Катерина Прокопенко — ілюстраторка та дружина командира полку "Азов" Дениса Прокопенка. 21 травня з "Азовсталі" вийшли останні захисники, і відтоді Катерина з рештою сімей азовців робить усе, щоб відбувся обмін полоненими. Про роботу з міжнародними та українськими організаціями, візит до Папи Римського та розмову з чоловіком перед його виходом з "Азовсталі" — у матеріалі Суспільного.
Як зараз живе Катерина Прокопенко
Після подій в Оленівці ти не знаєш, як будувати життя, розумієш, що потрібно далі боротися, робити усе можливе, щоб врятувати чоловіка і хлопців, але — безвихідь. Зранку прокинувся — дві години в месенджерах, розбір листів жінок з чатів, десь якась новина, якісь секрети, якісь загадки, десь щось відбувається, хтось десь щось почув, якісь чутки з Оленівки й ти сидиш, аналізуєш: може, щось важливе буде. Потім п’єш каву, не снідаєш, біжиш або до податкової через фонд, або зустріч в офісі з дівчатами з асоціації, або журналісти, або зустрічі з представниками ГУР, або з омбудсменом Дмитром Лубінцем, або ще дрібниці, але начебто важливі.
"Я знаю лише, що він вивезений в Росію і взагалі це ще не підтверджено".
До цього я працювала ілюстратором. Почалася війна — і я перемкнулася на волонтерство. Збирала волонтерку для Маріуполя, яка якраз відправлялася гелікоптерами. І цей гелікоптер я намалювала після евакуації з "Азовсталі". Зрозуміло, що я не можу малювати щось поза війною, щось для маркетингу, для магазинів — душевний стан не дозволяє. Я зробила собі челендж: майже кожен день бігаю по 5 кілометрів, хочу збільшувати кілометраж, і придумала собі, що чим швидше буду бігати, тим швидше повернеться він і його солдати. Я начебто себе наближаю до цієї цілі й намагаюся швидше бігати з розумінням, що метафізично, можливо, це допоможе.
"У спілкуванні з військовополоненими, яких обміняли, у кого не спитай, ніхто ні разу не бачив Червоний Хрест, лише на виході із "Азовсталі".
Я не п'ю заспокійливі й не ходжу до психолога. Рідко щось сниться, але загалом, як я його рятую, дістаю із "Азовсталі" якимись манівцями і якась спецоперація із порятунку його з Москви теж сниться.
Про місце перебування Дениса Прокопенка
Я знаю лише, що він вивезений в Росію і взагалі це ще не підтверджено. Щодо місця перебування Дениса я дізналася через російські ЗМІ. Держструктури мені остаточно не підтверджують, тому що тут важко щось підтвердити. Я розумію, що Росія зараз командний склад сховала, інших солдатів і офіцерів ховає та не розголошує, де вони перебувають. Чекаємо, що буде далі.
Це по суті робота Червоного Хреста — відповідати мені, але я дотепер не знаю, де мій чоловік. Навіть якщо він у Росії, тож існує, в принципі, комунікація з московським філіалом Червоного Хреста. Але її немає. Це означає, що є, можливо, певний договірняк з тією ж владою в Росії, щоб не видавати інформацію про місцезнаходження тощо.
Я не скажу, що Червоний Хрест взагалі ігнорував комунікацію з родинами — деяким дівчатам були дзвінки. Були випадки, коли Червоний Хрест дзвонив рідним, повідомляв, що ваш син перебуває в Оленівці чи Новоазовську, але ці кейси дуже малі. Більшість випадків повідомлення про місцезнаходження. Але питання здоров’я, харчування, їжі, умов, тортур, медобслуговування — на це вони не мають відповідей, хоча вони мали б їх надати.
Як ми вже побачили з кейсу по трагедії в Оленівці, Червоний Хрест не залучений взагалі. Я не розумію, що він робить і чому він існує. Я була б рада, якщо була б реформа системи міжнародних організацій, які начебто за безпеку, за права людей, за життя людей, але в цілому у війні в Україні ці міжнародні організації нічого не вартують.
Чому в Оленівці не було представників, які б побачили, що по списках у бараках відсутні ці люди, які переміщені у той страшенний барак? Чому вони не слідкували, що там на окраїні Оленівки викопують ями під могили? Щоб перевірити списки загиблих та поранених в Оленівці, які надала Росія, необхідно, щоб приїхала якась незалежна експертна сторона, якої немає. Як ми думали, вона повинна виходити з Червоного Хреста або ООН, але її немає, тому й немає віри у ці списки. У спілкуванні з військовополоненими, яких обміняли, у кого не спитай, ніхто ні разу не бачив Червоний Хрест, лише на виході із "Азовсталі".
