Українські рукописи на флешці у вигляді кулона-сови, книжки українських авторів, які доводилося купувати потай, та постійний страх привернути до себе увагу. Письменниця Єва Вайда десять років прожила в окупованому Луганську. Там вона почала писати дебютний роман «Він буде поруч» — про сталкінгЦе нав'язливе, небажане переслідування однієї людини іншою, що супроводжується психологічним тиском, стеженням або залякуванням, заснований на власному досвіді переслідування. Працювала над книжкою українською, поки під її вікнами їздили російські патрулі. Згодом пропозиція українського видавництва опублікувати роман стала останнім поштовхом до виїзду з окупації. Про життя в окупованому Луганську, зникнення людей, російську пропаганду, роботу над романом, допити під час виїзду та новий досвід на свободі у Луцьку Єва Вайда розповіла в інтерв'ю Суспільне Донбас.
«Кристину я хочу залишити назавжди в Луганську»
Нині письменниця живе в Луцьку. Її справжнє ім'я — Кристина, однак після виїзду з окупації вона представляється літературним псевдонімом.
«Я з Луганська, мене звуть Кристина, але я звикла, що тепер я — Єва Вайда, тому що Кристину я хочу залишити назавжди в Луганську. Вона особистість не дуже щаслива і не дуже везуча. А так — Єва, живу в Луцьку і сподіваюся дуже активно розвивати свою письменницьку кар'єру», — говорить жінка.
У перші роки російської окупації, згадує вона, в Луганську залишалося чимало людей, які підтримували Україну. На стінах з'являлися проукраїнські написи, однак згодом ситуація почала змінюватися.
«Почали зникати люди, і зникало їх дуже багато. На жаль, напевно, зараз ми вже не дізнаємось, наскільки була погана ситуація. Ми знаємо про Бучу, Ірпінь, ці всі жахи. А що було там, скоріш за все, ми не дізнаємось», — розповідає Єва.
Про масштаби зникнень письменниці нагадували оголошення, які вона бачила на вулицях міста.
«Я пам'ятаю: коли виходиш на вулицю, з кожного стовпа, з кожної зупинки на тебе дивиться обличчя — "зник безвісти" або "зникла безвісти". І дорослі, і діти, і взагалі старі люди. І такого було дуже багато. І ось тоді дуже багато людей повиїжджало, а ті, що залишилися, — тишком-нишком, тому що насправді довіряти там більше нікому не можна було», — згадує письменниця.
З роками коло однодумців Єви звужувалося. Знайомі виїжджали, а розмови про Україну відбувалися серед найближчих людей.
«Ми це називали "острівець адекватності", коли ми вдома у батьків всі збиралися і тишком-нишком все це обговорювали і вільно виражали свою думку, наскільки це можливо було. Але таких людей все менше і менше, тому що багато хто виїхав. З мого оточення нікого, по-моєму, вже в Луганську не лишилося. От передостанні люди за пів року до нас виїхали. А так, я думаю, що вони є, просто вони будуть мовчати», — говорить Єва.
«Виправдана параноя»: українські рукописи на флешці у вигляді сови
Писати Єва почала ще до повномасштабного вторгнення. Її ранні рукописи були російськомовними. Згодом вона переклала їх українською, зокрема щоб практикувати мову. Нові тексти, які одразу створювала українською, зберігала окремо.
«Те, що я писала українською вже, це було на флешці. Флешка ця була у вигляді кулончика сови, щоб максимально непримітно. І всі українські тексти зберігалися там. А флешка стояла прямо там біля ноутбука, вона максимально не привертала уваги», — розповідає письменниця.
Одного разу Єва викликала майстра, щоб полагодити інтернет. Після завершення роботи чоловік вирішив перевірити з'єднання та відкрив YouTube на її комп'ютері.
«І в секунду я розумію, що він відкриває YouTube. А в мене там — СтерненкоСергій Стерненко — український громадський діяч, блогер, волонтер, ПритулаСергій Притула — український громадський і політичний діяч, волонтер, засновник Благодійного фонду Сергія Притули, колишній телеведучий та комік і повністю україномовна історія! І мені просто, напевно, дуже пощастило, що людина або уваги не звернула, або таких самих поглядів. Але мені могло просто трошки не пощастити — і все, я б зникла безвісти», — згадує Єва.
