Життя в окупованому місті ніколи не схоже на справжнє. Особливо, коли окупація триває вже вісім років. Місцеві мешканці нібито і функціонують, але цей функціонал обмежений закритими контрольно-пропускними пунктами. Більшість людей відмовляється від інтервʼю, навіть анонімних, боячись за власну безпеку.
Часом життя в окупованому місті — це вибір без вибору. Проте можна ризикнути і піти в підпілля. Таке життя в Донецьку зараз також є. Без людей, які його підтримують, в Києві про долю загиблих і полонених українців знали б ще менше, ніж зараз. Є й протилежність — ті, кого окупований Росією Донецьк влаштовує.
Але частина людей все ж перебуває в постійному очікуванні, втрачаючи віру в себе, у власні цінності, у свободу. Вони спостерігали, як з Донецька виїжджали їхні родичі, друзі, знайомі, як роками у місті майже нічого не відбувалося, крім стагнації. Вони майже не вірять у зміни. Однак чекають.
Про початок
Ми говоримо з ІллеюІм’я змінено з міркувань безпеки. по телефону. Іллі 27 років, він живе у Донецьку зі своєю лежачою мамою. Ілля міг, як і багато його друзів, виїхати і в 2014, і протягом восьми років окупації, і в лютому 2022. Але не міг покинути маму та рідне місто.
Перші дзвіночки того, що життя в Донецьку зміниться, були ще 18 лютого. Ілля тоді отримав на телефон повідомлення про те, що в місті оголошується масова евакуація. Тоді Росія ще не почала масовий обстріл українських міст. Ілля здогадувався, що війна буде, але думав, що обмежиться лиш його рідною областю. Далі в місті почали зникати продукти з полиць, став дефіцитним бензин. Усе більше знайомих стали виїжджати в Росію, оскільки контрольно-пропускні пункти на окуповану частину Донеччини були закриті ще до повномасштабного вторгнення.
— У місті почалася мобілізація, — розповідає Ілля. — Вулицями стало небезпечно ходити, тому що чоловіків зупиняли військові і направляли або у воєнкомат, або у військову частину.
— Мої чоловік та син у лютому та березні сиділи вдома, тому що ми боялися, що їх заберуть на фронт, — розповідає мешканка Донецька ОксанаІм’я змінено з міркувань безпеки.. — Тоді всі старалися пересидіти вдома, але багатьом не вдавалося. Людям все одно треба було виїжджати на роботу, а підприємства передавали інформацію про військовозобовʼязаних, і декого воєнна комендатура забирала просто на роботі. Зараз деякі підприємства отримали броні на працівників — відстрочку від мобілізації. Спочатку давали до 19 серпня, тепер подовжили до 19 листопада. Мій чоловік має таку бронь. Військові з білими повʼязками все ще ходять містом, косо дивляться, але не забирають. Ми думали виїжджати, але куди? У мене тут старенькі батьки, у нас є велика собака, яку треба кудись прилаштувати. Та й чоловіків не особливо випускають.
Тих чоловіків, які намагаються виїхати, бо не підлягають мобілізації, перевіряють особливо ретельно і можуть затримати як на пункті пропуску в Донецькій області, так і на прикордонному пункті з Росії до ЄС.
У донецьких пабліках наводяться різні розцінки для виїзду. Автобусний рейс до Литви з Донецька через Росію та Білорусь — 150-250 доларів, у Польщу — 200-250 доларів, у Німеччину — 450. У зворотній бік приблизно на 50 доларів дорожче.
— Деякі знайомі виїжджали в Росію нелегально. Хтось казав, що дав тисячу доларів, щоб його прикордонники не помітили, хтось казав, що пʼятсот, — продовжує Ілля. — Коли були бої за Маріуполь, аби чоловіку виїхати з Донецька, платили дві тисячі доларів. Я зараз просто стараюся ніяк не перетинатися ані з місцевою міліцією, ані з пожежниками, ані з лікарнями чи якимись іншими держструктурами. Це досі небезпечно.
— Мій син працює таксистом, він не має офіційного працевлаштування, відповідно, і бронь не отримав, — каже Оксана. — Працює в межах району і нікуди далеко не виїжджає. Я переживаю, що його заберуть, але він просто не може вже сидіти вдома, бо гроші все одно треба заробляти.
