у селі. Мав єдину доньку від другого шлюбу. Вона на той час була в Польщі, а постійно мешкає в Кременчуці. Ми зв’язалися з нею. З’ясувалося, що коли її батько помер, вона зберегла кілька фото з його будинку, і серед них є та, де він зі своєю першою жінкою в Німеччині. Вона була підписана, і побачивши цю фотографію, ми зрозуміли, що у викупленому архіві є ще одна фотографія цієї жінки. Просто ми досі не могли її ідентифікувати.
Ми поїхали до Розумівки і зрозуміли, що ще багато жителів пережили подібні історії. І потім з місцевою бібліотекаркою Любов’ю Журбою, краєзнавицею Людмилою Корнєєвою й іншими людьми ми почали розшукувати цю інформацію, спілкуватися з місцевими жителями, які були нащадками остарбайтерів.
Ми дивилися в українських і німецьких архівах і врешті створили виставку, яку й відкрили в Розумівці. Вона оповідає історію 142 жителів, які пережили подібний досвід. Це тих, яких нам вдалося поіменно встановити. Там використані матеріали нашої громадської організації, з державного архіву України, з німецьких архівів. А основне — з сімейних архівів жителів Розумівки.
І ця виставка — приклад співпраці громадської організації, яка навіть не з цього регіону (тобто нас), і сільської громади, яка зацікавлена в збереженні історії свого села і подальшому дослідженні. Тому що виставка створена таким способом, що люди можуть її доповнювати. У рамках співпраці ми подарували бібліотеці сканер, щоб люди могли сканувати фотографії й далі доносити.
Чи можна сказати, що саме з Розумівки потрапили багато людей у Німеччину, чи це просто збіг обставин, що зачепилися за історію людини з Розумівки. А якби пощастило, то такі самі виставки були б і в інших українських селах?
Андрій Усач. Це загальна трагедія цивільного населення України. Загалом ми знаємо, що з окупованої України на примусові роботи в нацистську Німеччину, а також в Австрію, в окуповану Францію, потрапило два мільйони людей. У кожному українському селі можна знайти такі історії.
Анна Яценко. Але для нас унікальна саме співпраця з Розумівкою, тому що за нашими спостереженнями не так багато громад зацікавлені в дослідженні історії свого краю, а розумівчани й розумівчанки в цьому питанні дуже активні. Вони нещодавно оновили свій музей і готові досліджувати й цю історію, яка не дуже проговорювалася раніше. А зараз вони готові досліджувати в сімейних архівах, як їх рідні могли бути пов’язані з депортацією на примусові роботи в Німеччину.
Андрій Усач. І в Україні це наша перша така виставка. У нас були онлайн-виставки. Але фізично ми її зробили вперше. Узагалі проєкт назвали "Під час перебування в Германії", бо це найбільш поширений напис на звороті фотографій. Люди писали "Мамі,татові, сестрі під час перебування в Германії".
В Україні ми планували дві виставки. Але одна відпала через воєнні дії. Також будуть дві в Німеччині — у тих містах, де були на примусовій праці люди з наших фотографій.
А в Німеччині ви з ким співпрацюєте?
Андрій Усач. Фактично у кожному з німецьких міст (ті, що більші) є меморіали (організації) або музеї. І коли ми шукаємо інформацію про людей на фотографіях, ми намагаємося писати в різні маленькі архівчики й музейчики, і часто вони щось знаходять. І в двох випадках інформаційна співпраця переросла в домовленість щодо виставок.
Ми маємо оригінальний контент для них й можемо працювати в Україні, щоб дізнатися більше. І нам цікаво, щоб німецька громада також включалася. Тому що якщо ми в Україні працюємо з нащадками примусових робітників, то в Німеччині — це люди, чиї батьки або діди експлуатували працю цих людей. У Німеччині зараз люди пропрацьовують оцю пам'ять про націонал-соціалізм. І примусова праця — це один з таких каменів, які їм треба підняти.
Анна Яценко. І інший важливий виклик — це взагалі говорити про українців в контексті примусової праці, тому що в кращому випадку згадуються радянські громадяни, а найчастіше росіяни. Хоча з території України примусових робітників і робітниць якраз було найбільше. І нам важливо заявляти про Україну й змінювати цей наратив.
Наскільки вони відкриті й легко йдуть на контакт?
Андрій Усач. Залежить від того, з якої позиції з ними говорити. Ми йдемо з готовою ідеєю виставки й самі шукаємо фінансування для неї. Тобто ми працюємо з позиції рівноцінного партнерства. Нам важливо показувати, що ми тут багато що вже знаємо, але й готові щось приймати в них, тому що вони мають більший досвід спілкування зі своєю громадою, з німецькою аудиторією, чого в нас, наприклад, немає. Поки що в нас виходить.
