"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

Українська письменниця Леся Українка стала культовою через свій бунтівний характер (від нього – різкі висловлювання) та феміністичні погляди, що наприкінці ХІХ століття були не просто прогресивними, а скандальними. Іван Франко під враженням навіть назвав Лесю єдиним мужчиною в українському письменстві. Проте Леся не образилася, а навіть дружила й переписувалася з письменником, як і з багатьма іншими близькими й далекими людьми. У листах вона так щиро й повно говорила про літературу, психічне здоров’я та жінок, що з цього цілком складається враження живої розмови, як-от ця.

Коли ви відкрили собі літературу? Що стало поштовхом до письма й читання?

Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літератської родини походжу. Але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне – невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду вам говорити, бо ви їх, певне, знаєте. Що значить признання цілого світу, коли автор сам не вірить в свою силу? Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні, сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі – і то незавжди.

Тобто синдром самозванки – штука не нова і знайома навіть найбільш освіченим із нас? У вас за плечима десять вивчених мов, глибокі знання з музики, театру, фольклористики – список можна ще продовжувати.

Не робіть собі такої великої ілюзії з моєї “широкої освіти”. Запевне менше знаю, ніж ви, бо навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років. А потім пішла «на власний хліб», себто вчила тільки те, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони.

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею УкраїнкоюСуспільне

Як ви взагалі обираєте літературу?

Я стараюсь читати більш путніх книжок, хоч їх буває і трудно достать і більш попадається дурних книжок, ніж розумних, та я тепер їх мало читаю. Часом навіть старі перечитую, які в мене є, аби не читать “от нечего делать” нісенітниці.

З французьких книжок, окрім Жорж Санд, я мало читала в первотворі, більш у перекладах, і то з новітніх натуралістів школи Золя, котрі мені зовсім не подобаються. Мені здається, що в них більше страхів різних та ефектів, ніж тої правди, або сама безпросвітня бридота. За цеє ж я не люблю й Толстого, та ще й за його містицизм. Я ж, як нарошне, читала більш усього його останні твори, в котрих окрім чортів та ангелів нічого не видко, або само тілько страхіття, як, наприклад, у “Смерть Івана Ілліча”. “Влада пітьми” мені теж зовсім не подобається, отже я просила прислати її не тому, що я так уже кохалась у Толстому, а для того, щоб побачить, як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі.

А як ви ставитеся до критики ваших текстів?

Взагалі я рада, що мої вірші викликали критичну розмову, – нехай люди лають, аби не мовчали. А коли говорять, та ще й не дуже лають, то вже й зовсім добре.

Одно тілько, мушу при­знатись, трохи неприємно вразили мене паралелі між моїми та маминими віршами у критиці Івана Франка, се поставило мене у фальшиве положення. Ну, та не мені говорити про критику про мене ж таки.

І зовсім не хочеться сперечатися з відгуками? Скажімо, вам закидають, що у вашій поезії надто сумні настрої.

Взагалі не люблю сваритись – не моя то вдача. Що ж до смутного колориту в моїх поезіях, то я вам скажу одну річ: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди – одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів. У мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, в мене на серці далеко не завжди йде дощ, борони боже, але се, як я бачу, можна подумати, читаючи мої вірші. Знаю я, що се негаразд, але ж "натуру тяжко одмінити".

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

Показувати свої емоції публічно може бути непросто, й у поезії ви ніби ділитеся переживаннями з тими, хто зможе їх відчути. Але чи можете ви розплакатися перед кривдниками, наприклад?

Сльози – річ до­рога, дорожча від бісеру, отже їх тим паче шкода “метати” перед ким по­пало, не говорячи вже про свиней. Такої дорогої речі варті тілько дорогі люде і дорогі справи, і не всякий вартий того, щоб дивитись на се дороге намисто.

“Одержиму” називають чи не найсумнішою вашою поемою.

Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І писала, навіть не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б могла відповісти: J’en ai fait un drame (фр. Я зробила з цього драму – ред.).

А чи буває у вас, що нічого не пишеться?

Ви, може, і самі се знаєте, нападає якась така апатія, що і перо в руки взяти противно, і власні дум­ки дурними здаються. З сим, запевне, слід боротись, та не завжді люди­на се вміє. Тепер, я думаю, така апатія не повинна б чіплятись до мене: здоров’я моє краще, робота єсть, а коли не все іде так, як мені хочеться, то я вже до того звикла.

Проте ви можете трохи змінювати діяльність – кажуть, це допомагає від прокрастинації. Ви ж не тільки писали, але й грали на фортепіано.

Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що “натура утяла мені кепський жарт”.

Як би ви сприйняли, що якийсь із ваших творів став мюзиклом?

Якесь у мене роздвоєне почуття щодо цього – я б і хотіла бачити “Лісову пісню” на сцені, і боюся. Не “провалу” боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну, та се ж вічна трагедія авторів!

Коли з’явився сюжет про Мавку?

А то ще я здавна тую Мавку “в умі держала”. Ще аж із того часу, як мама в Жабокричі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов “слушний час” – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік.

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

Часто підлітки дистанціюються від своїх матерів. А ви залишилися близькими?

Ніхто ніколи не писав мені так часто і так любо, як мати і, запевне, ніхто й не писатиме. Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері: “Хоч дух у мене гордий, нездоланний, та біля тебе непокора тане, бо звик тебе, святу, я шанувати”. Шкода тілько, що всі ми, і поети, і не поети, по більшій часті буваєм неварті своїх матерей.

Вам вдавалося бути щирою з мамою?