Читайте також: Журналіст Костянтин Риженко про виїзд з Херсона, референдум, колаборантів та партизанський рух
Про обстріли
Поки ми розмовляємо, у слухавці кілька разів чутно вибухи — це звуки вильоту "Градів", що летять в бік лінії розмежування.
— Бували потрапляння і в будинки. Нещодавно був прильот у дитячий майданчик, після чого я бачив там розкидали міни-пелюстки. Вони лежали просто на дорозі. Як вони там зʼявилися — невідомо. Були потрапляння в будинки, у склади боєприпасів. Пару тижнів тому попали в магазин шин і автозапчастин, але виявилося, що на складах магазину був боєкомплект. При цьому коли саме буде обстріл, ніхто цивільних не попереджає. Лінія розмежування настільки близько, що про вибухи в місті ми дізнаємося уже по факту, — розповідає Ілля.
Звідки саме обстрілюють Донецьк — питання з простором для маніпуляцій. Українська влада визнає, що військові влучають в місто, але виключно в обʼєкти, які є частиною військової інфраструктури, наприклад, по складах боєприпасів. Водночас у коментарі Радіо Свобода представник Донецька в колишній тристоронній контактній групі Сергій Гармаш говорив, що обстрілювати місто масово українські військові не можуть. По-перше, через дефіцит озброєння в українській армії, по-друге, тому, що в цьому мало сенсу у військовому плані. Інститут вивчення війни на початку літа, аналізуючи заяви як української, так і окупаційної влади, повідомляв, що російські війська можуть обстрілювати окуповані території для "розпалювання антиукраїнських настроїв і посилення мобілізації".
— Був прильот у школу в Донецьку посеред білого дня, поряд з будинком мого брата, — розповідав на початку червня в інтервʼю LB.ua Олександр, який виїхав з Донецька у 2014 році, але досі має там родичів. — Прямо видно, звідки летіла і як упала — невеличка дірочка і від неї осколки побили асфальт, як астрочка. Видно, що летіла вона зі сторони окупованої Макіївки. Ну припустимо, ще десь, може, правіше, максимум до семи кілометрів. А що в нас там? Правильно, окуповані Харцизьк, Єнакієво.
— Сьогодні я чула обстріли два рази, до цього — по три-чотири рази на день, — говорить мешканка окупованої Макіївки пані ЛарисаІм’я змінено з міркувань безпеки., з якою ми поспілкувалися в середині липня. — Прильотів не бачила. Обстрілюють Ясинувату, Горлівку, Донецьк. Які саме обʼєкти — не знаю. З Ясинуватої люди виїжджають хто куди, до родичів. Про обстріли ніхто не попереджає. На вулиці людей немає, усі сидять по домах, максимум на лавочки виходять посидіти.
Укриття на окупованих територіях і в самому Донецьку як не працювали, так і не працюють. Співрозмовники зазначають, що якісь перевірки підвалів проводилися ще з 2014 року, однак їх як перевірили тоді, так і закрили. Мешканці Донецька залишають записки на дверях з проханням лишати підʼїзди відчиненими на випадок обстрілу, щоб можна було сховатися.
— Я приблизно здогадуюся, що сховище є в найближчій школі, але як вони функціонують, не знаю, — говорить Ілля. — Місяць тому був прильот в дворі і жінка висловилася, що бомбосховища закриті. Після того набігли журналісти з Росії, познімали сюжети, що все працює, і на тому кінець.
— Мене на роботу і з роботи забирає чоловік на машині, бо страшно всім, — говорить Оксана. — Вночі сидиш, працюєш і чуєш, що десь гримить, усе трясеться. Ми вибігаємо в коридор тоді. Але у нас на заводі є укриття, туди можна спускатися. Але, наприклад, у чоловіка на роботі сховища немає.
Читайте також: Спасти всіх. Як працюють рятувальники Миколаєва під час війни
Про воду та їжу
Життя Іллі звузилося до меж квартири. Вночі — дистанційна робота, вдень — рутина. Він виходить за межі помешкання лиш у магазин. Продукти є всі, окрім тих, що вийшли з Росії через санкції. Більшість продовольства завозиться в Донецьк саме з РФ, але працюють також місцеві підприємства. Ціни на продукти з лютого виросли втричі. На цінниках стали вказувати вартість і в рублях, і в гривнях.