Читайте також: "Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці
Про роботу з української владою
Щойно із зустрічі з Михайлом Подоляком. На контакт іде, ідеї сприймає різні, тому що вже креатив несеться, як їх врятувати, бо я сама по професії політолог-міжнародник. Є інколи якісь свої ідеї кризові, як ще можна впливати — та ж сама екстракція, зараз її можна розморозити. Із Зеленським зустрічі не було, не розумію, чому, але, можливо, усе це ще в процесі. Звичайно, мені не розповідають деталі майбутніх обмінів. Питання більше до Росії, тому що вона затягує обміни, й трагедія в Оленівці, як я бачу, навіть взагалі призупинила усі ці перемовини.
Про "Азовсталь"
Я побачила відео (звернення Дениса Прокопенка перед виходом з Азовсталі, — ред.), зрозуміла, що вони будуть виходити, й одразу зателефонувала Дену. Я дуже хвилювалася за безпеку його та бійців. Кажу: ви ж розумієте, що тепер під прицілом, беззахисні, беззбройні? Хто буде слідкувати за тим, щоб виконувалась та ж Женевська конвенція і взагалі, щоб ви були живі, здорові й усе у вас було? Він розповів, що є третя сторона-гарант, ООН, Червоний Хрест, і їхні представники повинні раз на тиждень чи два приїжджати та перевіряти списки, дивитися за харчуванням, за фізичним станом, чи є там побої. Було розуміння, що ці домовленості можуть бути порушеними, й Оленівка — приклад того, що так і сталося.
Про Дениса Прокопенка
Я познайомилася з Денисом у 2015 році. Він мене захопив усім: від зовнішності до внутрішньої складової. Те, як він говорить, бачить, як розуміє, як чує, як досліджує. Я відразу захопилася його світобаченням, те, чим він живе, як він поважає Україну, як хоче боротися за її свободу. Коли я дізналася, що він ще й воює на сході у полку "Азов", у мене це викликало ще більше поваги, тому що я бачила, як "Азов" звільнив Маріуполь у 2014 році. Коли він був на ротації, ми відразу казали собі: "Ну що? Збираємо рюкзаки та чимчикуємо в гори". Або лижі, або походи, гірський рафтинг.
Востаннє ми бачилися за 10 днів до наступу на Маріуполь. Тоді якраз полк "Азов" проводив вишкіл для маріупольців: показував, як себе рятувати, як слідкувати за вказівками і йти в бункер ховатися. Денис тоді розробляв план оборони Маріуполя. А 14 лютого ми сиділи у маріупольській кав'ярні, я ставила йому багато запитань і він відповідав, що буде наступ, але ми готові та будемо боротися.
Читайте також: "Азовсталь — місце, де українці ще раз показали, що вони — сталеві" — історія дружини загиблого "азовця"
24 лютого я була в Києві. Вночі не спала, було тривожне відчуття. І тоді все почалося. Я перше, що зробила, — подзвонила Дену і сказала, що війна почалася. Чула по голосу, що він спав у цей час і від дзвінка прокинувся. І чула на фоні, що йому з Генштабу теж дзвонять, мабуть, те саме хотіли повідомити. І далі вже все почалося.
Останній раз я його голос чула телефоном 23 травня. Він подзвонив, але толком ми не поговорили, тому що було секунд 30 розмови. Я намагалась запитати, як він, він намагався запитати, як я. Зв'язок був поганий.
Що допоможе звільнити хлопців
Ми їздили до Папи Римського, тому що було відчуття, що це може врятувати хлопців, що буде релігійна місія на Запоріжжя або Маріуполь. Але російська сторона усі ці ідеї заблокувала. Які б перемовини тоді не були, усе це не мало сенсу, на жаль. Наразі що може врятувати — сильні перемовини та ультиматуми, праця на міжнародній арені, українська спільнота, яка може тримати цю тему на плаву, показувати світові, що ці воїни з "Азовсталі" нам важливі. Щоб українська діаспора проводила роботу у своїх країнах, щоб ходили до представників влади: "Що ви можете зробити для того, щоб врятувати цих бійців, які нам важливі?". Щоб ходили, питали: "Як ви можете вплинути на російську сторону? Зробіть щось! Запропонуйте щось! На обмін!". Зараз у дипломатії у міжнародних відносинах були різні прецеденти, коли креатив спрацьовував у різних питаннях. Я думаю, що тут теж можна щось вигадати.
Читайте також
"Наш обов’язок — витягти його з полону" — рідні і колеги про правозахисника Максима Буткевича
Від муфтія до парамедика на війні. Історія Саїда Ісмагілова
Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
