Українська література потроху обростає сюжетами навколо себе ж – сучасні автори й авторки домислюють і дописують історії тих, чиї тексти вивчають у школах. Минулої весни Софія Андрухович презентувала свою "Амадоку" з лінією про неокласиків, спробувавши розкрити любовний трикутник між Віктором Домонтовичем, Миколою й Софією Зеровими. Тепер, в один рік із ювілеєм Лесі Українки, вийшов роман Мирослава Лаюка "Залізна вода", події якого розгортаються за маршрутом, яким улітку 1901 року проїхала письменниця.
Чому важливо, щоби про життя авторів і авторок розповідали не тільки вони самі; чи з'явився в Україні біографічний роман; та про що книжка Мирослава Лаюка – в усьому цьому спробуємо розібратися нижче.
Життєтворчість письменників серед українських літературних угрупувань неодноразово ставала основою їхніх романів. Частково автобіографічні сюжети прози Костя Москальця, пізніше Юрія Андруховича, а ще пізніше Любка Дереша нарощували міфи навколо їхніх життів. Алкогольні сповіді, плутанина суперечок і безкінечних монологів залишали читачам більше запитань, ніж відповідей про буденність митця.
Із Лесею Українкою інакше. По собі вона залишила три томи листів, де обговорює суспільно-культурні події з найближчими, але особистих переживань авторки їм бракує. Саме тому друге століття поспіль люди домислюють, якими були взаємини Лесі з Ольгою Кобилянською чи зі власним чоловіком Климентом Квіткою.
Оці домисли й лягли у основу роману Мирослава Лаюка. Молода режисерка уявляє романтичний зв'язок між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською. Вона ледь не вивчає їхнє листування напам’ять. Дізнавшись, що у випадкового співрозмовника в рідному селі Криворівня лежить непрочитаний лист Ольги до Лесі, вирушає з новим знайомим на пошуки.
Поки герої женуться за листом-макгафіномМакгафін — розповсюджений термін у західній культурі для позначення об'єкту, що є важливим для розвитку сюжету твору, пояснення мотивації дій персонажів, сутність якого, проте, не розкривається. Термін запровадив у 1939 році Альфред Хічкок. маршрутом Лесі Українки 1901 року, читач вислуховує історії випадкових свідків із карпатських сіл: одні нібито бачили, як письменниця вмивалася молочною сироваткою, інші згадують або вигадують її суперечки з Іваном Франком. Але герої (й читачі) виловлюють ці деталі серед спогадів оповідачів, які чи не вперше в житті натрапили на уважних слухачів. Нарешті знайшовши нагоду вилити душу, вони готові вигадувати найбільші небилиці – тільки би їх слухали. Всі ці монологи вирують різними інтонаціями й діалектами, вплітаючи подорож видатної людини у свої долі.
Мирослав Лаюк спробував зрозуміти, наскільки люди вдаватимуться до плетіння легенд навколо місць, куди свого часу заїжджали Іван Франко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Михайло Коцюбинський після відпочинку в Криворівні взагалі написав славнозвісних "Тіней забутих предків". Чи відчувають сучасні мешканці Верховини чи Шибеного ту внутрішню силу, що сто років тому магнітом тягнула український бомонд? Чи піддаються вони властивостям залізної води та впливу місцевих скарбів, які залишили по собі художники й письменники? Тому це не так біографічний роман про Лесю Українку, як спроба почути мешканців "мистецьких Мекк".
Лист Ольги Кобилянської, що мав би відповісти на всі запитання, насправді залишається в переказах як символ віри у своїх героїв і героїнь. Роль макгафіна в "Залізній воді" мало відрізняється від рахівського крижня з фільму "Мої думки тихі" – читач так само, як і глядач, не розуміє захоплення героїв та їхнє непохитне бажання досягнути мети. І зрештою глядачі і читачі не бачать ані листа, ані рахівського крижня.
Роман Мирослава Лаюка ніби про те, як світ ловив романтичну лінію між Лесею Українкою й Ольгою Кобилянською. Ловив, та не спіймав. Навіть експресивний сценарій до театральної вистави наприкінці, де з'являються довгоочікувані поцілунки й зізнання між Лесею й іншою жінкою, зовсім нічого не пояснює. Це лише чергове переосмислення та черговий домисел. І в сучасному світі сюжет про двох письменниць-лесбійок із феміністичними поглядами навряд когось здивує.
Тож Мирослав Лаюк пропонує безліч інтерпретацій однієї з подорожей Лесі Українки – в уривках історій гуцулів, випадкових подорожніх і навіть черниці. З одного боку, це нагадує глибоке антропологічне дослідження про різні покоління селян у Карпатах. Із другого – це досі роман, що є художньою вигадкою, а не науковою працею. Тому в "Залізній воді" проривних відкриттів про біографію Лесі Українки немає. Але й життя письменниці для читачів залишається лише черговою антологією переказів, спогадів, уривків її власних листів та аналізу її творчості – цим усім, але зовсім не захопливою подорожжю.