— Стосовно гуманітарки не знаю нічого. Білі "Камази" з Росії їдуть, але так, щоб десь роздавали продуктові набори, я не бачив. Знаю, що якусь допомогу можуть отримати матері-одиночки і багатодітні сімʼї через соцслужби. Але такої роздачі продуктів, яка була навіть у 2015 році, зараз немає.
Схожа ситуація і в окупованій частині області.
— У магазинах і на ринках є продукти, але дорогі, — підтверджує розповідь Іллі пані Лариса з Макіївки. — Я купую хліб за 38 рублів, є й по 32 рублі. Мʼясо коштує 350 рублів за кілограм, фарш — 250. Молоко привозять з Амвросіївки, овочі — зі Свердлово. Ціни ростуть щодня. Я пенсіонерка, але гуманітарної допомоги не бачила. Можливо, щось доїжджає в Донецьк, але не до нас.
Води в кранах більшості районів Донецька немає ще з лютого. Як повідомляє окупаційна влада, через обстріли основних насосних станцій. Як зазначає Bellingcat, водна інфраструктура Донецької області була застарілою ще до 2014 року, а після — додатково пошкоджена внаслідок російської агресії. З 24 лютого ситуація тільки погіршилася, оскільки кількість обстрілів збільшилася. Наприклад, 5 травня російські пропагандистські канали опублікували відео, як російська авіація буцімто знищує позиції українських військових. Однак на відео також видно, що бомби, скинуті російськими літаками, пошкодили ще й водозабірну споруду Попаснянського водопроводу.
Нині, наприклад, в окупованій Макіївці воду дають щодва дні, але з перебоями. У Донецьку ситуація відрязняється від одного району до іншого. Наприклад, у Ворошиловському районі, що знаходиться в центрі міста, вода подається щодня з сьомої до девʼятої вечора, у Ленінському районі теж вода є частково, в Будьоновському — немає з березня.
Питну воду можна купити в магазинах. Також працює доставка води, але як саме компанії її фільтрують — невідомо.
— У березні-лютому воду роздавали по пʼять літрів на паспорт, — розповідає Ілля. — У магазинах так само діяли обмеження на продаж води. Воду також підвозили пожежники на котельню, працював один кран, були великі черги. Це технічна вода, зі ставків і водойм, її пити не можна. У березні я міг зайняти чергу по воду о пʼятій ранку, а набрати баклажки о сьомій. Зараз зробили пʼять кранів і більше точок доступу. Біля підʼїзду десь 10-15 людей зазвичай приходить, але рахуйте, що одна людина може набирати на всю сімʼю, тобто десь на трьох людей. Там, де приватний сектор, сусіди дозволяють набирати воду з колодязів і скважин.
Окрім того, таку воду дають раз на три-чотири дні по трубах. Однак в багатоквартирних будинках тиск настільки низький, що на четвертий поверх вода вже не доходить. Тому люди повиводили шланги з насосних станцій у підʼїздах і з них набирають воду у баклажки.
Якщо обстріли посилюються — воду не дають взагалі. Це повʼязано з тим, що під час обстрілів можуть бути пошкоджені лінії електропередач, які дають світло на водонасосні станції. Тоді мешканцям доводиться чекати рятувальників, які підвозять воду.
— Ми лягаємо спати з увімкненими кранами, сподіваючись, що з них щось потече, але за пів року чуда не трапилося, — каже Ілля.
Про медицину
Суспільне намагалося сконтактувати з медиками, які досі залишаються працювати в Донецьку, однак відповідей не отримало.
Лікарні в Донецьку продовжують працювати, але оцінити рівень надання медичних послуг важко. Нещодавно одна з лікарень в Донецьку потрапила під обстріл. Окупаційна влада повідомила про двох поранених працівників.
Якщо обстріл відбувся в місті, то на місце події першими виїжджають військові, далі рятувальники. Швидкі можуть не приїхати, якщо обстріл ще триває. Однак на прийом пацієнтів лікарні працюють.
— У мого знайомого нещодавно схопило серце і швидка приїхала, прийом є, платити за швидку не треба. Але за ліки в самій лікарні доводиться платити, — розповідає Лариса з Макіївки.
