Бої за Славутич тривали декілька днів березня, та майже місяць місто було в облозі, як і окупована ЧАЕС, що знаходиться поруч та 90% працівників якої складають мешканці Славутича. Як місто трималося 30 днів, як виходило на мирні митинги проти окупації, як не прийняло ультиматум росіян, чи була вірогідність ядерної катастрофи, як намагалися відновити перебиті лінії електропостачання на станції та про свій полон Суспільному розповів міський голова Славутича Юрій Фомічов.
Розкажіть про ваше 24 лютого.
Воно розпочалося вночі з дзвінка молодшого сина. У мене два сина, обидва в той час були в Києві. Один студент, інший працює. Менший мені сказав, що подзвонив старший брат і сказав збирати речі. Я спочатку не зрозумів, які саме. Набрав старшого, той каже: "Обстріли Києва". І далі вже почалися дзвінки воєнкому, заступникам. О шостій ранку всі були у виконкомі.
"Магазини пусті. Ні ліків, ні продуктів, ні медикаментів, ні палива. Місто в ізоляції. Дороги відрізані, мости підірвані".
Славутич в лісі, 13 кілометрів від найближчої дороги, по якій більш-менш можна їздити. Ми не знаємо, чи мости цілі, чи заходять війська через міст з Білорусі, чи ми вже глибоко в тилу ворога, чи до нас ще не дійшли.
"Треба було пройти дві лінії фронту — наші війська, російські, і тільки потім електрики потрапляли в зону ремонту. Цим активно займалася адміністрація Чорнобильської станції".
Ми дізналися, що на ЧАЕС російські військові. Ну власне, це і все, що ми знали 24-го — станція захоплена, її контролюють російські військові, мости підірвані. Перші дні ще доїжджали машини, привозили продукти в магазини. Але за шість днів супермаркети були порожні, навіть зубної щітки не можна було купити. Єдине, що ми їх залишали в режимі роботи випікання хліба.
Ще окрема історія, як Славутич був у оточенні свої 30 з гаком днів. Без електроенергії шість діб було непросто. У нас немає газу, тільки електроплити. Люди виходили на вулиці, розводили багаття. Але ставлення було таке: ми все це перетерпимо.
Чому у вас не було електроенергії?
ЛЕП, що іде через ЧАЕС, приходить до Славутича і живить підстанцію, яка дає електроенергію для міста. Обірвалася лінія, яка живить Чорнобильську станцію. Нам повідомили, що залишилася остання. І потім в результаті бойових дій ця остання лінія відвалилася, її перебили. Почалися перемовини про те, щоб її ремонтувати. Це треба було пройти дві лінії фронту — наші війська, російські, і тільки потім електрики потрапляли в зону ремонту. Треба було домовлятися з однією, з іншою стороною. Цим активно займалася адміністрація Чорнобильської станції. Але хто комунікував з військових, я не маю достовірної інформації. Знаю, що комунікації були на найвищому рівні, тому що шість діб не було електроенергії. П'ята доба — критична. На ЧАЕС працювали генератори, які підтримували системи безпеки самої станції. Паливо закінчилося. Окупанти попередили, що більше не будуть його підвозити. Далі — загроза аварії на кшталт Фукусіми.
Читайте також: Від "Чорнобилем тут і не пахне" до "Україна шантажує РФ і ЄС". Еволюція маніпуляцій Росії про обстріли ЗАЕС
А кому вони сказали, що не будуть підвозити?
Начальнику зміни станції. Він доповів про те, що не буде більше додаткового пального в генератори. Їх заправляли окупанти за інформацією від наших фахівців, які вимагали, щоб було резервне живлення. Цю останню лінію електропередач, до речі, навіть на півтори години відновили. Але потім вона знову зупинилася і далі були вже інші рішення.
Не згадаєте, яке це було число?
Орієнтовно 14 березня тимчасово лінія запрацювала, але Славутич це не відчув, тому що є ряд регламентних робіт, які треба провести після того, як живлення на лінії з'явилося. Поки вони відбувалися, вона знову втратила живлення. А це ж не проста історія. Домовилися перетнути лінію фронту. Поки перетинали — вже ніч, все, нікуди не поїдеш. Спочатку повинна проїхати розвідка подивитися, що саме обірвалося. Доповісти, які інструменти треба, обладнання, матеріали. Тобто цей процес непростий і в мирний час, тому що умови не завжди добрі, а у воєнний час ще гірше.
А ви з ким зі станції спілкувалися?
Зазвичай ми спілкуємося з директором. Якщо немає першої особи, є головний інженер чи хтось інший. Комунікація була із самою станцією. Спочатку і по мобільному зв'язку, а потім залишився дротовий зв’язок телефоном. Давали можливість і рідним тих, хто залишився на станції, з ними поговорити.
Розкажіть, що відбувалося в місті. Воно було оточене, не оточене, ми розуміємо, що там незрозуміло що…
Незрозуміло, так. Ми розуміємо, що під Черніговом бомблять. Тут — умовно тиша. Комунікація з селами є. Кажуть: "Тут заїхали, там виїхали". Сорок кілометрів від Славутича — Михайло-Коцюбинське. Часто орки заїжджали саме до них, бо це недалеко від Чернігова. А потім базувалися в цьому селі.
Та ж історія з іншого боку, з північного, — Ріпки. Теж: "Як у вас?" Стоїть блокпост на виїзді з Ріпок в бік Чернігова, і це все що, ми бачимо. У самі Ріпки росіяни не заходять, інколи проїжджають на "Тиграх".
Тобто, ми в принципі розуміли, де потенційно вони знаходяться. Але достовірну інформацію отримати було важко.
Що відбувалося в місті в березні?
Магазини пусті. Ні продуктів, ні медикаментів, ні палива. Місто в ізоляції. Дороги відрізані, мости підірвані. Було важке питання по людях, які мають отримати гемодіаліз. Треба було їх якось доставляти в Чернігів, а там лінія фронту, і це було важко. Врешті ми їх туди доставили. Партизанськими тропами. Один був вже у важкому стані, але всі вижили.
Була ще людина, яка виїхала в село недалеко від Славутича. І потім він з дружиною сів у свою машину і поїхав з білою ганчіркою якоюсь через блокпост, до Чернігова. Але їх розстріляли — чоловіка вбили, дружину поранили.
Далі ми розуміли, що людям треба щось їсти. Сільського господарства в місті немає. Дуже мало хтось щось вирощує. Ми працювали з навколишніми селами: картопля, овочі, фермери нам молоко відпускали. За ним черга була. Декілька тонн молока щодня привозили до Славутича. Перші рази були безкоштовні — війна війною, а доїти ж треба. Куди везти це молоко, фермери не знали. Ми домовилися, що його забираємо. Врешті почали за невелику ціну продавати. І ще випікали хліб. З власного борошна.
І вийшли на такий режим, що буханку хліба могли раз на три дні на невелику родину виділяти. Потім ввели талонну систему, щоб розподіляти хліб. У нас був колл-центр. Ми фактично в електронному вигляді провели перепис населення. Кожен мав зателефонувати і сказати: "Я залишився в такому-то складі сім'ї". Якщо людина приїхала ззовні, вона ставала на облік. І ми всіх фіксували. Більше семи з половиною тисяч родин. По людях це було трошки більше за тринадцять тисяч.
Читайте також: "Росіяни — терористи, але не безтолкові. Вони не хочуть померти від ядерного вибуху". Інтерв'ю зі співробітником ЗАЕС
Де були росіяни і коли вони, власне, пішли на місто?
