17 листопада на великі екрани київських кінотеатрів "Ліра" і "Жовтень" вийде документальна картина Мантаса Кведаравічюса "Маріуполіс 2", у якій задокументовані події березня 2022 року в Маріуполі. Також спеціальний показ відбудеться 19 листопада в Kino42.
Мантас Кведаравічюс – литовський режисер та документаліст, який фільмував події у гарячих точках. Одним із його найвідоміших фільмів є "Барзах" (2011), що означає "світ, де перебувають до судного дня душі мертвих". У ньому показані історії сімей, у яких силовики викрадали людей.
У 2016 році Кведаравічюс зняв документальний фільм "Маріуполіс" про життя в на той час прифронтовому місті та війну на Донбасі. Фільм нанизує в один сюжет історії людей, які живуть своїм життям і у своєму ритмі. А з них складається дещо більше – портрет міста, яке продовжує буденно жити в передчутті війни.
З початком повномасштабного вторгнення литовський режисер повертається в Маріуполь. Він хоче продовжити фіксувати життя міста під загрозою війни. Вдалині тривають бої за "Азовсталь", видніється Маріупольський драмтеатр, позначений як місце схованки дітей. Режисер загинув у російському полоні в окупованому Маріуполі – у місті, яке знімав 7 років тому і хотів знімати знову. І дещо таки встиг.
Після смерті режисера, його продюсери та співробітники вирішили продовжити справу. Відзнятий ним матеріал за п'ять тижнів перетворила на повнометражну картину співавторка режисера та його цивільна дружина, українка Ганна Бєлоброва – разом із монтажеркою першої частини "Маріуполіса" Дунею Сичовою. Це сталося після того, як тіло Кведаравічюса з неймовірними труднощами доставили із зони бойових дій на батьківщину, до Литви.
Так народилося "сміливе, радикальне та екзистенційне кіно", яке шокувало публіку цьогорічного Каннського кінофестивалю, де в позаконкурсній секції відбулася світова прем’єра стрічки. В Україні "Маріуполіс 2" став фільмом-відкриттям спеціального випуску 19-го Docudays UA "Надзвичайний стан".
"Це був рай у пеклі, делікатні крила метелика тріпотіли все ближче й ближче одне до одного, запах смерті в її сирому вимірі. Це було серцебиття життя", – написали про стрічку на сайт Каннського кінофестивалю.
"Маріуполіс 2" – це справжній документ про війну в Україні, настільки сирий і реальний, наскільки це можливо. Практично весь фільм знято всередині та зовні, а також на околицях будівлі церкви євангельських християн-баптистів, на якій зверху написано: "Дім молит_и". Тут знайшли прихисток місцеві, і тут, після молитви, вони можуть отримати їжу, допомогу або перечекати обстріли.
Ніякого контексту, пояснювальних титрів, музики, знайомства з героями. Хіба що протягом фільму ви можете запам'ятати двох діловитих чоловіків – Вітю та Олега – які прибирають подвір'я церкви, намагаючись створити хоча б якийсь порядок серед зруйнованого міста. Чистота тримається недовго, з кожним днем уламків все більше, а порядок стає все більш абстрактним поняттям.
Фільм розповідає про буденне життя людей серед бомбардувань. Вони підтримують одне одного, ризикуючи своїм життям, виходять у двір, курять, розмовляють та готують на всіх їжу. Попри бомби, відсутність продуктів, грошей, медикаментів або можливості якось вплинути на ситуацію, що склалася. Тільки очікування, що все повернеться до "норми" – для глядача, який знає, що відбулося далі – це створює разючий контраст.
Буденні сцени розбавляють довгі пейзажні кадри: диму, що клубочаться на горизонті, денного світла, що проникає в будівлю крізь дверний отвір, застиглого на світанку міста. Ці сцени несуть в собі як страх, так і надію, але заспокоїтись не дає нескінченний саундтрек із пострілів, розривів бомб і снарядів. До цих звуків приєднаються й інші: гавкіт собак, яких все ще потрібно годувати, і воркування поштових голубів, які сидять на тому, що залишилося від фасаду будинку їхнього господаря.
Проте те, що спочатку шокує, потім стає звичним. І не тільки для глядачів, але й для людей, заручників війни. Жінка кип'ятить величезний казан супу, в який поклала бур'янисті палички кропу, на імпровізованому каміні на церковному подвір'ї; раніше – чоловіки тягнули за собою помаранчевий генератор, задля якого довелося відтягувати тіло мертвого сусіда. Камера спостерігає, а не рве на шматки звичний темп життя героїв. Ще один фільм про те, як війна калічить долі звичайних людей, у якому режисер намагається показати більше – як буденне життя бере гору над війною.
Не знаю, чи кожен подужає це кіно. Бо воно про місто, яке майже знищили. Від режисера, якого вбили. Невідомо, яким був би фільм, якби Кведаравічюс його дозняв і змонтував сам. Неясно, чи носив би він таку саму назву. Напевно можна сказати лише дві речі: Перше – Кведаравічюс не міг не повернутися в місто, військову історію якого почав писати кілька років тому. Друге – після найтемнішої ночі неодмінно настане новий ранок. Але Мантас Кведаравічюс уже не стане свідком цього світанку.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
