Фотографка й викладачка з Лос-Анджелеса Наталія Руденко вже втретє приїздить до Краматорська. В Україні вона поєднує дві ролі — волонтерки й фотодокументалістки: допомагає гуманітарному хабу “Всі поруч” і проєкту “Дорога життя” та знімає евакуації з прифронтових міст і сіл. Цього разу, як і раніше, приїхала на кілька місяців. За час повномасштабної війни зробила десятки тисяч світлин. Про виставку в СШУ, чергову поїздку та зміну у відчутті війни — волонтерка розповіла Суспільне Донбас.
Фіксувати, а не втручатися
Під час евакуацій Наталія не бере на себе роль рятувальниці — її завдання, каже, документувати.
Під час виїздів вона переважно фотографує, хоча за потреби може допомогти.
“Є водії, які проходили навчання і знають, що робити. Я можу допомогти, якщо потрібно, але здебільшого — документую процес”, — каже Наталія.
За її словами, люди під час евакуації перебувають у різному стані — часто це момент прощання з домом.
“Не всі готові спілкуватися. І якщо я відчуваю, що людина не готова, я не ставлю питань. Даю їй просто це пережити. Дуже боляче, що не вдається евакуювати всіх і донести, що є допомога. Волонтерська, державна”, — розповідає жінка.
Мешканці прифронтових територій, каже Наталія, живуть у війні роками — і, на її думку, це змінює відчуття нормальності. Вони “вже звикли” до цього стану і не завжди уявляють життя без війни. Найважчим для багатьох залишається момент усвідомлення втрати дому.
“Виїхати і зрозуміти, що ти залишаєш дім, де виросли твої батьки і ти сам — це дуже складно”, — каже фотографка.
Навіть у дні без гучних подій війна, додає вона, все одно поруч.
“Сьогодні зранку вже було три прильоти в Краматорську. Люди прибирають, відкривають магазини, роблять проходи, щоб інші могли йти. І так — щодня”, — каже Наталія.
“Тихіші” фотографії
Наталія каже, що прагне не лише зафіксувати подію, а й передати відчуття.
Їй ближчі “тихіші” фотографії — ті, які, за її словами, не просто розглядаєш, а відчуваєш.
Йдеться про кадри зсередини зруйнованих або покинутих квартир — зі світлом, повітрям і залишеними речами.
“Вони несуть відчуття тиші. Наче життя ще є — але вже майже немає”, — розповідає Наталія.
Через обмеження доступу до частини територій вона часто знімає те, що відбувається поруч.
"Але це взагалі мій стиль роботи: просто бути присутньою і відповідати камерою на те, що відбувається".
Виставка у США і реакція глядачів
За час поїздок в Україну, говорить, зробила понад 30 тисяч фото. Улітку 2025 року Наталія провела персональну виставку в галереї Keystone Gallery у Лос-Анджелесі. В експозиції поєднала фотографії зруйнованих будинків із різних українських міст.
Розповідає: прагнула створити відчуття "спільної квартири", яка об’єднує досвід різних людей, що пережили руйнування. Глядачі, каже, реагували емоційно — дехто виходив зі сльозами.
Водночас зауважує: увага до війни за кордоном зменшується.
“Я часто чую: “А що, війна в Україні ще є?” — це від американців”, — каже фотографка.
Саме тому, додає, важливо постійно нагадувати про реальність війни. Задумується і над книгою, говорить: бачить своїм читачем саме іноземну аудиторію.
"Я думаю, що мені буде простіше писати її англійською, але за потреби перекладу українською. Проте мені здається, що я розповідаю більше для західного глядача, бо українці це проживають, їм про це розповідати не потрібно", – пояснює вона.
Між документуванням і етикою
Одним із найскладніших аспектів роботи для неї є зйомка людей у стані горя.
"Дуже важко фотографувати людей, коли вони плачуть", — каже Руденко.
Вона говорить про постійний баланс між необхідністю документувати і повагою до особистого простору людини.
Тому інколи шукає інші способи розповісти історію — не через пряме зображення болю.
“Це не спринт, це марафон”
За час повномасштабної війни змінилися і її власні відчуття. Якщо раніше було більше надії й енергії, то зараз — більше розуміння тривалості війни.
“Це не спринт — це марафон”, — говорить фотографка.
Водночас, каже, серед людей, які залишаються, стало більше впевненості — вони розуміють, що мають жити й допомагати в цих умовах.
Чому вона повертається
Наталія народилася в Москві, але після 2014 року разом із чоловіком переїхала до США. Українську вивчила вже під час повномасштабної війни.
Попри небезпеку, вона продовжує приїжджати в Україну. Пояснює це просто: щоб говорити про війну чесно, її потрібно прожити.
“Як я можу розповісти, що люди живуть у небезпеці, якщо я цього не відчувала? Це не буде справжнім”, — розповідає фотографка.
І додає, що кожного разу приїжджає з надією.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією “Незалежні регіональні видавці України”, що є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative. Проєкт не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить винятково погляди та інформацію, отриману редакцією.