На околицях Чернігова, в тих селах, що я вже казав. І в один момент — це було десь у двадцятих числах березня — вони почали рух з Михайло-Коцюбинського в напрямку Славутича. Сорок кілометрів — відстань достатньо велика, але це дорога до міста. По ній є декілька невеличких сіл. Вони розмістилися в селі Пакуль, 14-15 кілометрів від Славутича. Чи підуть вони, чи ні — не зрозуміло. Чи вони шукають вихід назад, бо це й шлях на Білорусь. У нас були сподівання, що вони не будуть заходити в Славутич. Плюс — ЧАЕС. За період окупації станції спеціалісти ""Росатома на неї приїздили, дивилися і умовно казали так: "Ми не знаємо, що з цим робити. Це не діюча станція, тут свої системи, ми за це відповідати не хочемо".
Це хто вам розповідав?
Це в розмовах з тими, хто був на станції. Хлопці казали, що "Росатом" подивився, сказав: "Працюйте самі. Ми лізти не будемо". "Росатому" станція, яка не генерує електроенергію, яка на утриманні державного бюджету України, в якій купа питань щодо зняття з експлуатації, не цікава економічно. Вона цікава військовим як об'єкт шантажу, як об'єкт прикриття, по якому точно не буде атак з боку України.
Але 23 березня ми отримали ультиматум. Наші волонтери поїхали в сусіднє село відвезти ліки. Ми вже на той час знали непросту дорогу через ліс, як до Славутича щось довезти. Але дві тонни максимум по навантаженню — бо дорога через болото.
Ми в цей період організували віддалений склад в місті Остер, в "Сільпо". Вони нам дозволили користуватися магазином, складами, морозильними камерами. Там ми накопичували резерви, і звідти потроху перевозили, в тому числі і медикаменти. Був запит від сусіднього села. І ось хлопець поїхав туди, в Дніпровське, відвезти фельдшеру медикаменти. На зворотному шляху його зупинили російські військові і передали: "Складіть зброю, не чиніть опір. Ми зайдемо в місто, зафіксуємось і не будемо жодних обстрілів робити". Він приїхав, про це повідомив, звісно, пообіцяв повернутися і дати відповідь. Так і зробив. І треба віддати належне, росіяни його відпустили. Повідомив про те, що ніхто складати зброю не буде. Хоча у нас було до двохсот автоматів, і це вся зброя, що в нас була.
Хто захищав місто?
Наші хлопці, тероборона, ті, які були мобілізовані в роту охорони. А її функція проста: вони мають охороняти виконком і військкомат, і в разі загрози вторгнення допомогти вивезти документацію й працівників. Але зрозуміло, що вони виконували функції оборони міста. Створили два блокпости: дальній і ближній. Ми зробили фортифікаційні споруди, викопали окопи, розробляли якусь стратегію оборони, але досвіду в нас не було. Дехто з них вперше зброю в руках тримав, хоча мав за плечима військову кафедру вишу. Хтось багато років назад був в армії. Це були виключно оборонці Славутича.
Довести сюди зброю було практично нереально. Ну, і знову ж, стратегічно що ми боронимо, куди не пускаємо ворога? Якщо він іде в сторону Білорусі, то хай. Але зрозуміло, що місто ми захищали. Рішення було прийняте, що ми даємо бій на блокпостах, максимально відштовхуємо ворога. Хлопці були заряджені: "Ми знаємо, скільки їх є, там є танчик, трошки техніки. Ми все спланували, їх підірвемо і в місто не пустимо". Але ми просто досконало не володіли інформацією, та й досвіду воєнних дій у нас не було. А у ворога він був, щонайменше вже місяць на нашій території.
Було три дні боїв. Вони просувалися дуже поступово і врешті 25 березня ввечері відтисли наших хлопців до околиць міста. Там були мінометні обстріли, у нас було вже четверо вбитих. Загинув фельдшер, який намагався пораненого забрати.
25-го вночі командуванням "Північ" було прийнято рішення, що хлопці мають відійти. Можна було отримати сто з гаком героїв посмертно, але кому від того легше.
