“Я гадав, що мене просто вб'ють, але не вбили. Проте не шкодую — ми стільки зробили. Що стріляє, звідки, калібр — це максимально швидко було відомо українським військовим”, — розповідає звільнений з полону Роман Сіроштаненко з Макіївки. 50-річний чоловік нині на свободі, налагоджує нове життя. А менш як пів року тому відбував покарання за допомогу Україні у російській колонії.
Роман пацював на вугільній шахті, і, як сам каже, насолоджувався життям до 2014 року. З окупацією життя ніби перевернули догори дригом, зізнається Роман.
“До 2013 року життя було чудове. Все летіло, зарплатня росла, а потім все воно почало руйнуватися. Стало зрозуміло, якщо це не зупинити швидко — це затягнеться на роки або навіть на десятиліття, як воно зараз є”, — згадує чоловік.
Роман ухвалив рішення залишатися в своєму місті та допомагати українським військовим, за що його ув’язнили та засудили на 12 років. Романа обміняли у серпні 2025 року. Про п’ять років полону і життя після він розповів Суспільне Донбас.
Чому залишилися в окупації в 2014?
Я не міг залишитись у стороні. Ще у 2014 році, коли в них був “референдум”, все було зрозуміло, що це план, який розрахований надовго. Я прекрасно бачив, що коїться навколо, і шукав шляхи, як повідомити наших військових або СБУ, кому це було б корисно. Мені вдалося знайти людей, яким ця інформація була корисна.
Як довго це тривало?
І так продовжувалося доволі довго, до 2018 року, поки велися активні бойові дії. Потім воно призупинилося. Я сповіщав про техніку, яка рухалася, про об'єкти навколо мене. Багато було інформації, дуже корисної.
При тому я продовжував працювати на шахті. А до 2017 року підприємство залишалося українським. І ми отримували зарплату на картки. Але, як зараз з'ясувалося, з 2014 року припинилися внески до пенсійного фонду і я шість років стажу втратив назавжди. Але я не поїхав тоді, а потім вже нікуди було їхати. І роботи майже не стало. Так тривало до 2020 року, а потім…
Вас затримали?
Так, на мене вийшли. Я не знаю чому. Може, я наробив помилок. До причин докопатися я так і не зміг. Але вони знали деякі подробиці, які не були відомі нікому.
Як це сталося?
Це було в квітні 2020 року. Я їхав на роботу — і вони блокують мене двома машинами, з скидають мене з велосипеда, сують машину та везуть кудись. Натягнули мішок на голову, засунули в підвал, прив'язали до столу. Підключили дроти до пальців ніг і крутили ручку тапіка (тапік — розмовна назва радянського польового телефону ТА-57, який використовується для зв'язку на відстані, але окупанти використовували його як знаряддя для тортур, щоб бити струмом затриманих, — ред.).
Вас звинуватили у шпіонажі?
Насамперед. Та воно так і було. Але фізичних доказів цього не залишилося. Тоді вони почали вигадувати щось таке, до чого можна було б причепитися, щоб зробити якусь кримінальну справу.
Там навколо, де я мешкав в Макіївці, є декілька військових частин, вони це знали і почали казати, що ти ж знав про ці частини, повідомляв. А ще я ніколи в житті не бачив тої вибухівки, але вибухівку мені приписали. Як і ще кілька статей. Усього їх було 4. Мене закрили у 2020 році, а судили мене в 2021. 12 років дали.
Де вас утримували?
Перший місяць був в ізоляторі тимчасового утримання, але мене постійно возили кудись на підвал для катувань. Там було все: і тапік цей, і підвішували мене, і топили, і душили. Не тільки до пальців, ще до геніталій підключали ці дроти та били струмом. Всієї тієї правди, що я сказав їм було мало.
Їм було потрібно щось більше. Мене змушували підписувати якісь папери і казали, що все одно ж обміняють. А в той час обміни йшли і в 2019 році в грудні, здається, був останній. Довелося підписати все, бо витримати ці тортури було неможливо.