Водночас у лікарнях великий відтік кадрів. Це почалося ще з ковідних часів, а зараз персоналу взагалі бракує, оскільки багато медиків виїхали через загрозу примусової мобілізації. На одну амбулаторію, що охоплює мікрорайон, може працювати один терапевт, одна медсестра, по одному вузькопрофільному лікарю. Поліклініки працюють за скороченим графіком.
— Востаннє, як я спілкувався з лікарями в амбулаторії, був вражений байдужістю цих людей. Я розумію, вони зараз працюють на велику ділянку по одному лікарю, але все ж хотілося б отримати хоч якусь допомогу. Також, оскільки у моєї мами інвалідність, до неї приходять лікарі додому. Ми звикли бачити одних лікарів, які ведуть маму з тих пір, як вона стала лежачою, а щоразу приходять нові, не встигають ознайомитися з історією хвороби, призначають щоразу щось нове.
Ілля каже, що ліки в аптеках є. Базові препарати, такі як цитрамон, ібупрофен, сорбенти завозять з Росії. Якщо чогось в аптеці немає, можна зробити замовлення, оплатити, і ліки доставлять, хоч і дорожче. Наприклад, препарат "Верошпірон" подорожчав з 80 рублів до 120.
— Інсулін дають безкоштовно раз на два місяці, якийсь латвійський, — розповідає Лариса з Макіївки. — Раніше також давали безкоштовно шприци, але з травня купую сама. Я користуюся шприцом багаторазово, бо щоразу нові купувати грошей у мене немає. Один шприц на чотири дні, укол — два рази на день.
Читайте також: "Я розумію, що я їх бачу востаннє". Як триває евакуація з Донеччини
Про обставини
— Насправді з 2014 року нічого суттєво не змінилось. Ціни ростуть — так, безробіття — так, але усі живуть, як і раніше. Єдине, останнім часом почастішали вибухи і стало більше літаків і гелікоптерів у небі літати, — говорить пенсіонерка Лариса.
— Ви зрозумійте, що ми і до лютого жили не солодко, а зараз взагалі немає спокою та безпеки. У будь-який момент на тебе може щось прилетіти. Але в нас і до війни не було нічого хорошого. Усе одно були черги, проблеми з ліками, частково з водою, — каже Оксана. — Немає свободи пересування, постійна тривога за чоловіків, щоб їх не забрали, не схопили і не вивезли кудись. Люди спочатку навіть не знали, куди забирають їхніх рідних. Зараз нібито вже дозволили говорити по телефону з тими, кого мобілізували. Вони не кажуть, де вони, але принаймні кажуть, що живі.
Для написання матеріалу Суспільне звернулося до кількох людей, які зараз мешкають в Донецьку. Частина з них або відмовилася спілкуватися, піклуючися про власну безпеку, або відповідали коротко: "Я нічим не цікавлюся і нічим не можу допомогти". Однак, попри страх після восьми років, в окупації залишаються люди, які можуть якщо не чинити відкритий спротив, то принаймні допомагати українським військовим та спецслужбам.
— На окупованих територіях є люди з проукраїнськими поглядами, які виконують спецоперації, щоб виявити місця перебування наших полонених чи загиблих, — розповідав ще в липні в інтервʼю Суспільному Олег Котенко, уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти. — Коли кудись на окупованих територіях доставляють 10-20 людей, яких окупанти між собою називають "украми або фашистами", саме завдяки інформації, отриманій від цих людей, ми знаємо, що це наші, пробуємо дістати фото, прізвища і таким чином вести перемовини щодо звільнення або обміну тіл.
Відкрито висловити власну позицію стосовно війни можна, але тільки якщо вона підтримує окупаційну владу.
— Коли живеш у Донецьку, все менше цікавишся тим, що відбувається деінде, тому що треба турбуватися про побутові проблеми, — говорить Ілля. — Людей залякують, кажуть: "Треба набрати води, знайти роботу і заробити на їжу? У вас є проблеми? От і займайтеся ними. А іншим займуться військові та політики". Люди розучилися думати, і це страшно. Бо що таке вісім років життя в окупації? Я і сам став помічати, що, фокусуючись на тому, як прожити день, абстрагуюся від війни, перестаю мислити, цікавитися подіями, оцінювати. От, наприклад, новини про вибух в Оленівці в Україні аналізують і обговорюють досі. А в Донецьку — нічого. У Донецьку — тиша.