Оборонців передислокували в інше місце. Ми прийняли рішення, що зранку виходимо на мирний протест. Так, це було ризиковано. З самого ранку 26 березня росіяни вже ходили по приватних будинках, шукали наших військових. Їздили на БТРах по околицях міста, а на дев'яту ранку ми вивели людей на площу.
Читайте також: Безпека Запорізької АЕС. Чи є загроза нової ядерної катастрофи та як на дії РФ реагує світ
Що значить "вивели людей"?
Тридцять днів у ізоляції налагодили непогану комунікацію. Чому я акцентую на цьому увагу? Тому, що люди чекали інформації від мера, від офіційних джерел: що відбувається, що ми робимо, які наші дії, коли буде хліб, які є продукти. Усю цю інформацію люди з нетерпінням чекали.
У нас активна вайбер-група — понад десять з половиною тисяч учасників. Я нагадаю — тринадцять тисяч людей залишалися. Тобто практично кожна сім'я інформацію з цієї вайбер-групи отримувала. Ну і соціальні мережі, зрозуміло: Фейсбук, Інстаграм, Телеграм. Ми бачили, як це відбувається в інших містах, селах. Той же самий приклад Енергодара. Вони двічі, наче, мабуть, тричі, виганяли окупантів саме мирним протестом. І ми дали інформацію про те, що завтра на дев'яту ранку збираємося на центральній площі на мирну акцію протесту проти окупантів.
Була ще, до речі, цікава жіноча телеграм-група. Десь в середині березня зателефонувала мені одна активна жіночка: "Дозвольте нам вийти на околиці міста. Якщо прийдуть окупанти, вони проти жінок не попруть. Вони ж при здоровому глузді". Кажу: "Ви створюйте групу. Якщо зберете три тисячі учасників, я вам дозволю це зробити". Розуміючи, що майже нереально зібрати три тисячі жінок в одній телеграм-групі. Цікаво, що було: "Ми її назвем "Ідітє..." Ну, кажу, ви жінки, вам так не можна. Давайте назвемо чемно — "Ідіть геть". От вона така є група — "Ідіть геть". Там, здається, дев'ятсот жінок підписані.
Обстріли біля міста були дуже активні в ці дні — 24-25 березня. Але вийшло багато людей, тисяч п'ять-сім. Я не очікував. Усе-таки населення російськомовне, багато мають рідних в РФ. У мене у дружини вся рідня там живе. Але за ці тридцять днів всі зрозуміли, хто є хто. Навіть з рідними ж не спілкуємося — люди, які тут жили, знають, що таке Славутич, розповідають, що вони нас від когось звільняють.
У нас був стометровий український прапор. І ми дали гарненьку відсіч, хоча були світлошумові гранати, постріли в повітря, лякали добряче. Цивільним непросто йти на такі речі. У нас хлопчик отримав поранення. Він залишився живий, хоча йому практично не давали шансів, бо прямо в голову попав уламок. Ми його перетягнули до Чернігова. Нейрохірурги попрацювали. Зараз він вже в Норвегії проходить реабілітацію. Сподіваюсь, з ним все буде добре. Моя ж історія трошки інша.
Розкажіть.
Я весь час був у місті. Зі мною залишалася родина — дружина і донька, два роки. На мої переконання виїхати дружина стояла насмерть: "Буду з тобою". Коли почалися бойові дії на блокпостах, я отримав команду вивезти сім'ю. Ми знали вже всі ці історії про викрадення мерів. Змінити місце проживання, не викривати себе і прибрати родину. 24 березня — а це якраз був день народження доньки — через лінію фронту, через ліси, якось вивіз їх у Київ і повернувся. Залишався ночувати в селі біля Славутича. Знову ж таки, бо отримав таку команду. Комунікував через телефон із заступниками, з активом, з військовими.
