Військовослужбовець 46-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ на псевдо "Пастор" — тричі кавалер ордена "За мужність". Боєць виконував завдання на Херсонщині, Запоріжжі, тепер — на Донеччині. Про те, як вдвох із побратимом тримали позицію, штурмували росіян, які переважали чисельністю та як віра допомагає на війні.
Далі — пряма мова військовослужбовця.
"Хотів у ДШВ, то була гарна підготовка"
Я був менеджером з продажу та молодіжним лідером у протестантській церкві. Я прийшов в армію на початку війни (повномасштабного вторгнення — ред.) навесні. І мої побратими дали мені такий позивний, адже бачили, що я читаю Біблію, десь молюся. Помітили це і дали мені такий позивний — "Пастор".
Я тому і хотів у ДШВ, що то була гарна підготовка. Мені сподобалось. Потім я потрапив у розвідку, там було ще цікавіше.
Підготовка була у нас в "учебці" (навчальному центре — ред.) півтора місяці. Коли потрапили у батальйон, два тижні було підготовки на розвідку. Це два тижні інтенсиву: без сну, у нас була теорія, вночі практика — і так постійно. Було дуже цікаво, нам всім подобалось. Ми відчували, що ми стаємо кращими, що ми стаємо крутими воїнами і можемо знищити ворога повністю.
Мої релігійні погляди ніяк не пересікаються з тим, що я тут. Я пішов в армію із чітким розумінням, що я маю зупинити зло. І це моя місія. Те, що я віруючий мені дуже допомагає, Бог мені завжди допомагає тут, де я перебуваю і в моїх бойових завданнях я відчував цю підтримку.
"Їх там було восьмеро, нас було двоє"
Спочатку я був на Херсонському напрямку, далі мене відправили інструктором у Велику Британію. Потім, коли повернувся, воював на Запорізькому фронті, де ми брали участь у контрнаступі.
Поранення я отримав під Мар'їнкою. Був ворожий штурм, ми вдвох з побратимом пішли його зупинити.
Зайшли в будинок, куди забіг противник, їх там було восьмеро, нас було двоє. Ми їх штурмонули, і при штурмі я отримав три кульові поранення, в ноги. Я закінчив з ними і вже сам, своїми силами вийшов, добіг до укриття, там вже надав собі допомогу. Потім вже, коли мене евакуювали, нам прилетіло ще в ноги і трошки мене добило.
Лікування, реабілітація, відпустка і ось я тут — інструктор з бойової підготовки батальйону.
"Побратими просили мене помолитися за них"
Найстрашніший момент був на Запоріжжі, коли ми вдвох, з моїм побратимом розвідником, мали завести роту штурмовиків, але це була дуже пристріляна посадка, всіх на підході розбивали і залишилися ми двоє. Нас двох "крили" прицільно, але слава Богу ми вижили і утримали позицію, яку не втримав ніхто інший.
Декілька разів мої побратими просили мене помолитися за них, і це були поранені побратими. В той момент вони просили, щоб я їм допоміг. І був один момент, не інакше як чудотворний його не назвати. Мого побратима поранило, ми забігли в укриття, над нами висів дрон. Щойно ми виходили з укриття, по нам працювала ворожа БМПБойова машина піхоти, і вийти ми звісно, звідти не могли. Тоді він попросив мене помолитись, я помолився і почався дощ, і дрон полетів, ми спокійно вийшли звідти.
Тричі кавалер ордену "За мужність"
Орден "За мужність" ІІІ ступеня я отримав за ту саму операцію, про яку розповідав, коли ми вдвох втримали посадку і тримали оборону замість роти штурмовиків.
Другий — за сукупність моїх виходів. Третій орден вже, першого ступеню, я отримав тут, за Мар'їнський напрямок. Бо я взяв в полон чотирьох ворогів. Одного із них — чорношкірого сомалійця. А потім вже зайшов і знищив приблизно пів взводу ворогів.
Він сам здався, я зайшов типу: я свій, розмовляв російською мовою. Вони подумали, що я свій, то я їх забрав спокійно. Потім вже, коли ми виходили, то я їм зізнався, що я не свій.
Я звісно здивувався, коли побачив одного росіянина, а за ним дві чорні руки стирчать, ховається. Привів його, це був смішний хлопчик.
Я говорив з різними полоненими, ще на Запоріжжі я брав полонених. Розповідають одне і те саме. Хтось каже, випадково забрали і мобілізували, а інші кажуть, що "вісім років бомбили Донбас", в Одесі щось було. Одна і та сама пропаганда, при тому, що мені одне і те саме казав ВДВшник, кадровий військовий, сержант, розвідник, якого я брав в полон на Запоріжжі. І те саме мені казав 19-річний хлопчик, який два місяці в армії. Одна і та сама у них промивка в мозку. І обидва називали себе — російськими націоналістами.
"На страху можна грати"
Наскільки з росіянами важко як з противниками? Важкувато, бо вони вміють воювати. Вміють воювати не так, як вчать в США чи в НАТО, там вчать по-правильному, по законам. І вони (росіяни — ред.) вміють воювати як — терористи. Тобто без жодних правил, без жодних законів, без жодної взагалі моралі.
Але, з іншого боку вони такі самі люди, вони також бояться і на цьому страху можна грати. Я на ньому і граюсь постійно, на кожному своєму завдані. Я знаю, що коли я штурмую, я в домінуючій позиції, а вони бояться і захищаються. Тому у мене і виходить виконувати бойові завдання.
Одразу не було такої впевненості, я не знав, як я буду себе поводити і думав, що буду поводити себе зовсім інакше. Я думав, що буде паніка, що буде якесь непорозуміння. А коли вже зіштовхнувся з реальними контактами, виявилось чи то я, чи то Бог мене таким робить, але все дуже холоднокровно. З холодною головою, спокійно, без жодного крику, кіпішу і так далі.
Я думаю, що можна буде зупинитися коли Росія капітулює або Путін здохне. А я думаю, що це буде одне і те саме. Інші піднімуть руки і скажуть, що це були не ми і все скинуть на нього. Я на це сподіваюсь.
Після перемоги буду будувати свою сім'ю, я ж одружений, мене ж чекає моя кохана, красуня. Буду будувати бізнес, розвиватися. Зараз кінець війни — це моя мрія. Просто щоб закінчилась війна, нашою перемогою. І щоб Україна стала прогресивною, класною державою. І я вірю, що через цю кризу, яку ми зараз переживаємо — це поштовх для майбутнього нашої країни.
Цей матеріал вперше опублікований 7 серпня 2024 року.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
