У своїй колонці кінознавець та виконавчий продюсер телеканалу Суспільне Культура розповідає про два фільми-номінанти на "Оскар".
Цьогоріч телеканал Суспільне Культура отримав права на трансляцію "Оскара" у прямому етері. Церемонія нагородження відбудеться 13 березня з 02:00 до 05:00.
Будьте обережними, текст містить спойлери.
Добірка найцікавіших художніх фільмів "Оскар-2023": все, що потрібно побачити до церемонії нагородження
Серед фаворитів 95-го "Оскара" опинились два цілком полярні фільми, у протиставленні яких неочікувано віднаходиться чимало спільного та, що важливіше, вимальовуються певні тренди західного кінематографа. Один з них – "Все завжди і водночас" Деніела Шайнерта і Деніела Квана, який має рекордні для нинішньої церемонії 11 номінацій та перевершує всі очікування від своєї вигадливої назви. The New York Times цілком влучно охрестив стрічку "виром жанрової анархії" – по першій годині перегляду є ризик навіть за це малозрозуміле визначення хапатися як за рятівне у пошуках відповіді на питання: "А що, власне, відбувається?".
"Все завжди і водночас" заграє з концепцією мультивсесвіту, що перегукується з магістраллю франшизи Marvel (продюсували фільм брати Руссо, відповідальні аж за чотири супергеройські стрічки), вхоплює глядача за барки не так сюрреалізмом штибу "Мішель Гондрі для наймолодших", як надвисокою динамікою оповіді, а в основі має цілком прозору історію родини, що має провести ревізію власних цінностей, якщо не хоче зникнути разом з усіма варіаціями реальності в страхітливому бейґлі (не питайте, далі про нього буде трохи більше).
Але йшлось про полярності – то що можна протиставити фільмові, короткий опис якого, здається, може бути завданням для іспиту на курсі креативного письма? По інший бік цілковито уявних барикад перебуває "Кит" Даррена Аронофскі, який заробив шість хвилин стоячих овацій на Венеційському кінофестивалі і чимало звинувачень у стигматизації ожиріння: головний герой, викладач англійської Чарлі, перебуває на патологічній стадії стану, детальна репрезентація якого у фільмі часом межує з боді-горором і точно не може похизуватися делікатністю поводження з проблематикою. Можливо, саме через цю хвилю критики "Кит" лишивсь фактично аутсайдером оскарівських перегонів і претендує на нагороди лише в трьох категоріях. Брендан Фрейзер, що втілив Чарлі за допомогою неоковирного костюма, отримав свою номінацію, але стрічка Аронофскі не потрапила до претендентів на найкращий сценарій та режисуру, а тим паче – на найкращий фільм року. Тож на рівні першого погляду ці стрічки скидаються на цілковитих антагоністів.
Якщо "Все завжди і водночас" кидає нас мультивсесвітами та жанрами мало не кожної екранної хвилини, то "Кит", що має в основі однойменну театральну п’єсу, є вкрай камерною драмою, дія якої розгортається виключно в занедбаному домі Чарлі, якщо не враховувати поодинокі флешбеки. Аронофскі підкреслює тісняву форматом 4:3 і фактично позбавляє історію будь-якого повітря – недарма кожне відчинення дверей дому Чарлі підкреслюється побудовою мізансцени та операторською роботою як певне одкровення у задушливому просторі. Режисер часом аж надто наполегливо втовкмачує глядачеві нескладне послання: героєві Брендана Фрейзера тісно у своєму домі, своєму тілі та своєму житті – в одній зі сцен, власне, Чарлі декларує сподівання на те, що ніякого потойбічного життя не існує.
Менш із тим, певна спорідненість "Кита" й "Все завжди і водночас", таких несхожих про людське око, все ж присутня. Мова навіть не про нагородний сезон, якому вже було приділено вдосталь уваги. Побіжно варто згадати хіба про те, що обидва фільми отримали нагороди Гільдії акторів США, які доволі регулярно збігаються з переможцями "Оскара" (бо ж та сама Гільдія голосує у відповідних номінаціях): "Все завжди і водночас" – за найкращу жіночу роль для Мішель Єо, "Кит" – як нескладно здогадатися, за найкращу чоловічу для Фрейзера. Але значно цікавіше, що в сенсовій площині обох стрічок головує сімейна драма, ґрунтована на провині батьків, спокутувати яку дещо запізно. Евелін, героїня Мішель Єо у "Все завжди і водночас", опиняється у мультивсесвіті завдяки кращій версії свого чоловіка Веймонда, який зветься Альфа-Веймондом.
Оце зверхнє "Альфа-", з одного боку, вказує на походження з Альфа-світу, де мешкають ті, хто першими усвідомили існування множинних світів. З іншого – заграє з термінологією на кшталт "альфа-самця" і породжує додатковий вимір іронії. Чоловіка Евелін на початку стрічки бачимо млявим, безініціативним і дещо заляканим, що, як дізнаємося згодом, і змусило героїню перебрати на себе лідерські функції заради виживання родини. Але і його альфа-версія, яка володіє спільним досвідом усіх Веймондів мультивсесвіту, не годна впоратися зі страшною загрозою без Евелін. Тож Альфа-Веймонд у драматургійній конструкції має функцію ініціації героїні, простіше кажучи – кличе дружину з іншого світу на допомогу. З чим допомагати, що є тією страшною загрозою? Іронія поглиблюється: Альфа-Веймонд не може впоратися… із Джой, їхньою з Евелін донькою, яка набула страхітливої (і стильної, мов та сатана) подоби й тепер прагне понищити всенький всесвіт.
And the Oscar goes!.. to!.. Колонка Юрія Макарова про "м'яку силу" кіно
Набула не од хорошого життя – виявляється, альфа-версія Евелін ставила на доньці експерименти, аби максимально розвинути закладені в ній здібності, і, звісно, не питаючи її згоди. Відтак вир жанрів і мультивсесвітів в основі виявляється класичною драмою батьків і дітей. Бунт Джой, героїні Стефані Сюй, яка за цю роль отримала оскарівську номінацію серед найкращих акторок другого плану, спрямований проти матері, не здатної прийняти її в жодному зі світів – наприклад, у тому, де стартує історія, Евелін з огидою і соромом приховує від родини гомосексуальність дочки. Тож Джой бунтує проти матері, створює "Бейґл Усього" (мій кострубатий переклад "Everything Bagel" – реальний вид американських бейґлів, на який напхано купа розмаїтого начиння), що має поглинути у свою бейґлову діру все суще… але в кульмінації з’ясовується, що перш за все Джой хоче нашкодити не світові, а собі самій. Аутоагресія недолюбленої дитини стає потужним конфліктом фантасмагорійної історії і також перегукується з мотивами "Кита".
Що ж у "Киті"? Герой Фрейзера закохується у свого студента Алана і полишає дружину та восьмирічну доньку Еллі. Для Алана роман із Чарлі стає моментом зламу власної історії. Прийомний батько Алана – голова авторитарного релігійного культу, який прагне оженити хлопця без його згоди (продовжуючи паралелі між стрічками, так і кортить припустити: аби розвинути закладені в ньому здібності, звісно ж) і зовсім не збирається приймати гомосексуальність названого сина. Навпаки – зрікається його та виганяє з родини і з церкви, внаслідок чого Алан, ймовірно, накладає на себе руки. Ця історія є бекграундом подій "Кита". У теперішньому часі стрічки Чарлі, котрий рік оплакує коханого, прагне налагодити контакт з донькою, яку не бачив вісім років, і захлинається в провині. Не просто захлинається, ба більше, роздушений нею – герой тільки те й робить, що перепрошує перед усіма, перетворивши презумпцію винуватості на основу комунікації, а його тілесний стан можна трактувати як метафору непіднімного почуття вини. Чарлі практикує ту саму аутоагресію, тільки через переїдання – тут доречним може бути припущення про символізм їжі в обох стрічках як основи консюмеризму. Окрім минулого, він має і сьогодення – недолюблену доньку Еллі, яка виросла справді злою, не менш злою, аніж Джой у сюрреалістичному місиві "Все завжди і водночас". Власне, в одній зі сцен Чарлі доволі прямолінійно ("Кит" регулярно грішить заявами, як то кажуть, в лоба) пропонує Еллі виливати злість не на світ, а на нього як на першопричину почуття. Але що ж, дістанеться і йому.