Ввечері 25-го, коли оборонці виїжджали, я ще їм трошки допоміг з логістикою. В'їжджав у місто зранку, не на своїй машині. Придумав легенду, якщо мене зупинять. Комунікував постійно зі своїм заступником. Він каже: "Там-то і там-то стоять". Ну я ж, думаю, там проскочу, тут проїду, потім через дорогу перейду, і піду собі тихенько на мітинг. На під'їзді до міста ми потрапили в засідку. Вийшло декілька озброєних людей з автоматами: "Руки на капот, все з кишень викладіть, телефон віддайте". Відігнали машину, зав'язали руки за спиною і відвели в ліс, де вже стояло декілька людей, таких самих славутичан.
Я очима людям показав: "Я — не "я". Усі зрозуміли. Ми стоїмо і слухаємо їх розмову: "Ми ж меру вашому казали, не воюйте. Ми зайшли б, нікого б не стріляли. А зараз ми тут проведемо операцію зачистки, поприбираємо військових, через декілька годин все закінчиться, і ми вас відпустимо".
Я розумію, що ми збираємо мирних людей, а вони проводять операцію зачистки, що це абсолютно небезпечно. Кажу: "Я мер, там немає військових. Давайте вашого командира, зупиніть зачистку, там нема кого зачищати". І ми побігли до нього. Той знову мені повторив: "Складайте зброю". Кажу: "Як ми маємо скласти зброю, ми військові, ми захищаємо місто. Чому ми маємо її складати? Але ми захищаємо на околицях міста. Ми не закриваємося мирними людьми. Ви ж бачите, там зібралися люди на мирний мітинг". А вони з дронами моніторили. Кажуть: "Бачимо, що декілька сот людей зібралося, але ми знаємо, що серед них є військові з автоматами. Якщо ми туди підемо, по нам будуть стріляти, прикриваючись мирним населенням". Я кажу: "Можу поїхати з вами, вийти першим. Якщо будуть стріляти, то в мене". Врешті так і зробили.
Коли я вийшов з цього їхнього броньовика, то побачив до горизонту людей з прапорами. Було дуже зворушливо. Через декілька хвилин через натовп вибіг батюшка з великим дерев'яним хрестом з криками: "Антихристи, знімайте хрестики". Це, мабуть, була кульмінація всього процесу. Росіяни теж були здивовані, мовчки стояли. Ну і далі ми їх змусили вийти на околиці міста.
Єдине, що вони сказали: "Ми приїдемо, перевіримо наявність зброї". Проїхали по деяких об'єктах, виїхали і вже в місто не заходили. Нам у принципі пощастило, тому що за декілька днів почалася деокупація цієї території і вони пішли геть. Якби вони тут залишалися, розумію, рано чи пізно, вони б у місті почали базуватися.
А коли вони пішли?
27 березня вони ще залишалися біля Славутича, бо ми ховали своїх хлопців, які загинули в боях, і узгоджували на блокпості, що у нас будуть поховання, це наші герої, тому будемо збиратися, нас буде багато. Отримували підтвердження, що вони розуміють. І це була остання комунікація. Далі вони зібралися і поїхали в напрямку Чернігова. Це 28, здається, березня. Далі ми знали, що вони залишили декілька блокпостів в селах по дорозі до Чернігова. А через день і ці блокпости зняли.
А вам пояснювали, чому вас випустили до людей?
Думаю, це пов'язано з тим, що для них це було несподівано. Ось мер і він каже, що там немає військових. А ще ж була емоція достатньо активна, бо я себе почував вільно — я вивіз доньку з дружиною, в мене тягар спав, адреналін шалений. Були цікаві моменти в період захоплення. Дружина знала, що я в'їжджаю в місто на мітинг. Вона переживала і постійно мене набирала. А коли ми відходили від цієї засідки до їхнього командира, телефон залишався в руках одного з військових. Я йому сказав: "Буде звонить отака, візьмеш трубку, скажеш: "Всьо в порядке", понял?". І він взяв трубку, коли дзвонила дружина і сказав їй: "Всьо в порядкє". Вона починає телефонувати моєму заступнику, не може йому додзвонитися. Дзвонить подружці. Та на мітингу, в трьох метрах від мого заступника, Віктора Шевченка, який в мегафон каже: "Мера захопили в полон".