Навіть удома родина намагалася бути обережною. Перед розмовами про Україну зачиняли вікна й двері та стишували голоси, щоб їх не почули сусіди.
Єва розповідає, що свідомо обирала український інформаційний простір. Проте користуватися ним доводилося так, щоб ніхто зі сторонніх не помітив.
«Тільки українське, україномовне, наскільки це було можливо. Знову ж таки — в навушниках навіть, не на загал, щоб там раптом хтось поруч проходив. Бо все одно оця от, я називаю це "виправдана параноя". Краще ти трошки будеш забагато обережничати, ніж ти один раз помилишся, ну і це все», — пояснює письменниця.
Українські книжки поруч із російськими військовими
Поповнювати домашню бібліотеку українською літературою Єві вдавалося в невеликій комісійній крамниці.
«Це був такий дуже маленький схований магазинчик, причому кумедно, що він був поруч з якоюсь російською установою, базою. Знаю, що там був приліт, але там постійно оці вояки у формі були. І буквально метрів 20–30 від них оцей магазинчик», — розповідає письменниця.
У магазині, серед уживаних речей і книжок, Єва знаходила твори українських авторів.
«І ось там десь у дальньому куточку були полички з українськими авторами. І бувало, що так раз на місяць, щоб не привертати уваги, біжиш туди, знаходиш книжку Кідрука. Я дуже хотіла цю книжку. І десь її ховаєш між двома російськими якимись книжками, просто щоб увагу не привертати, а потім тікаєш додому. Чим швидше, тим краще», — згадує Єва.
Так письменниця придбала «Бот» і «Твердиню» Макса Кідрука, «Залишенця» Василя Шкляра та інші твори українських авторів. Усі ці книжки залишилися в Луганську.
За словами Єви, приблизно у 2024 році, коли вона востаннє відвідувала магазин, полиць з українською літературою там уже не було.
Російська пропаганда та початок повномасштабного вторгнення
За роки окупації Єва спостерігала, як змінювалися погляди людей навколо. Одним із прикладів впливу російської пропаганди письменниця називає освіту. Вона розповідає про знайому, чия дитина навчається в окупованому Луганську.
«Кожного понеділка їх вишиковують на оцю лінійку. Вони мають знати гімн Росії, вони мають знати гімн "ЛНРії", вони його співають. Вони мають тримати в руках роздруковані оці триколори. І ось ця пропаганда багатошарова, з дитсадка, зі школи, на роботах. Переважна більшість цьому піддалася», — розповідає Єва.
Про початок повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року вона спочатку дізналася з Telegram. Згодом зателефонував брат, який на той час перебував у Києві.
«Я пам'ятаю, що у мене і у мами це був жах. Тому що я усвідомлювала, я одразу згадала 14-й рік, я одразу згадала, що там пережили, як там ледь не померли. І для нас Україна залишалася — це те місце таке омріяне, куди згодом ми зможемо переїхати. І в той момент, коли почалось повномасштабне, — усвідомлення, що наче останній наш прихисток забрали», — згадує письменниця.
Водночас частина жителів Луганська, за її словами, раділа російському наступу. Єва розповідає про випадок у поліклініці, куди зайшла її мати, щоб відвідати колишніх колег.
«Якісь медсестри прибігли з якогось листочка читати, що "Зеленський капітулював, що вже Київ наш". І вони всі раділи. А у нас був жах, тому що ми усвідомлювали, що це буде, але на той момент навіть ми не уявляли, наскільки все буде погано», — говорить Єва.
Попри це, письменниця пригадує й випадкові зустрічі з людьми, які не підтримували російську окупацію.
Один із таких епізодів стався у 2022 році, коли в Луганську продавали кавуни з окупованої Херсонщини.
«Ми за чимось іншим, за якимись овочами приїхали. А бабуся підходить і до нас так питає: "Ви теж вороване не купуєте?" Кажу: "Теж"», — згадує письменниця.
Іншим разом на стоянці Єва почула пісню Артема Пивоварова, яка тоді ще була російськомовною.
«Я так на дівчину глянула, вона перелякалася, глянула на мене, але ми зрозуміли одна одну, хто на якому боці. Такі маленькі моменти були», — розповідає вона.