"Оскар-2023": все, що потрібно знати про церемонію нагородження Американської кіноакадемії
Чарлі, центральний чоловічий образ "Кита", за своєю природою є підкреслено несамостійним. З самого початку бачимо, що буквально саме його існування залежить від Ліз, героїні Хонг Чау (номінація за найкращу роль другого плану), сестри Алана і подруги Чарлі, медичний фах якої регулярно спрямовується на підтримку життя героя. Так само вторинним та інертним видається образ Веймонда, чоловіка Евелін у "Все завжди і водночас", і тим показовішим є, що і Чарлі, і Веймонд зрештою стають відповідальними за навернення власних історій до базових цінностей (або ж простих істин – тут кому що до смаку). Евелін у "Все завжди і водночас" звикла до боротьби і готова йти до кінця у протистоянні з демонічною донькою, аж поки Веймонд не пропонує їй у патовій ситуації значно тернистіший шлях прийняття несхожості – і Джой, і докупи себе самого. Родинна історія Чарлі та його самокартання натякають на чорно-біле сприйняття – аж поки не чуємо від його колишньої дружини небезпечну формулу. Мовляв, я дбала про неї, ти давав гроші, вона однак виросла лихою – що ж, ми зробили усе, що змогли. Герой Брендана Фрейзера, однак, не вважає злі (часом дуже і дуже злі) жарти ознакою безнадійної людини і, попри свою асоціальність, здатен відділяти оцінку вчинків від особи. Тут і стається катарсис історії – можливо, дещо підсолоджений. Але, ймовірно, без нього історія "Кита" була б зовсім нестерпною.
Аутоагресія і проблематика відповідального батьківства характерні для низки інших номінантів цьогорічного "Оскара". Наприклад, в "Банші Інішерина" Мартіна Макдони до самокаліцтва вдається один з головних героїв, який прагне обрубати соціальний контакт, а фізичне та сексуальне насилля над підлітком призводить до трагедії. В "Елвісі" База Лурмана центральний образ є ніби антологією саморуйнівної поведінки, а менеджер Елвіса, що втілює батьківську фігуру, безвідповідально експлуатує співака, наближаючи його загибель. У "Говорять жінки" Сари Поллі наріжним каменем страшної дилеми стає якраз майбутнє дітей: полишити закриту релігійну спільноту, не маючи ресурсів і жодного уявлення про довколишній світ (може видаватися, що дія розгортається у XIX столітті – аж поки не відбувається перепис населення… 2010 року) – або ж лишитися і приректи себе та доньок на загрозу сексуального насилля, від якого вже постраждала навіть трирічна дитина?
Азад Сафаров про номінований на "Оскар" документальний фільм "Будинок зі скалок"
Діти вкупі з відповідальністю за них посідають ключове місце у сиквелі "Аватара", а в "Фабельманах" Стівена Спілберга мати, що не дає ради особистій драмі, завдає шкоди собі й родині. Аутоагресія в цих стрічках препарується як важливий сигнал, що потребує допомоги та підтримки, а не гидливого відчуження – вкрай важливий меседж як для соціального коментаря, хоча і вигадливо замаскований за правилами великого кінематографа. Тематика відповідального батьківства не є аж такою новою, але в цій ітерації кути проблематики вже не згладжені замилуванням. Батьки справді можуть завдати травми дитині недоречною поведінкою, тим часом діти – не тихі жертви та об’єкти для ігор дорослих, вони зображені суб'єктами власних життів, які можуть бути справді небезпечними… як, зрештою, й усі люди незалежно від віку. Особливо ці тези характерні саме для "Кита" та "Все завжди і водночас", й тим промовистішими видається єдність тематик з огляду на принципову відмінність художньої реалізації.
Наостанок – трохи про гроші. Реліз "Все завжди і водночас" для незалежної американської компанії A24, яка спеціалізується на складному і часто неформатному кіно на кшталт "Спадковості" Арі Астера або ж "Маяку" Роберта Еггерса, став найуспішнішим в історії. Стрічка перетнула позначку у $100 мільйонів при виробничому бюджеті у $25 мільйонів (за інформацією Variety) – справді гідний результат.