Читайте також: Місто, в якому живуть. Репортаж з Харкова на війні
Скільки ви часу загалом провели в цій ситуації?
Година-півтори, не більше.
Хто вони були, ті люди, з якими ви спілкувалися, звідки чи хоча б з якого регіону?
Наскільки я розумію, центральна Росія. Це були спецпризначенці, до речі. Я думаю, ще й це вплинуло на їх поведінку. Бо буряти, як ми їх називаємо, залишалися в селах навколо Славутича. Вони їх з собою не взяли на вторгнення в місто.
І ще я чув історію про те, що хлопці, які були на ЧАЕС в цей період, коли бої під Славутичем були, казали: "Якщо з нашими родинами щось трапиться, ми підірвемо станцію". Зрозуміло, що підірвати їм було нічим, але Чорнобиль все-таки має свою емоцію, і цим можна було шантажувати. Думаю, і це вплинуло, і вони мали чітку задачу максимально зберегти населення.
Як взагалі осмислювалася окупація ЧАЕС? Чи був страх?
Ми знали, де є загрози, де вони реальні, а де ми використовували шантаж частково для того, щоб привернути до себе увагу. Бо Чорнобиль — це об'єкт №1 впізнаваності в світі. Я думаю, що й вони таким чином планували і свій певний захист, бо ніхто не буде воювати в Чорнобилі. Ми не будемо атакувати Чорнобиль. Але персонал, який там працював, — це фахові люди. Вони розуміли, що роблять. Їм не заважали виконувати роботу. Ми в цьому контексті були більш-менш впевнені в тому, що там все в порядку.
Але є інше питання. Яка сьогодні має бути безпекова доктрина захисту атомних станцій? Ми побачили, що те, що працювало до цього, не працює. Нацгвардія, яка охороняє ядерні об'єкти, навіть не відпрацювала в протоколах питання захисту від танків. Від терористів — так. Від танків — ні. Як їх зупинити? ПВО ставити на ядерні об'єкти? Лінію оборони в три етапи вибудовувати?
У будь-яку країну, яка має атомну енергетику, можна заїхати на танках, захопити атомну станцію і шантажувати світ. Ми побачили, що це працює. Як це зупиняти? Це означає, що той, хто заїде на танку, має отримати просто нереальні наслідки для економіки, всього іншого. Для Росії — це скоріш газ, відключення від Swift, ізоляція, закрита країна. Але знову ж це все повинне бути в автоматичному режимі.
Читайте також: "Важко зрозуміти, чому РФ може не потрапити під визначення держава-спонсор тероризму" — дослідник Крістофер Етвуд
А чи взагалі атомники думають про застосування ядерної зброї Росією?
Атомна енергетика і ядерна зброя — це трошки різні речі. Я не так давно був в Катовіце на форумі, спілкувались з європейськими асоціаціями міст, з Міністерством розвитку громад. Я б трошки змінив ставлення до тих політичних заяв, які нас бентежили. Ми чули: "Давайте не будемо принижувати Путіна". У них це ставлення пов'язане з тим, що вони бояться ядерної війни: давайте не доведемо його до того, щоб він натиснув кнопку.