Мене засудили, а обміни припинилися. І до 2022 року була ще надія, що мене обміняють, а потім почалося це їхнє “СВО” і все зупинилося знову. Ті, хто був заарештований до 2022 року, не рахувалися як особи, що постраждали від російської агресії, тому їх не міняли.
Коли остаточно прийшла Росія, то почали міняти статті, бо засудили мене ще за “ДНРівським” кодексом. Почали все підлаштовувати під російські закони. І там за російським кримінальним кодексом, є стаття 205 — тероризм(стаття 205 карного кодексу РФ передбачає покарання строком від 10 до 20 років позбавлення волі, — ред.) , настільки широка, що там можна всунути все, що завгодно.
Мене і всіх, хто був засуджений за 205 статтею, відправляють відбувати покарання за тридев’ять земель. Одного з наших відправили до Хабаровську, за 9000 км від України. Когось — в Нижній Новгород, когось — у Ставропіль. Всіх окремо.
І зважайте, що я колись працював в міліції, і мене утримували як колишнього співробітника. І там відношення, нас називають “червоним”, а звичайних засуджених — “чорними”. Тому було більш лояльне відношення. А за російським законом всі, хто працював до 1991 року, ті вважаються “нашими” співробітниками. А після, а я працював вже в 1995-1998 році, тому — не вважають. І мене відправляли в надзвичайну колонію: до Росії, в Омську область. Це вже було в червні 2025 року.
26 червня мене відправили до Донецька, з Донецька до Таганрога, з Таганрога до Ростова, з Ростова до Воронежа, з Воронежа до Самари, з Самари до Челябінська, з Челябінська вже до Омська. Десь 8 чи 9 серпня я прибув до Омська.
До того, як відправили в Омськ, був в Макіївці. Це 97 колоніяВиправна колонія в Макіївці, яку після окупації міста в 2014 році почали використовувати для покарань політичних в'язнів, підозрюваних в співпраці з Україною. Потім зробили окремо колонію для співробітників, і вона була в Донецьку — це 124 колоніяВиправна колонія в Кіровському районі Донецька, в якій утримують українських військових та цивільних полонених. В серпні 2022 року російські ЗМІ заявляли про удар по колонії з українського боку, але колишні в'язні спростовують цю інформацію і говорять, що поруч впав російський КАБ 1500 на Лідівці. Нас відвезли туди 23 серпня 2023 року. А коли там поблизу впав російський КАБ (керована авіаційна бомба, — ред.) півтори тонний і не розірвався, нас відправили знову до Макіївки в ту 97 колонію. І рік і місяць ми там пробули. А вже в травні 2025 повернули знову на 124 колонію. До речі, та бомба там десь так і залишалася.
Яким було ставлення в колонії до вас?
Я був як звичайний. В Донецькому СІЗО тримали в підвалі. І відношення там було, ну, таке, що нас просто били. Було багато політичних — за Україну засуджених.
В колонії було простіше. І вода була, і миючі засоби, і навіть “гуманітарку” привозили з Червоного Хреста, з російського Червоного Хреста. В мене досі є той шматок мила з гуманітарки. І передачі потім, і навіть листування дозволили мені.
А в Росії як було?
Дуже по-різному, але промиті телевізором мізки відчувалися. А в Омську дуже жорстке відношення до таких, як я. Там кожен крок контролюється.
От зранку ти стоїш струнко і кричиш той російський гімн, що було голосно. Зразу з 8:00 ранку і до 8:30 вечора присісти можна тільки, щоб поїсти. В кожній камері відеокамера і мікрофон. Вони все бачать і все чують.
Приміщення підвальне, стіни з яких тече вода. Вологість повітря була така, що мої шкарпетки висохли тільки на четвертий день.
Як ви дізналися, що вас планують обміняти?
13 серпня мене вивели з камери, сказали збирати речі, але не сказали куди. Я зранку до вечора просидів в тому автобусі і не розумів, куди мене повезли.