Я не можу не запитати про сучасні події. Вони нічого не кажуть з приводу того, що в 40-х роках "ви з росіянами були проти нас", а тепер "ми з вами проти росіян"? Чи нічого такого не звучить?
Андрій Усач. Їм, мабуть, показують лише військові дії, і вони думають, що це по всій Україні. Ми, наприклад, живемо у Львові, і у нас ці бомбардування відбуваються рідше, ніж в містах, ближчих до фронту. І у нас усі розмови з ними починаються з того, що вони запитують: "Як у вас там сьогодні? Що з вами?"
Як вони це сприймають? У них все-таки трохи інша ситуація з росіянами. У самій Німеччині дуже багато росіян. Є також ті, які не є етнічними росіянами, але мають якісь симпатії, мабуть, до Радянського Союзу і переносять на сьогоднішню Росію. І тим людям, з якими ми спілкуємося, доводиться маневрувати і між тими людьми також. Нам головне — представити українську позицію і показати величезну частину історії, яка пов’язує Німеччину з Україною, у тому числі і в таких негативних моментах, де вони мають відчувати, очевидно, і якусь відповідальність не тільки перед Радянським Союзом, як це десятиліттями відбувалося, а й перед Україною.
В Україні були випадки, коли російською ракетою вбивали людей, яка пережила нацистські концтабори. І в Німеччині це дуже великий вплив мало. Коли вони зрозуміли, що "Україна – це ті, хто від нас страждав, а тепер вони отримують вже другу війну від того, з ким разом воювали проти нас". Також треба сказати, що в цих меморіалах працюють освічені люди, з науковими ступенями. Мені здається, їхній світогляд все-таки ширший, ніж, можливо, у якого іншого жителя Німеччини. Також, напевне, і спілкування з нами додає чіткіших позицій.
Чи не траплялося життєвих історій, коли ті люди, з якими ви зараз співпрацюєте, мали серед родичів (дідів, батьків) нацистів?
Андрій Усач. Звичайно. Один випадок пов'язаний зі Львовом. Ми ще до повномасштабної війни познайомилися з чоловіком, чий дід був офіцером СС в окупованому Львові. І він був безпосереднім керівником так званих "зондеракцій". Перед наступом Червоної армії нацисти в деяких містах масово вбивали людей, спалювали їх і ховали в ямах, щоб приховати злочини. І цей його дід був відповідальний за цю акцію. І не тільки за знищення тіл, а й інколи за розстріли нових людей, яких теж спалювали і ховали біля попередніх.
Онук приїжджав до Львова, бо хотів дізнатися саме цю історію свого діда, про ті злочини, які він чинив. Ми знайшли будинок у Львові, де жив його дід. І виявилося, що він був метрів за 50-100 від місця, де спалювали тіла. Вони зняли невеличкий документальний фільм. Коли почалася війна, онук нам написав і запитав, чим можна допомогти, і на гроші, які він прислав, ми закупили медикаменти й передали одному з волонтерських штабів.
Це було в березні 2022 року. Тобто він очевидно позитивно налаштований щодо України й розуміє, що таке війна з досвіду своєї сімї. Але його сімейний бекграунд, звичайно, абсолютно жахливий. І він це визнає.
Свого діда він не пам’ятає. І майже не спілкувався зі своїм батьком. Його батько в дитинстві жив у Львові саме в тій квартирі, неподалік від місця, де спалювали тіла. Він страждав хронічним алкоголізмом. І цей чоловік говорив, що, можливо, пережите в дитинстві, цей травматичний досвід і викликало такий стан його батька.
Анна Яценко. Але також не можна сказати, що всі до цього прагнуть. Були приклади, коли в Німеччині частина родини хотіла дізнатися, а решта казали, навіщо ворушити минуле. Бо для них це некомфортна історія. Причому думки могли розділятися між однолітками — братами й сестрами. Тобто одні розуміють відповідальність. А інші хочуть якнайшвидше забути й не торкатися минулого.
Що вас більше всього вразило, окрім цієї історії, у пошуках? Можливо, саме з історій остарбайтерів?
Андрій Усач. Вражає, наскільки це замовчувалося. Здавалося б, у Радянському Союзі мала постійно підніматися тема жертв, які він поніс у цій війні. У тому числі серед цивільного населення. Наприклад, майже третина примусових робітників не повернулася додому. Хтось залишився на заході, але більшість загинули через бомбардування, жахливі умови праці, хвороби. Або ж нацисти їх просто вбивали. Логічно було б цю тему піднімати й проговорювати.
Але насправді ми бачимо, що в Радянському Союзі ці люди були людьми другого сорту. Вони завжди були під підозрою. І через те, що їм це могло зашкодити, вони замовчували це все. Часто навіть дітям це не розповідали. Коли ми спілкуємося з їхніми нащадками, вони часто кажуть, що батько про це майже нічого не говорив. І нам доводиться по крупинках це все збирати. Там стрічечка в документі, там фотографія, де неясно, хто зображений, там лист, де половина написана евфемізмами, щоб цензура їх не прикрила. І ти намагаєшся розгадати їхні літературні вигини.