«Сталкер ходив із ножем по моєму двору»: як народився роман «Він буде поруч»
Дебютний роман Єви Вайди «Він буде поруч», який вийшов у видавництві «Віхола», присвячений сталкінгу — нав'язливому переслідуванню людини. На рішення написати книжку вплинули її особистий досвід та прочитаний популярний роман, у якому переслідування зображували як романтичні стосунки.
«Мій особистий "сталкер", м'яко кажучи, дуже сильно мене налякав. Я зрозуміла, що він може дійсно завдати мені шкоди, можливо, навіть вбити. І якраз десь у той момент мені на очі потрапила книга, по-моєму, "Переслідування Аделіни". Там оця романтизація сталкінгу. Я її прочитала, бо вона була дуже популярна, вона мене настільки обурила, тому що порівняно зі справжнім сталкінгом те, що написано в книжці… Я була дуже зла. І, по суті, оці два моменти спонукали почати цю історію», — пояснює Єва.
Частину подій та деталей із власного життя письменниця перенесла до художнього твору.
«Фінал вигаданий, але вся поведінка сталкера, те, що він робив, всі його повідомлення, всі його листи, всі його дивні якісь меседжі — все це я перенесла в книжку, щоб показати, що реальний сталкінг — це взагалі не романтично, це небезпечно», — розповідає письменниця.
Водночас у романі є романтична лінія. За словами Єви, у одно із позитивних персонажів на ім'я Захар є реальний прототип.
Працювала над рукописом Єва в Луганську, де повз її будинок кожні 10–15 хвилин проїжджали російські патрулі. Іноді військові зупинялися неподалік, щоб покурити.
«Кожного разу, коли я сиджу за ноутбуком, я пишу цю історію українською і дивлюся, що звертає машина, кожного разу я не знаю, це вже за мною чи все-таки просто у них така пауза. Тому насправді було дуже страшно», — згадує письменниця.
Водночас Єва побоювалася чоловіка, який її переслідував.
«Ти не знаєш, в якій ситуації опинишся в окупації взагалі, бо поліції там не існує, там тільки злочинці у формі. А сталкер після того, як він з ножем ходив по моєму двору, я зрозуміла, що він теж може утнути все, що завгодно. І ось цей страх — повна втрата контролю над своїм життям», — розповідає Єва.
Письменниця говорить, що робота над романом стала для неї способом упоратися з пережитим.
«А книжка — намагання цей контроль повернути. Я знаю, що будуть робити персонажі, що з ними станеться. Я контролюю того сталкера також через книжку. Тому це було таке терапевтичне повернення собі контролю», — пояснює письменниця.
«Краще померти у спробі виїхати»: як Єва залишила окупацію
Після початку повномасштабного вторгнення родина Єви продовжувала сподіватися на звільнення Луганська. Однак на початку 2024 року почала серйозно розглядати можливість виїзду.
«Ми розуміли, що треба виїжджати, що треба, як би там що не було, краще померти у спробі виїхати, ніж померти, просто залишаючись там», — говорить Єва.
Остаточно наважитися допомогла пропозиція українського видавництва опублікувати її роман.
«Це, напевно, навіть дуже символічно, що видавництво "Віхола", вони видають виключно українських авторів. Саме вони запропонували, уклали зі мною контракт, і саме вони стали останнім таким поштовхом, щоби просто все кинути, виїхати і більше ніколи в Луганськ не повертатися», — розповідає письменниця.
Підготуватися до дороги допоміг старший брат. Він зв'язав родину з волонтерами, які пояснили, як проходити перевірки та на що звернути увагу перед виїздом.
Одним із завдань стало видалення слідів активності в соціальних мережах.
«Нас попереджали, що телефони треба почистити, бо один лайк, один коментар — і тебе вже, м'яко кажучи, не випустять, але, скоріш за все, заарештують. Я, напевно, тільки тиждень потратила на те, щоб потерти всі свої коментарі, всі свої лайки, тому що цього було дуже багато», — згадує Єва.
Крім того, родина протягом кількох тижнів репетирувала заздалегідь підготовлену історію, яку мала розповідати під час перевірок.
«У нас була заготовлена легенда, яку ми тижнями тренували, щоб ніде не пробовкатися, що насправді це трошечки не так, як ми розповідали», — говорить письменниця.
На одному з пунктів пропуску їх відвели на допити та забрали телефони. Згодом перевірки продовжилися на кордоні з Білоруссю.
