Згідно з результатами дослідження Світового банку 2017 року, кожен третій українець за своє життя мав, принаймні, один психічний розлад. Загалом у світі статистика краща – з психічними розладами стикається кожен четвертий. У будь-якому випадку, є високі шанси, що хтось з вашої родини чи друзів у певний момент може потрапити до української психіатричної системи, яка з радянських часів залишалася майже незмінною.
Суспільне опитало керівників 55 психіатричних лікарень в Україні й дізналося, що більшість з них негативно оцінює нинішню реформу та прагне повернутися до попередньої системи фінансування. Але дослідивши тему, ми переконалися: реформу потрібно вдосконалювати й не зупиняти. Матеріал команди розслідувачів Суспільного.
Якщо ви колись лежали у лікарні невеликого райцентру, ви бачили там похмурі й облущені стіни, старі ліжка, протерту постільну білизну, вбиральні, які уже неможливо відмити, і відчували неприємний лікарняний запах. Але до вас чи не щодня приходили відвідувачі з бульйонами та фруктами, ви могли слухати музику, за бажанням виходити на вулицю, а вже за кілька тижнів – відпирати одяг і з полегшенням насолоджуватися комфортом домашнього ліжка.
А тепер уявіть, що вас закрили у такій лікарні на три місяці, рік, п’ять років, або й узагалі на все життя. На вікнах палати – грати. Вийти ви можете тільки у коридор, або, під наглядом санітарів, лише на кілька годин на тісне подвір’я та лише у теплу пору року.
Від світу вас відгороджують масивні залізні двері без ручок, відчинити які може лише медперсонал спеціальним ключем.
Ви не можете скаржитися чи телефонувати рідним. Вам ніхто не повірить, навіть, якщо вас поб’ють до втрати свідомості. У вас більше не буде власних речей і, навіть, власної натільної білизни. Єдине, що лишається вашим, – вузеньке ліжко і щоденні дози психотропів з такою кількістю побічних ефектів, що за кілька років ви уже втратите своє власне "я". Умови вашого перебування можуть бути різні, але якщо від вас відмовляється власна родина, ви стаєте непотрібним і державі, хоча та щороку витрачає мільйони на ваше животіння. Уявили? Ми не вигадуємо.
Василина
У невеликій психіатричній лікарні на 200 ліжок у Вільшанах Хустського району на Закарпатті ми зустріли Василину. Жінка не залишала лікарню вже 34 роки.
Василина спокійно лежала у ліжку, коли ми зайшли до палати, і лише тихо поскаржилася лікарці, що захворіла і не може підвестися. Жінка не становить жодної загрози для інших чи для себе. Вона просто інша. Проте системі психіатрії було вигідно заховати її у стінах лікарні.
У 1986 році до психлікарні Василину привезла сестра. Тоді, та й донедавна, це було нормою: віддавати родичів у психіатричні лікарні і залишати там, навіть тоді, коли вони уже не потребують лікування, а лише догляду.
У психіатричній лікарні Василину ніхто не провідує. Для держави – вона лише статистична одиниця на лікарняному ліжку.
Таких, як Василина, людей, які втратили себе і родину, у психіатричних лікарнях нині більше чотирьох тисяч. Тих, хто ніколи більше не зможе повноцінно повернутися у соціум, хоч і має родину, в рази більше. Не правильно поставлений діагноз, не ефективне лікування, відсутність психотерапевтичної і соціальної допомоги, ізоляція і неприйняття суспільством – це те, з чим постійно стикаються отримувачі психіатричних послуг.
Безлад у системі
Проблеми української психіатрії ми вивчали кілька місяців. Збирати інформацію розпочали ще до того, як про українські психлікарні публічно заговорив нинішній міністр охорони здоров’я Максим Степанов.
Це зараз від МОЗ звучать цифри про кількість психохроніків, ліжок та фінансування. Ще у січні на наш запит міністерство не надало точний перелік психіатричних та психоневрологічних лікарень, які працюють в Україні. Надіслали лише інформацію з Центру медичної статистики щодо загальної кількості психіатричних лікарень в Україні та у кожній області. Станом на кінець 2019-го їх було 60, зі 196 тисячами госпіталізованих пацієнтів за рік.
У кожній області кількість психіатричних лікарень (ми зосередимося саме на них) різниться: від чотирьох на Одещині до однієї на Херсонщині, Чернігівщині чи Буковині.