Ми всі так само боїмося безглуздих людей. Коли бачимо на вулиці неадекватну людину, у нас же немає бажання з нею дискутувати? Якщо ми фізично сильніші, можемо з цим щось зробити. Якщо ні, намагаємося уникнути контакту. Тут ця ж сама історія. Або ми повинні бути настільки сильніші, щоб не боятися, або уникнути таких наслідків. Атомники такі самі люди, як й інші. Ми боїмося, що це може відбутися. Бо вже багато речей відбулися вперше за останні десятиліття в центрі Європи. Знищення мирного населення, застосування забороненої зброї. Хто нам гарантує, що наступного кроку не буде? І тут знову ж питання: а що робити Україні? Ви боїтеся за Європу, а ми втрачаємо людей, території. Як їх повернути, не принижуючи противника? Це нереально. Противник має зазнати втрат.
Як відбувалася співпраця міста і Чорнобиля, і що найбільше змінилося при окупації й після неї?
У співпраці нічого не змінилося. Люди живуть у Славутичі, працюють там, але логістика втрачена і надовго. Мости зруйновані, а найголовніше те, що транзит через територію Білорусії неможливий, і якийсь час це ще буде. Це був найкоротший шлях: п'ятдесят хвилин — і ти на роботі. Так, ми проходили митний кордон — український, білоруський, але в'їзд у Зону відчуження не має митного кордону зі сторони Білорусі. Логістика, яка є сьогодні, — це близько семи годин в автобусі в один бік. Зрозуміло, що складно працювати в режимі 5-2, як це було раніше. Ми повернулися до вахтового методу, який був застосований під час ліквідації наслідків аварії у 1986-87 роках.
Люди розуміють, що треба перетерпіти, але ж у них є сім'ї, діти, є врешті-решт домашні улюбленці. Що з цим робити? Як організувати? Раз-два можна залишити собачку у родичів, дитину на бабусю. Але, знову ж таки, це вже інше життя. І це велика загроза для самого Славутича щодо економіки.
Читайте також: "Треба бути продуманим та хитрим". Історії партизанського спротиву в окупації
Скільки жителів міста пов'язані з ЧАЕС?
На Чорнобильській станції зараз працює близько двох з половиною тисяч людей, більше 90% з них — це славутичани. Хтось із них починає думати про те, як змінити місце життя ближче до роботи або змінити роботу. А якщо змінити роботу, то на яку, бо знайти її в місті важко. Прикордонна територія з країною-агресором або з її партнером точно не є сприятливою для залучення інвестицій, створення робочих місць.
Для Славутича це вже другий такий виклик після зупинки Чорнобильської станції, коли ми втрачали робочі місця і створювали тут і зону преференцій, і зону комфорту для інвестицій. Сьогодні це зробити важко. Хто буде готовий ризикувати капіталовкладеннями, якщо тут можна з міномета зруйнувати виробництво?
В архітектурі Славутича закладена в якомусь сенсі пострадянськість. Тут є Баку, Єреван і решта різних районів — Московський, ще якийсь. Коли Росія говорить про імперію, має на увазі саме радянську імперію. Для Славутича її складно забути, не звертати уваги.
Ми проходимо лише перший етап дерусифікації. Спочатку провели опитування. Потім взагалі зробили електронну систему голосування. У нас є назви абсолютно російські — Бєлгородський, Нєвський, Московський квартали. Ми їм зараз змінюємо назви. Запропонували декілька варіантів, але комплексно. Тобто або ми кажемо, що це Європа, наприклад: Варшавський, Празький, Братіславський. Або це Дніпровський, Поліський і Деснянський. Не можна назвати один Бучанський, наприклад, а інший Варшавський.
Навряд чи ми маємо змінювати назву Рижського, Вільнюського кварталів. Це окремі країни. Вірменський — та сама історія. Але країна-агресор, ті, хто захоплює нашу територію і їм допомагають, не мають отримати відображення в топоніміці назв у нашому місті. Дехто вважає, що це не на часі. Але більшість готова до перейменувань.
Читайте також
Без російського палива на українських АЕС. Як працюватимуть реактори
Вразливі. Як живуть ті, хто не може втекти від війни
"Коли ми переможемо, я приготую страву "русня під ізюмом" — інтерв’ю з Клопотенком