Наприклад, люди з Німеччини пишуть: "Мені живеться дуже-дуже добре, як нашому сусіду Петру". А потім ти дізнаєшся, що сусід Петро — місцевий п’яниця або найбідніша людина в селі. Німецький цензор цього не зрозуміє і пропустить цей лист, а вдома відразу зрозуміють. Або часто вони писали: "Живемо так добре, як в 33-му".
І насправді цікаво, як нам вдається десь щось раптово знайти — там, де ми не очікували. Наприклад, ми викуповуємо фотографію. На ній немає жодного підпису. Але ми знаємо, що це остарбайтери, бо вони носили спеціальні нашивки "ost". І в якийсь момент узагалі не по цій темі нам людина присилає через Facebook фотографію мами з іншими примусовими робітницями, і ми впізнаємо на фотографії серед жінок людину, світлина якої в нас уже є. І на цій фотографії уже є підписи. І таким чином ми зіставляємо дві фотографії. Але більшість фотографій поки що не вдалося ідентифікувати. Онлайн-архів доступний публічно, і кожен може зайти й погортати ці фотографії, і раптом хтось впізнає людину.
Чи буває таке, коли при звірці двох фотографій ви дуже сильно сумніваєтеся, чи це та людина, чи ви її правильно ідентифікували? Якщо порівнювати фотографії, зроблені в Україні і Німеччині?
Андрій Усач. Важко навіть німецькі фотографії порівняти. Тому що є відмінність між людиною, яка прибула в Німеччину, й там уже жила. Третина всіх примусових робітників були людьми до 20-річного віку, по 13-14-15 років. Таких було найлегше спіймати, бо думали, що людей такого віку не забирають. 15-річні працювали на заводі нарівні з 30-річними. Вони могли сильно схуднути через важку працю й мізерне харчування.
Декому більше щастило. Вони могли потрапити в сільське господарство. І там уже залежало від конкретного фермера. Деякі остарбайтери згадували, що до них ставилися, як до членів родини. А були й такі, що потрапляли до абсолютно жорстоких людей. У Розумівці ми спілкувалися з жінкою, чиї батьки були на примусовій праці. Там у них народилася дитина, і це немовля задушив господар, у якого вони працювали. І вони знають, що десь є могила цього немовляти і теж поки не можуть його знайти. Ми на відкритті виставки говорили про те, що варто було б це зробити.
Тобто по-різному бувало. І ті люди, які потрапляли в кращі умови, за рік уже зовсім по-іншому виглядали. Жінки намагалися робити зачіски модного на той час фасону. У них могло бути одне гарне плаття на всіх, але кожна дівчина одягала його, щоб сфотографуватися. І інколи важко зрозуміти, чи це та сама людина. І ми вже намагаємося зіставляти.
Чи були випадки, коли після перемоги остарбайтери залишалися в Німеччині?
Анна Яценко. Бувало. Їм американські війська пропонували. Але по тих спогадах, які ми записували, коли спілкувалися з живими остарбайтерами, то вони всі хотіли додому. Були й інші випадки. Наприклад, одна жінка з України вийшла заміж за італійця — теж примусового працівника, і вони переїхали у Францію. І вже її онучка приїжджала в Україну. Вона знайшла рідних на Чернігівщині. Еріка зараз робить фотокнигу, шукає архівні фотографії і намагається більше зрозуміти про свою бабусю. Але це поодинокі випадки. Більшість хотіла повернутися додому, до батьків, братів, сестер. І навіть якщо дому не було. Будинок могли спалити або зруйнувати під час бомбардувань. Але вони все одно рвалися сюди.
Андрій Усач. У Кропивницькому ми сканували архів однієї колишньої остарбайтерки. І їй мати розповідала, що коли вона вже була у Франції і почали формувати ешелони про повернення в Україну, господар, де вона працювала, запропонував лишитися. Але вона все кинула й побігла.
Яка фінансова підтримка проєкту?
Андрій Усач. Ми робимо багато проєктів, і під кожен намагаємося шукати фінансування. Ми зв’язуємося з закордонними організаціями, які фінансують музейні, історичні дослідження, пропонуємо їм ідеї і отримуємо гроші. Виставки, які ми зараз робимо, фінансує німецький Фонд Рози Люксембург.
Анна Яценко. Але найважливіше для нас і чому ми взагалі створили цю громадську організацію, — це те, що ми записуємо спогади людей і оцифровуємо архіви незалежно від того, чи є фінансування. Тому що ми розуміємо, що люди не чекатимуть, поки нам затвердять бюджет. А вже проєкти ми робимо на основі того, що нам вдалося зібрати, разом з нашими друзями й партнерами.
