Земля, на якій цьогоріч не вродило нічого, заростає бур'янами заввишки з людський зріст. А це перепона і на без того нелегкій дорозі. Не знати, де саме в хащах зачаїлися міни та розтяжки. Це довгий, всіяний небезпеками шлях. Це шлях додому загиблих українських воїнів, що пролягає крізь морги й ДНК-лабораторії і який починається тут, у полі. Повернутися допомагають пошуковці з гуманітарної місії ЗСУ "На щиті", з якими журналісти редакції розслідувань Суспільного провели два дні у травні 2023 року.
Десантники
Сапери йдуть першими. На ці віддалені ділянки ще не заходили працівники ДСНС. Навряд чи їх розмінують найближчим часом, поки є нагальніші дороги та місця.
Крихітне, на 12 людей, село Мазанівка тулиться на кордоні між Донеччиною та Харківщиною. Навесні 2022-го тут ішли важкі бої, після яких не залишилося жодних ознак життя. Тільки понівечені хати, кількаметрова вирва й зруйнована ферма. Посічені артилерією дерева-обрубки та смарагдового кольору трава, що вкриває все навколо густезним килимом.
І десь тут — ті, кого треба знайти.
— Сьогодні шукаємо трьох бійців із 25-ї десантно-штурмової бригади, — каже старший групи пошуку та евакуації Андрій Чернявський.
Що про них відомо? Андрій має прізвища й подробиці весняного бою, після якого вони зникли — від побратимів, що вижили.
Але прізвища ще нічого не означають. Коли тіла знайдуть, тільки результати ДНК-експертиз підтвердять, хто це. Боєць поверне собі ім’я, а його рідні — спокій принаймні від того, що матимуть поховання. Коли лік зниклих безвісти йде на тисячі, доводиться боротися і за це.
Минаємо лісок та виходимо до невеликого озерця. Треба потрапити по той бік водойми — такі координати надала бригада. Але це тільки орієнтир.
— Це ще мало що означає, — каже Андрій. — Бійці можуть бути і за сто метрів, і за кілометр від точки. Координати — це місце, де їх бачили востаннє. Живими.
— Там трава — по шию, — попереджає сапер Валентин.
Буяє травень, а для пошуковців сприятливіша гола безлиста осінь чи зима. Але й чекати не випадає: на комп'ютері в Андрія карта з десятками локацій, які належить оглянути. А рештки тіл тим часом можуть розтягнути звірі.
Дощ ллє безперестанку і суцільні калюжі позбавляють надії натрапити хоч на якісь сліди. То на що тоді дивитися?
Уздовж шляху Андрій схиляється над загубленими розпарованими берцями, калошами, продірявленими кулями, мокрим брудним шматтям, що колись було камуфляжною формою. У речах можуть бути кістки, шматки плоті.
Рідко вдається знайти ціле тіло — хіба що це масове поховання. Так було у вересні 2022-го в Ізюмі, коли пошуковці під час ексгумації в лісі знайшли загиблого військовослужбовця Сергія Сову. Ви можете пам'ятати його за всохлою рукою із синьо-жовтим браслетом.
Органи чуття мають бути натреновані, щоб розгледіти чи занюхати маленькі частинки того, що колись було людиною.
— Якщо пряме попадання, тіло розривається. Коли бачимо розірване тіло, починаємо в радіусі шукати рештки, — каже Андрій. — Іноді навіть із дерев знімали.
Раптом хтось учуває запах. Наче зміїний, каже пошуковець. Рушають оглянути покинуту «беху» (бойову машину піхоти). Неясно, українська чи російська, на бортах жодних знаків. Нічого не знаходять. Може, щось у тракторах поруч? Теж ні.
Пошуковці оглядають узбіччя.
— Погано, що заросло все, — каже Андрій. — Можуть бути рештки. Якщо техніка їхала, а тіло лежало, його могло вкатати в землю — вже не раз так було.
«Вкатаний», «розірваний» — такі тимчасові характеристики для людей, які когось любили і про щось мріяли, які колись були живими й мали імена.