«Коли там питали: "А в яке місто ви направляєтеся?" А нас попереджали, що "на захід" краще взагалі не казати. І ми казали: "Ну, там Київ, біля Києва, туди". Я пам'ятаю цей вираз обличчя, такий хряк сидить. "Ну, туди ще можна вас пустити". І тому оці допити я не скоро забуду, але сподіваюсь, колись забуду, тому що це теж було дуже страшно», — розповідає письменниця.
Після виїзду Єва дізналася про інші випадки перетину кордону, які змусили її замислитися, чи вдалося б родині залишити окупацію пізніше.
«Я взагалі не знаю, як то життя жити тут»: адаптація у Луцьку
Після переїзду до Луцька Єві довелося освоювати побутові сервіси, до яких вона не мала доступу в окупованому Луганську. Допомагала їй дружина брата.
«Я приїхала, я в неї отак от схопилася і кажу: "Веди, роби, показуй, бо я взагалі не знаю, як то життя жити тут". І прості речі: вона заводила мене в супермаркет, показувала, як каса самообслуговування працює. Вона мені показувала, як термінали працюють, як сплачувати за проїзд у громадському транспорті, як працюють додатки, як працюють поштомати і що взагалі таке поштомати», — згадує письменниця.
Перші тижні після переїзду жінка почувалася розгубленою. Поступово освоїлася, однак звички, сформовані за десять років окупації, залишалися.
«У Луганську звикаєш бути максимально непомітною, такою тінню, не знаю, невидимкою, тому що не привертати до себе уваги — це база виживання в Луганську. А тут розумієш, що ти вже можеш жити інакше, але все одно оцей страх — не туди піти, не те зробити — він ще довго залишався зі мною», — пояснює Єва.
Письменниця розповідає, що після переїзду не стикалася з упередженим ставленням через своє походження. Зокрема, згадує спілкування з працівниками державних установ.
«Жодного разу там ніхто мені ні поганого слова не сказав за те, що я з Луганська. Тому оці всі міфи, що бандерівці там ненавидять луганчан, — це повна фігня. Я ніколи з таким не стикалася», — говорить письменниця.
Особливо незвичним для Єви стало вечірнє життя Луцька. В окупованому Луганську вона боялася виходити з дому в темну пору доби. Про випадки насильства та людей, яких із травмами привозили до лікарні вночі, їй розповідала знайома працівниця медзакладу.
«А тут вечірнє життя, воно навпаки розквітає, багато ліхтарів, багато гарних вивісок. І настільки оце вільне життя, що люди гуляють, розмовляють, ніхто там ні на кого не гримає. Оце відчуття свободи, що ти можеш піти куди захочеш, коли захочеш. Мене досі трошечки вражає. Вже більше року пройшло, а я, мені здається, досі не звикла, що так можна», — розповідає Єва.
«Знищили українське місто»: про що письменниця хоче написати наступну книжку
Нині Єва планує працювати над мемуарами про життя в окупованому Луганську. Нотатки для майбутньої книжки вона почала збирати ще до виїзду.
«Мені здавалося, що важливо дуже показати, як українське місто на момент 2025-го повністю стало російським, наскільки там, на жаль, в усіх галузях скрізь працює пропаганда. І як за десять років промили мізки, що люди взагалі не усвідомлюють різниці між тим, яким Луганськ був до 14-го. Бо я пам'ятаю, це прекрасне вільне місто, це багато свят, коли в центрі на День міста приїжджали теж україномовні співаки, багато людей збиралося, і щось ніхто не казав, що там "бандерівці-фашисти"», — згадує Єва.
У майбутній книжці вона хоче розповісти про зміни, які принесла російська окупація.
«Мені здавалося важливим теж написати історію, як знищили місто, хоча воно все ще стоїть не зруйноване, але знищили українське місто», — говорить письменниця.
На запитання, що вона сказала б самій собі в минулому, Єва відповідає, що порадила б виїхати ще у 2014 році.
«Я б написала собі і раніше, і в 2014-тий я б собі сказала: "Кидай все і тікай". Тому що те, що ти кидаєш, ти все одно це кинеш, але окупація тебе зламає. Тому не бійся ризикнути, краще тікай у 2014 році, і життя, дай Боже, складеться краще, ніж те, що я маю зараз. Не сподіватися на краще, бо порятунку там не буде», — говорить Єва Вайда.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