А там кажуть, що тебе заберуть о десятій вечора, це значить, що в колонію вже не попадаю, бо так пізно в колонію не возять. Потім приїхав автозак, мене туди пересадили з усіма речами. Якби я знав, що то на обмін, то я б викинув там одну-дві здоровенні сумки, бо в мене ще грижа була.
Замотали очі скотчем, щоб я нічого не бачив. І посадили в літак. Ну, і так, як я потім з'ясував, літак вилетів Хабаровська. Сів в Омську, і мене от одного закинули туди. І полетів через Пермь до Москви, на військовий аеродром. Там нас вигрузили. І десь до ранку в якомусь ангарі ми чекали. Потім нас всіх закинули в Іл-76 і повезли до Білорусі, до Гомеля. Там вже сіли в автобус, проїхали до кордону, пересіли в наші автобуси і приїхали до України.
Я навіть вже не сподівався на це. Мені залишалося ще 6 років сидіти, і я вже змирився з тим, що проведу їх в Росії.
Як вас зустріла Україна?
Дуже тепло! Люди з прапорами вздовж дороги, обійми, привітання. Мені одразу допомогли з документами, медичний огляд, реабілітація — все було добре. Мені зробили паспорт, бо у мене був паперовий паспорт, він був прострочений. Там на 45 років не була вклеєна фотографія. Але мені зробили ID-катку, зробили довідку ВПО.
З іншими документами складніше. З атестатом, з дипломом — це треба через суд, але зараз вони не дуже потрібні. Військовий квиток був втрачений, тож мені видали новий військовий квиток.
Чим здивувало життя на свободі після полону?
Великий простір, багато речей, до яких не звик, наприклад, що в Києві взагалі готівка не потрібна, все — карткою.
Зато в неволі я працював на швейному підприємстві і шив спецодяг. Непогано навчився робити і влаштувався вже на свободі на швейне виробництво в Шумську. Зараз я живу на Тернопільщині, і Шумськ від моєї Макіївки вирізняється як небо і земля. Відношення, допомога, увага, — тут все настільки інше.
Чим плануєте займатися тепер?
Мені важко виконувати якусь фізичну роботу. А це сидяча робота, і вона мені подобається. Здоров'я після полону не додалося, в мене була грижа, вже в Шумську зробили операцію. Зір погіршився, хворі коліна, але коліна, я ж 17 років в шахті працював, там коліна страждають. Але я потроху лікуюся і сподіваюся, що все відновиться.
Планую робити ремонт і облаштовувати своє житло. Мені ж виплатили сто тисяч гривень за полон і ще повинні виплатити за за кожен рік. Вони мені вже сповістили, що виплатять, але трохи почекати треба. Я вирішив за ці гроші придбати квартиру. Перший внесок вже вніс. І це буде моя квартира. Тут ще немає меблів, тому треба все купити і облаштувати затишно. Хочеться просто жити, спокійно жити. В мене щасливе життя. Порівняно з тим, як воно було.
Якби знали чим все обернеться, ви б обрали інший шлях?
Ні! Було весело, коли ми цим займалися там. Навіть те, що коштувало мені тих п'ять років, воно того коштувало, бо стільки ми зробили.
Там я навчився відрізняти що стріляє, звідки стріляє, калібр, куди воно. Що то проїхало, які сліди залишило, куди їхало. Такі дрібниці, які можна перераховувати і перераховувати. І це максимально швидко було відомо українським військовим. Там половину всієї інформації місцеві жінки передавали. Де колона їхала, звідки, куди приїхала. Це підхоплювали далі й вели до самого кордону Донецька або далі. І все це одразу було відоме нашим. Коли вже сидів в СІЗО, зустрів деяких людей, які там диверсії робили. Там роботи було дуже багато.
Цей вибір був усвідомленим, я розумів наслідки, розумів, що до цього може привести. Я гадав, що мене просто вб'ють, але не вбили.
В 2014 і 2015 роках ми трохи знущалися з них там. Приїхали, а їх акцент чутно, що не місцевий, місто вони не знають. Коли вони питали дорогу, куди проїхати, ми вказували протилежний напрямок. Ні про що не шкодую, воно того вартувало.