У деяких областях у зв’язку з реформою відбулося об’єднання закладів задля економії коштів на адміністративні витрати. На Волині до обласної лікарні у Луцьку приєднали менш успішну лікарню в Олиці Ківерцівського району, на Хмельниччині до лікарні в обласному центрі – Яблунівську психлікарню у Славутському районі.
На Миколаївщині в один заклад об’єднали дві психіатричні лікарні і наркодиспансер. На Тернопільщині розглядають можливість приєднання до обласної психоневрологічної лікарні у Тернополі Буданівської та Почаївської психлікарень.
До слова, Буданівська, одна з найменших лікарень в Україні, станом на середину червня не мала підписаного договору з НСЗУ, тобто уже більше двох місяців залишалася без фінансування. Причина – лікарня, яку перетворили на некомерційне підприємство, не отримала вчасно нової ліцензії на провадження медичної практики. МОЗ видав її закладу лише наприкінці травня.
До 1 квітня поточного року, як і решту лікарень, психіатричні заклади фінансували за рахунок субвенції з державного бюджету (від 60 до 90% надходжень медзакладів). Крім цього, місцева влада виділяла гроші на комунальні послуги, купівлю обладнання для психіатричних лікарень, додавала гроші на харчування та ліки та могла дофінансувати й інші потреби.
Розподіляли гроші між регіонами за кількістю населення, а вже обласні управління чи департаменти охорони здоров’я – між закладами, орієнтуючись на кількість ліжко-місць у них.
За словами екскерівниці Національної служби здоров’я України Оксани Мовчан, держава витрачала на це кошти "із заплющеними очима".
"Ми не розуміли, на що вони йдуть, чи лікують пацієнтів, хто лікує, яким чином. Раніше правил гри не було, не було ніякого контролю”, – розповідає вона.
За такої системи фінансування про якість надання послуг не йшлося. Не вимагали у закладів і пояснювати, скільки часу хворі перебувають на лікуванні, чи потребують вони такої довгої госпіталізації і, що головне, наскільки ефективними є результати лікування.
Нові правила гри
Від 1 квітня Національна служба здоров’я України не фінансує заклад за кількістю ліжок, а виділяє з бюджету кошти за кожен пролікований випадок за формулою «гроші йдуть за пацієнтом».
На психіатрію виокремили пакет “Психіатрична допомога дорослим та дітям”. Окрім того, психіатричні заклади, залежно від можливостей лікарні, можуть підписати пакети послуг на лікування з замісною терапією для наркозалежних, амбулаторну, паліативну, хірургічну допомогу тощо.
Вартість лікування одного хворого у стаціонарі, незалежно від діагнозу, оцінили у 7 406 грн, прийом лікаря амбулаторно – у 49 грн.
За кошти НСЗУ виплачують заробітну плату медичним працівникам, купують медикаменти та продукти. Кошти на оплату комунальних послуг та на розвиток закладів повинні і надалі виділяти власники лікарень, тобто обласні або міські ради.
Водночас, екс-керівниця НСЗУ Оксана Мовчан на наші запитання не змогла пояснити, з чого конкретно сформований тариф. За її словами, фінансисти кілька років аналізували діяльність медичних закладів, збираючи інформацію про їхні витрати та медпослуги, і з'ясували, що "хтось може вилікувати і за 5 тисяч, а хтось не може вилікувати, навіть, за 200 тисяч гривень". Орієнтувалися на суму коштів, яку виділили на психіатрію із державного бюджету, а також на рекомендації ВООЗ щодо оптимального перебування пацієнта у лікарні.
Фінансування за психіатричним пакетом цього року отримали не лише психіатричні лікарні, перейменовані наркодиспансери та центри психічного здоров’я, а й багатопрофільні лікарні.
Рятувати пацієнтів, а не психлікарні
На брифінгах у квітні та травні міністр охорони Максим Степанов анонсував аудит реформи психіатрії. Його, начебто, мали провести, аби врятувати психіатричні лікарні від закриття. Згодом риторика змінилася: замість “аудиту” у виступах зазвучало слово “аналіз”, а у підсумку результати ні того, ні іншого не оприлюднили. 9 червня заступниця міністра Ірина Микичак повідомила, що у 2020 році психіатричні лікарні будуть дофінансовані за допомогою дотації – не менше ніж на 80% минулорічного бюджету.
Однак, централізовано кошти так і не були виділені. Лише один з опитаних нами директорів, у Хмельницькому, зазначив, що його лікарня отримала цього року не менше коштів від НСЗУ, аніж торік за субвенцією. У деяких регіонах місцева влада взялася дофінансовувати свої заклади на період реформування самотужки. Наприклад, у Харківській області виділили кошти на всі три місцеві психіатричні лікарні. Виділити кошти планувала і Одеська міська рада на обласну психіатричну лікарню у місті, проте після заяв міністра Максима Степанова про дофінансування галузі робити це передумала. Про це 2 червня під час вебінару “Зміна фінансування у психіатричній галузі” заявив директор Одеського обласного медичного центру психічного здоров’я (колишньої психлікарні №1) Анатолій Волощук.
“Ми підписали договір на шість пакетів, але отримали від НСЗУ третину торішнього фінансування.У нас менше на 61 млн грн цього року. Хоча ми теж провели скорочення 250 працівників, 300 ліжок, вийшли на мінімальну заробітну плату. Ми звернулися до Одеської міської ради з проханням профінансувати утримання соціальних хворих, адже 80% з них - члени громади Одеси. Місто не відмовилося: обговорило це питання, зокрема з соціальними службами, і готове було виділити фінансування. Але після того, як МОЗ заявило, що у психіатрії буде все добре, налагодять повне фінансування, міська влада зробила паузу, призупинила свою фінансову допомогу”, – зазначив Волощук.
Проте чи варто рятувати усі психіатричні лікарні? Особливо ті, які працювали переважно завдяки утриманню соціальних пацієнтів?
Для розуміння: вартість утримання одного підопічного у Погонянському жіночому психоневрологічному інтернаті на Івано-Франківщині – 100 тис. грн на рік. 83 тис. з цієї суми – бюджетні кошти, решта – гроші з пенсій пацієнтів. Підопічні Погонянського інтернату мають можливість ходити до церкви, магазинів, їздити на екскурсії, мати власні гроші та особисті речі, їсти щодня м'ясо та жити у відремонтованих кімнатах.
Утримання одного соціального хворого у Буданівській психіатричній лікарні на Тернопільщині обходиться бюджету у 148 тис. грн на рік. При цьому держава також виплачує пенсії частині пацієнтів. Але ці пенсії зазвичай отримують рідні – до медзакладу вони не потрапляють. Пацієнти у цій лікарні живуть за заґратованими дверима та вікнами, коштів на закупівлю м’яса не вистачає. З щоденних розваг – хіба невеличкі телевізори.
Торік вступив у силу закон про соціальні послуги, відповідно до якого медичні заклади можуть надавати послуги з догляду, отримуючи кошти з бюджету Міністерства соціальної політики, а не відбираючи мільйони з медичного бюджету.
Закон поки не працює – досі бракує ряду нормативно-правових документів для його реалізації. Проте медичні заклади, які без успіху зайшли у другий етап реформи, можуть готуватися до отримання соціальних коштів, виконавши відповідні вимоги: забезпечити достатній особистий простір для психохроніків та гідні умови перебування.
За зміни, але проти реформи
В Україні функціонує 55 психіатричних та психоневрологічних лікарень, відкритих ще за СРСР. Суспільне зателефонувало усім керівникам цих закладів, запитуючи про їхнє ставлення до нинішньої реформи у психіатрії.
П’ятеро відповіли, що ставляться позитивно, тринадцятеро – позитивно, але із зауваженнями. Один керівник відмовився оцінювати, решта ж оцінює реформу "негативно" або "вкрай негативно".
"Систему треба змінювати: застосовувати нові технології надання психіатричної допомоги, методики лікування, захищати права пацієнта, розвиватися. Ми маємо забути цю совєтську і інші види каральної психіатрії. Психічно хворі мають жити у соціумі, серед родичів", – зазначив директор Хмельницького обласного закладу з надання психіатричної допомоги Володимир Демчук, один з небагатьох, хто позитивно оцінює реформу.
Більшість співрозмовників висловили зауваження щодо низки проблем, як то не диференційовані тарифи, застарілі ліки та не вирішене питання так званих соціальних пацієнтівСоціальні пацієнти - люди з хронічними психічними захворюваннями, які через тривале перебування у лікарні втратили соціальні зв’язки.
Лише у чотирьох лікарнях, куди ми телефонували, не було соціальних хворих. У переважній більшості лікарень роками жили люди, яких виписати було проблемно. Активно шукати родичів чи місця в інтернатах, аби виписати соціальних хворих, лікарні почали, лише коли НСЗУ припинила багаторічну практику виділення коштів з медичного бюджету не на лікування, а на догляд за пацієнтами з психічними розладами. Утім, вирішення проблеми з соціальними хворими переклали на керівників закладів, скаржаться вони, попри те, що проблема стосується радше сфери соціального захисту.
Дивіться повну версію фільму:
