Унаслідок руйнування Каховської ГЕС мешканці багатьох районів Херсонщини опинилися у водному полоні. Як вони рятуються із зон підтоплення, яка ситуація у сусідній Миколаївщині та на тимчасово окупованому лівому березі — про це в матеріалі журналістки Українського Радіо Вікторії Будан.
"Коли підірвали Каховську ГЕС, нас пів ночі обстрілювали"
На місці будинку Антона Дмитрієва з Херсона — суцільна вода. Про те, що тут була оселя, нагадує хіба вершечок димаря. Попри це 20-річний хлопець не втрачає оптимізму. Каже, пережив за свій вік вже багато чого — втрату батьків, російську окупацію.
"Я зараз перебуваю трохи вище затопленого Корабельного району. Весь район у воді, нижні будинки, які під залізничною лінією — всі затоплені по дах. Волонтери плавають на човнах, дістають тварин, сім'ї, які ще залишилися. Мій будинок разом з дахом пішов під воду. Мене найпершого так сильно затопило, оскільки будинок знаходиться біля стічної канави. З неї вода почала надходити у двір. Зараз мій будинок сантиметрів на 30 виглядає з води, втім це тільки димохідна труба.
Я встиг забрати найцінніше. Мене сусід розбудив о пів на шосту ранку з новиною, що Каховську ГЕС підірвали. Я знав, що мій будинок піде під воду. Тому подзвонив другу, попросив його про допомогу, щоб вивезти все цінне — електроустаткування. Я сподівався, що вони не підірвуть Каховську ГЕС. Того дня нас пів ночі обстрілювали, були прильоти по району. А потім ще під ранок з такою новиною прокинувся. Мої рідні у Польщі, я лишився вдома сам. Зараз у сестри, у селищі на Садовій", — розповідає Антон.
Нині він допомагає шукати покинутих тварин в місті. Каже, був вражений, як їх поруч з ним рятував хлопець із ДЦП:
"Хлопчик з інвалідністю врятував дві вівчарки. Ми їх віддали волонтерам. Він заходив у воду і витягував цих собак. Вони були його знайомого, який останнім часом пив. Той собак просто випустив, вони плавали біля хвіртки. Два собаки я дістав і два він. Вода йому була по груди".
"Це не вода, а фекальні маси"
У Ольги Цілинко — мешканки херсонського району Забалка, вода забрала все майно. Поки її дім підтоплювало, жінка допомагала вивозити тварин і літніх людей. Тому, каже, з дому забрала тільки гроші й документи.
"Ми жили біля річки Кошової, і у нас будинку немає. Там взагалі нічого немає. Машини їдуть з гумовими човнами, моторами. Ми вивозили тварин, потім самотніх літніх людей. Вже коли виїжджали самі, схопили документи й все, бо вода дуже швидко прибувала. Там немає каналізації, весь район на вигрібних ямах. І це не вода, а фекальні маси. Якби це була річкова вода, потім би вона зійшла, ми б мили, чистили, щось би робили, сушили, а що буде після фекальних мас в нашу спеку? Приїхали звідтіля — коричневий одяг. Ми зараз на роботі в мене живемо, в центрі, в офісі. Є пропозиції, зараз ходимо, розглядаємо. На вулиці не будемо", — говорить Ольга.
Жінка керує громадською організацією, що займається реабілітацією дітей з інвалідністю. Каже, їм майже всім вдалося виїхати із зони затоплення. Тільки з однією родиною поки нема зв’язку: "Я не можу їх знайти, вони на Зимівнику жили. Останнє повідомлення було: "До нас прибуває вода". Їм написали, щоб вони на Комишани піднімалися. Зараз не беруть слухавку, можливо, десь далеко поїхали. Але в тій родині є чоловік. Це дає надію. Нині у мене 20 родин, які в місті. Взагалі до війни ми працювали в форматі реабілітаційного центру. Потім під час окупації годували родини, після окупації теж. Годували, забезпечували одягом, всім, чим можна було".
Під час окупації Ольга Цілинко не виїжджала з Херсону. Двоє її дітей теж. Каже, "не хотіли залишати житло, в яке вкладали душу і гроші". Жінка зізнається, вони навіть інколи розмовляли з домом — на стільки він був для них важливим. Тепер родина чекає, коли зійде вода, щоб оцінити масштаби руйнувань і почати все відновлювати.
"Пережили окупацію, а ще й оце горе нам"
Після підриву дамби постраждала і частина Миколаївщини.
"Ми знаходимося на березі Інгульця. У нас село, як на острові. Навколо озера, ставки. Заїзд в село — з греблі. От мені з городу видно: вода йде через греблю, наповнюється ставок, і вода не падає. Мости затоплені всі. Пережили окупацію, а ще й оце горе нам.
На Нововасилівці води по самі перила моста. Коло Баратівки знесло міст. Нововасилівський міст затоплений. Він був новий — його відкрили в березні, бо коли рашисти відступали, то підірвали його. Красивий міст, на палях, з тротуарною доріжкою. Зараз все затоплено.
У мене дві корови, півень кричить, господарство ніхто не кине. Ми у війну його не кидали. Корови зараз на паші, там і лишаться. Як буде затоплювати, вони будуть на пагорбах — тоді знайдемо. Кури евакуюються на дах чи на дерева, собаку відв’яжу, хай бігає, потом прибіжить. Погано, що як вода буде відходити, замулить все. От томати, їх теж замулить. Вода смердить, понад берегами покидали сміття, і воно зараз плаває. Риба дохне, раки на берег лізуть, бо вода брудна", — говорить мешканець села Афанасіївка Снігурівського району Петро Дудник.
"Ми будемо рятувати людей під страхом смерті"
Волонтер та військовий капелан Богдан Гнатів вмовляє селян виїжджати із затоплених сіл. Каже, людям по селах правобережжя пропонують допомогу, але вони вже стільки пережили, що не мають бажання кудись їхати.
"Зараз наша ціль — це Олешки, туди нас запустять під страхом смерті, і ми будемо туди плисти. Хоч територія окупована, хлопці кажуть, туди пускають, щоб забрати людей з дахів. Окупанти там не контролюють, бо все затоплено. Але треба потужний човен, бо маленький зносить. Ми зараз беремо човен на 50 кінських сил, щоб туди їхати. Тут на місцях буде багато людей допомагати, а туди важкий доступ. Ніхто їм не допомагає, вони самі рятуються. Не думали росіяни, що такого лиха нароблять", — говорить волонтер.
"Щоб виїхати з Нової Каховки, потрібно заплатити від 500 доларів"
Анна (ім’я змінене з міркувань безпеки) — вдова українського військового, розповідає, їхньої дачі поблизу водосховища уже нема — затопило. Жінка з Нової Каховки, проте вже деякий час мешкає в Одеській області. В окупованій Новій Каховці у неї залишилися родичі — бабуся і батько. Маму вдалося вивезти раніше.
"Медицини там немає. Її ще давно забрали орки до Генічеська, Скадовська та Криму. Усі лікарі повиїжджали. Бабусі було погано того тижня, батько хотів викликати швидку, подзвонив, сказали: "Вколіть їй якийсь укольчик". Він каже: "У неї серце". А вони: "Це ваші проблеми". Ось таке там ставлення. Наразі рвонуло ГЕС, зараз усі очисні підуть у місто. У мене у батьків були дачі у районі ГЕС, їх більше немає.
Так само наша "Казкова Діброва". Ні для кого не секрет, що там було понад 300 тварин. Це був розважальний комплекс, парк, зоопарк, це була душа нашого маленького міста. Російська влада не дала евакуювати тварин. Їх ще до того хотіли евакуювати, не дали. Вся "Казкова Діброва" була замінована. Є відео в мережі — два лебеді плавають у місті. Це з "Казкової Діброви". Жінка, яка їх годувала, виїхала, бо "прилетіло" до її оселі. Тепер вона у нашому місцевому чаті скрізь дзвонить, що якщо хтось побачить цих тварин, будь ласка, допоможіть.
Тварин багато покинутих. У мене були пітбулі, то мама мені дзвонила, бо стала свідком, як російські солдати "пов'язали" хлопця на вулиці, а його пітбуля прив'язали до дерева, і той гавкав, і гарчав. Люди боялися до нього підійти, бо бійцевий собака. Я їм пояснювала в телефонному режимі, як його заспокоїти, щоб до нього могли хоча б підійти, а не просто пристрелити. Мама чотири місяці зі мною, а тільки зараз почала розмовляти телефоном не озираючись. Тому що російські солдати переодягалися в цивільний одяг, розмовляли українською, ходили й підслуховували. Поки мій чоловік воював, і був живий, мама у мене була видалена з усіх соцмереж, було обмежене коло осіб кому можна було довіряти, іншим — страшно.
Зараз тонуть Корсунські дачі, люди в місцевих чатах просять один одного про допомогу, жінки з дітьми сидять на дахах. Там відбувається те саме, що і в Олешках. Просто Олешки видно, а туди далі не дуже", — розповідає Анна.
У її родичів, говорить жінка, продуктів вистачить на два тижні, а подачок від росіян вони брати не хочуть.
"Я зараз шукаю гроші. Для того, щоб вивезти одну людину в Україну, треба 500 доларів. Їхати через Крим, Росію, Білорусь, Польщу. Коли у січні загинув мій чоловік, саме таким шляхом виїжджала мама, але всі українські паспорти-книжки білоруський кордон рве. Наразі я відновлюю мамин паспорт. Тому що їй відірвали фотографії, порозривали обкладинки. Це білоруси так мітять.
Через місяць після смерті чоловіка ми дізналися, що у мого батька онкологія. Але я не можу поїхати до нього, щоб його забрати, бо я дружина покійного воїна ЗСУ, і для мене це загрожує значними наслідками. Знову ж таки, щоб туди поїхати, потрібно 500 доларів мамі, і тоді ще півтори тисячі доларів для того, щоб вони приїхали сюди. Така такса місцевих перевізників. Мамі, щоб приїхати сюди до мене в Одеську область, дорога обійшлась у 500 доларів та 2000 грн", — каже Анна.