Менш із тим, в категорії "Найкращий фільм року" з "Все завжди і водночас" конкурують титани на кшталт "Топ Ґан: Меверік" та "Аватар: Шлях води". Виробничий бюджет першого становить $170 мільйонів (за даними Variety і без урахування витрат на маркетинг), для сіквела "Аватару" ця сума, за даними The Hollywood Reporter, становить від $350 до $400 мільйонів – і так, це теж тільки виробництво. "Топ Ґан: Меверік" заробив у прокаті близько $1.5 мільярда, другий "Аватар" перетнув двомільярдну позначку. Проте шансів на здобуття головного "Оскара" у них практично немає (з похибкою хіба що на певне диво) – про це свідчать і нагороди Гільдії продюсерів США, які обрали найкращим фільмом "Все завжди і водночас". Останні п’ять років чотири з п’яти (!) стрічок, що отримували таку відзнаку, ставали лавреатами "Оскара" за найкращий фільм року. Як то кажуть, статистика – справа вперта.
Звісно, це не нова тенденція – скоріше закріплення тренду, згідно з яким недорогі за голівудськими розцінками стрічки без феєричних успіхів у прокаті (на тлі значно успішніших конкурентів) остаточно перестали бути аутсайдерами. Виробничий бюджет "CODA", який став найкращим фільмом 2022 року, за даними The Hollywood Reporter склав $10 мільйонів при $2 мільйонах, зібраних у прокаті. Щоправда, далі стрічка продовжила життя на стрімінгу Apple, які викупили права на неї за $25 мільйонів ще під час прем’єрних показів на кінофестивалі "Санденс". "Земля кочівників", фаворит 2021 року, за даними The New York Times, мав бюджет, нижчий за $5 мільйонів. Чому це важливо? Бо багатомільйонні стрічки, на кшталт згаданих вище сиквелів "Аватара" та "Топ Ґана", оперують перш за все видовищем, атракціоном – і це окей, це одна з функцій масового мистецтва. Але бюджетніші стрічки зазвичай мають в основі складні ідеї та важливі меседжі, для яких нагороди індустрії та фестивалів є додатковою можливістю бути почутими.
Навіть негативний досвід може стати корисним. Зокрема, критика "Кита", якому закидають фетшеймінг і відтворення численних стереотипів стосовно людей, що страждають на ожиріння, є продуктивним закликом до суспільного діалогу. Як зазначалося вище, "Кит" створений за п’єсою авторства Семюела Д. Гантера – і п’єса, де так само використовувався спеціальний костюм, аби виконавець ролі Чарлі набув відповідного вигляду людини, що має 270 кілограмів, аналогічної критики парадоксальним чином не зазнала (або ж принаймні не зазнала такої гучної, не виключаю, що просто не знайшов відповідних відгуків на п’єсу 2012 року). Утім, кіно – значно масовіше мистецтво за театр, а з 2012 року, здається, пройшла не одна ревізія того, як ми можемо і хочемо співіснувати на засадах взаємної поваги.
Короткометражна анімаційна стрічка з України потрапила до відбору Міжнародного кінофестивалю в Клівленді
Отож, де є місце соціальному коментарю та гуманістичним меседжам, належить бути і культурній дипломатії. А це робить чутнішими голоси країн, які не оперують бюджетами "Аватара", зате відстоюють цінності на практиці й на полі бою. Для нас прогнози поки не є аж такими оптимістичними, зокрема, через прикру відсутність номінації для "Клондайку" Марини Ер Горбач, а також змагання в одній категорії створеного в копродукції з Україною "Будинку зі скалок" Сімона Леренґа Вільмонта та героїзованого документального байопіка про Олексія "Крим-нє-бутєрброд" Навального від гіганта індустрії HBO. Проте перемога "Будинку зі скалок" цілком може змінити правила – ба більше, номінація вже закладає підвалини для цих змін. Звісно, це зовсім інша історія, якій будуть присвячені окремі матеріали на платформах Суспільне Культура. Але згадати про неї в контексті загальних трендів важливо – як і важливо відзначати прецеденти критики, здатної тренди змінювати. Головне, аби критика була гучною та конструктивною водночас. А це, здається, ми добре вміємо.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