Навіть якщо команді Андрія вдається знайти бійця з документами у кишені, з цього рано робити висновки. Міг одягнути чужу форму, мати чужі нашивки. Завдання пошуковців — знайти тіло або його рештки. Завдання слідчих — встановити, кому воно належить.
Дорогою до точки Андрій із групою оглядають зруйноване обійстя. Залазять у льох, оглядають перекинуті ліжка в хаті, піднімають брезент на подвір'ї. Нічого, крім двох «пелюсток» — 12-сантиметрових протипіхотних мін, що розриваються, якщо на них наступити, і які можуть відірвати пальці чи стопу. Знайшли дві «пелюстки», отже їх більше.
Роззираючись навколо, Андрій намагається зрозуміти, як відбувався бій. Розташування згорілої техніки, посічені дерева, сліди від осколків — усе це може бути підказкою, де шукати загиблих. До повномасштабного вторгнення Чернявський займався розкопками поховань часів Другої світової та історичними реконструкціями, і ці знання допомагають тепер.
— Могли відступати через болото, — припускає.
Координати приводять до води, де нічого не побачиш. Немає ні окопів, ні позицій — тільки розлога зелень, за якою починається інше село.
Буде ще одна спроба, ще одна експедиція. До Мазанівки Андрій Чернявський повернеться зі спеціально натренованими собаками.
Один у трьох пакетах
Пошуковці втретє заходять у посадку під селом Бражківкою на Харківщині, де торік навесні були позиції українських бійців із 25-ї бригади. Вперше, восени 2022-го, знайшли сім тіл, вдруге, тоді ж, — ще чотири. Тепер повернулися, отримавши інформацію про нового бійця, який тут пропав. Уперше було так:
— Одного знайшли, він був вкатаний. Частина. І частина була розкидана, — розповідає Андрій. — Я йшов дорогою, бачу: штанина. Взявся її оглядати, а там кістки. Почали збирати навколо. Склали рештки в три мішки з трьох локацій. Експертиза показала: це одна людина.
Оглядають окопи, гущавини, покинуту техніку. Все заросло так, що бачиш хіба перед собою. Ледь угледіли РПГ.
В Андрія раз у раз дзвонить телефон. Він на зв'язку зі «свідком» — представником бригади, який опитував вцілілих тут. Боєць, якого шукають, начебто був біля бойової машини. Були вдвох, стався спалах — ото й усе, що відомо.
— Зачепитися бодай за щось, — каже Андрій.
Перевертають трубу: може, щось під нею? Обнюхують камуфляжне ганчір'я, ловлять пориви вітру: раптом донесе якийсь запах? Нічого. Прощупують калюжу, підкопують землю під деревом. Порожньо.
Є багато покинутих речей: спальники, шапки тощо. Але жодна з них не наводить на слід.
— Телефоную по тих тілах із Бражківки, що ви забирали, — Андрій слухає повідомлення. — Ідентифікацію всіх тіл ще не завершено. Ідентифіковано 11 військовослужбовців з 14-ти.
Побачивши пошуковців, до них поспішає чоловік. У команді це називається «збір інформації по асфальту», тобто спілкування з місцевими очевидцями. Чоловік розповідає, що бачив у полі між селами Великою Комишувахою та Грушувахою:
— Танк 64-й, розірваний, там БК рвонув. Башню відірвало і викинуло. Я їздив туди 5 березня — через рік після бою. Підійшов, глянув — там чиїсь ноги стирчали.
Андрій телефонує якомусь бійцю:
— Вікторе, у тебе є втрати між Комишувахою та Грушувахою?
Втрати є. Їдемо до поля, що цвіте ріпаком. Ані танка, ані башні — схоже, давно забрали або рембатівці (ремонтний батальйон. — Авт.), або місцеві розтягнули на брухт.
— Якщо щось і знайдемо, то тільки фрагменти кісток, — Андрій поглядом сканує місцину.
Око спиняється на насипі землі. Можливо, висипалося з башні — треба розібрати. Беруться до роботи. Три викопані шматки кістки викладають на целофан бережно, як скарб. Це все, що є.
Якби була башня, можливо, у ній знайшлися б ще рештки. А може, хтось інший вже й здав ті рештки на експертизу раніше. Невідомо.
Андрій робить кілька дзвінків: звіряється з танковими бригадами. Є окрема карта танків, за якою шукають зниклі екіпажі. Тим часом пошуковець Дмитро гуглить бій. 5 березня торік тут загинули двоє танкістів — може, рештки належать комусь із уже похованих?
Загадку з трьох кісток ще належить розгадати. Рештки забирають із собою, а башню ще шукатимуть.
Карта
Удома, «на базі», Андрій відкриває карту на комп‘ютері: вся пошукова робота оцифровується. Базою є будинок, мешканці якого виїхали та дозволили пошуковцям оселитися.
Мерехтять кольорові крапки:
— Синенькі — невідпрацьовані. Зелені — відпрацьовані, — так Андрій позначає локації. — Жовті — де шукали і куди потрібно повернутися. Червоні — це ми знайшли росіян.
Тіла росіян передають під час передачі тіл загиблих. Так додому можуть повернутися полеглі українці, чий шлях додому з окупованих територій є ще складнішим.
Карта пошуків охоплює всі області, де йшли бої. Якщо до повномасштабного вторгнення пошуки й розкопки поховань були для Андрія волонтерством на дозвіллі, то тепер це його основна діяльність.
Він показує на телефоні свої фотографії у червоноармійській формі.
— З товаришами брали участь в історичних реконструкціях, — розповідає. — Думали, що показуючи війну з пострілами та вибухами, зможемо вплинути на те, щоб вона не повторилася.
Це не спрацювало, і 24 лютого 2022-го Андрій Чернявський, який натоді працював начальником дільниці служби А, КВП, Т і АСУ одного з підприємств Полтавщини і жив у Полтаві, приєднався до місцевого ТрО. Невдовзі йому запропонували застосувати свій досвід пошуківця у відділі пошукової роботи Центрального управління центрально-військового співробітництва Генштабу Збройних сил України — шукати вже сучасні поховання.
Цей пошук має свої особливості:
— На поховання часів Другої світової ми брали металошукачі, щоб орієнтуватися на фляги, казанки, каски, патрони, що могли бути в кишенях. Зараз менше металічних, а більше пластикових речей. По патронах теж можна шукати, але легше все ж по формі, по зовнішніх ознаках і з кінологами. Бо в місцях активних боїв земля дзвенить осколками й уламками, це важко.
Про знайдені рештки Андрій повідомляє відповідній військовій частині: тіло знайшли й доправили до закладів судово-медичної експертизи. У частині стежать за процесом аж до ідентифікації, але часто й сам Андрій надає деталі слідству.
Важко не тільки шукати, а й спілкуватися з родичами. Рідні хочуть знати, що з їхньою близькою людиною, а Андрій не може цього підтвердити — тільки ДНК-експертиза.
— Пошукова діяльність закінчується, коли людина ідентифікована й похована, — говорить Андрій Чернявський. — Щоб її ідентифікувати, її треба знайти. А щоб знайти, зібрати дуже багато інформації. Це справа не місяців — це завдання на роки.
P.S.
За чотири місяці після цієї експедиції пошуковці не відшукали трьох десантників, чиї сліди загубилися у Мазанівці.
Так само не знати за долю десантника, якого востаннє бачили в посадці під Бражківкою на Харківщині.
Експертиза все ще не встановила, кому належать кістки, знайдені у ріпаковому полі.
Пошуковці тим часом відправилися в нові експедиції. Спершу — півднем, тоді на Київщину, у Бучанський район. У регіоні, який, здавалося б, уже оговтався від окупації, теж чекають свої незнайдені.
Про гуманітарний проєкт ЗСУ «На щиті», родини, які місяцями і роками чекають на прощання з загиблими рідними, та державу, яка не все зробила, щоб скоротити це очікування та пришвидшити ідентифікацію загиблих, дивіться у розслідуванні Суспільного «Черга на прощання».