Характер мій, я сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається. Завжди я стараюсь бути якось щиріше, вільніше, але бачу сама, що все не так виходить, як би я хотіла: в мене виходить жарт тоді, коли я хочу говорити поважно, а коли я хочу говорити щиро, то це теж якось не так виходить. І від сього усього я не можу відчепитись навіть при розмові з мамою і Мішею (старший брат – ред.), а вже з другими, то нічого й казати.

І з роками це не змінюється?

Вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі “трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту.

Зрештою, ви навіть лікарів не завжди слухаєте, коли вони переконують менше працювати.

Нещодавно я за­платила за інтенсивну роботу добрим конвульсивним нападом. Ну, та де наше не пропадало! Хоч се і дурна філософія, то кращої тим часом не пригадаю. Між іншим, сей напад не перший і не останній, бо я тепер взагалі трохи біснувата.

Хожу собі по світі, як люди­на, пишу – часом навіть багато, приймаю участь в товариському житті, а тілько за все це регулярно плачу нападами. Я, здається, хутко до них звикну, як вельможні пані звикають до балів, rowt’ів, soirées, і т. п. – тоді буде all right (англ. порядок – ред.)!

Це потужне відчуття обов’язку чи невміння відпочивати?

Коли не зроблю того, що обіщала, то мене ззідять приятелі.

А чи часто вас хвалили за роботу?

Я мала за “Лісову пісню” багато компліментів, як ще ні за яку іншу річ не мала. Чи то значить, що вона справді чогось варта, чи тільки, що вона “доступна”, – не знаю.

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

Ольга Кобилянська розповідала, що ви важко працювали, щоби скоротити “Камінного господаря”.

Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу “мучить”, бо писано на неї багато, а доброго написано мало. Може, на те її і видумав “ворог роду людського”, щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки... Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є “Дон Жуан” власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка (се, здається, вперше трапилось сій темі).

Я працювала гарячкою в крові, щоб зробити цю драму короткою (вона була чи не вдвічі довша, ніж тепер), щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості (мені все здається, що я на те дуже хорую!), уняти сюжет в короткі енергічні риси, дати йому щось “камінного”. Я не люблю багато мережання та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу – такий був мій замір, а про виконання судити не можу.

А чи критикували ви роботу інших?

Читала я раз, не пам’ятаю чий, переклад “Тараса Бульби” французькою. Взагалі він дуже гарний, але в тих місцях де вживаються народні вирази, то дуже смішно виходить в дословнім перекладі. Наприклад сучий син у його fils du chien (фр. син собаки – ред.), матінька – ma petite mère (фр. моя маленька мати – ред.). Так коли “Тарас Бульба”, котрий все ж літературною мовою написаний, так чудно вийшов у перекладі, то яка ж може бути “Влада пітьми”, котра писана найкацапійшою мовою?

Чи ви вважаєте, що перекладати необхідно винятково з оригіналу?

Прозаїчні твори англійських та італійських авторів можна перекладать і з російських перекладів, але вірші треба конечне перекладать з первотвору, бо інакше може вийти щось зовсім далеке і неподобне.

Ви ж якось навіть перекладали власний текст.

Мама і Сергій Констянтинович “весьма очень искусно” заставили мене дати слово, що я перекладу “Блакитну троянду” російською ще до виїзду в Київ, і тепер я караюсь за власний sentiment d’honneur (фр. почуття честі – ред.). Пе­реклала оце дві перші дії і просто мало не згинула од нудоти: цур йому перекладати власні твори! Думала, що треба скоріш прославитись, аби вже знайшлись такі злощасні люде, що прийняли б на себе сю невдячну ро­боту.

"Нехай люди лають, аби не мовчали". Інтерв’ю з Лесею Українкою

Називаючи себе boule vagabonde (фр. мандрівний клубочок – ред.), ви почуваєтеся громадянкою світу. В дитинстві багато переїжджали з родиною, але й тепер постійно подорожуєте, не затримуючись на одному місці надовго. Це важко?

Вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine* (фр. далекою царівною – ред.). Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду... Хіба ж це не гарно?

Куди би ви хотіли ще потрапити?

Та досада, що я не всюди можу доступиться! Мені страх як хотілось би вилізти на гору Чатир­-Даг, але там треба понад вісім кілометрів іти пішки, і значить – сиди і не рипайся! Ну, впрочем, нема чого пищать, се поганий звичай.

А яка подорож була найкращою?

Раз у дорозі я забула і себе, і мету своєї подорожі. То було того одного дня, що я пройшла в Венеції. Не знаю, чи побачу її ще коли, але що не забуду ніколи, в тім певна.

Можливо, вам хотілося би щось сказати, але все не запитують?

У вас, як мені казали, розійшлися було чутки, що ніби я от­-от вмираю. Не журіться, ich habe zähes Leben (нім. я витривала – ред.). І так хутко світ мене не позбудеться, дарма, що надо мною медицина експериментується, мов над морською свинкою чи кроликом.

Текст розмови написано на основі листів Лесі Українки з видань видавництва “Комора” “Листи: 1876–1897”, “Листи: 1898–1902”, “Листи: 1903–1913”, упорядкованих Валентиною Прокіп, а також видавництва “Портал” “Леся. Мандрівний клубочок” Наталки Малетич. Цей матеріал є докуфікшеном, а не документом – тексти листів змінені для зв’язної оповіді.

Читайте також

Що потрібно знати про Лесю Українку, щоб розуміти її творчість: до 150-річчя письменниці

Як добре ти знаєш “Лісову пісню”. Кросворд до 150-річчя Лесі Українки

Історія створення комп'ютерної гри "Лісова пісня". Чому українцям у США не вдалося її завершити

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІнше