Ганну Щатрюк з Чистяково (колишній Торез — ред.)на Донеччині затримали в березні 2022 року в її домі на окупованій території. Жінку спочатку звинуватили, що вона снайперка, потім у шпіонажі та зв’язками з українськими військовими. Більше року Ганна була ув’язнена окупантами, проте вироку не отримала. Коли ж жінку відпустили, ще рік Ганна з родиною збирала гроші, щоб виїхати на підконтрольну українському уряду територію. Що довелося пережити в полоні, якими були умови в "Ізоляції" та донецькому СІЗО та із якими труднощами зіштовхнулася на свободі — Ганна розповіла Суспільне Донбас.
Ганні Щатрюк з окупованого Чистяково зараз 31 рік. У 2014-му, коли росіяни захопили місто, жінка навчалася в місцевому технікумі на еколога. Після виїзду з Донеччини освоїла професію медсестри. Але родина була змушена повернутися в місто, щоб допомогти бабусі. В окупованому місті Ганна працювала медсестрою в дитячому садочку.
Ви потрапили в полон в Чистяковому, ви ж не весь час з 2014 року перебували на окупованій території?
— Ні, ми повернулися в 2021 році, тому що подзвонила бабуся, бо їй потрібна була допомога. Ми всією родиною приїхали. Бо треба було ще доглядати за татом, він би сам не впорався, тому ми всі повернулися з Харкова в Торез. Бажання виїхати на підконтрольну територію до коханного було великим, але через закриті шляхи й хвороби батька й старенької бабусі, зробити це було складно.
До 24 лютого(24 лютого 2022 року — початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну) я працювала з дітьми медсестрою. Мене в принципі арештували перед тим, як я мала виходити на роботу в дитячий садочок.
Мене забрали 26 березня 2022 року, коли вже почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Мама подзвонила татові, він тоді ще був живим, і сказала вимикати всі комп’ютери. Я спочатку не зрозуміла, що відбувається, але вимкнула все і сіла пити чай. В цей момент зайшла мама, її супроводжувало шестеро людей зі збройних сил Росії. Вони були в масках і відразу почали вимагати розповідати. На моє питання, що саме я маю розповідати, нічого не сказали, одразу забрали у мене комп’ютер, блок живлення, два телефони і фітнес-браслет, зняли сережки і повезли мене в Донецьк.
Куди вас привезли?
— В "Ізоляцію", це така катівня в Донецьку. Там я пробула три місяці. Потім мене відправили в донецьке СІЗО, де я пробула до 26 січня 2023 року, після мене відправили до Жданівки у каральну психлікарню. Там мене протримала до 26 квітня 2023 року. Після чого віддали мене мамі. Але повезли зі Жданівки в Донецьк, щоб я підписала документи, що мені повернули речі.
В чому вас звинувачували?
— Спочатку інкримінували зв’язок з "Азовом", потім сказали, що я снайперша. Дивно, що вони "снайпершу" знайшли в Торезі, який в глибокому тилу і довгій окупації.
Потім вони сказали, що я шпіонка. Навіть свідків знайшли. Привели якихось "лівих" людей, я їх не бачила, бо була з пакетом на голові, але одна з них була з Московської області та сказала, що бачила мене там. Хоча я ніколи Москву і область не бачила. Інша свідок була з Красного Луча (назва міста Хрустальне на Луганщині до перейменування в 2016 році, — ред.) і також заявляла, що бачила мене там. Мені аж цікаво стало, коли це я встигала одночасно бути і в Московській, і в Луганській областях?
Коли і цю версію їм не вдалося реалізувати, то вони вже мене спитали: "Що з тобою робити?". І повезли мене на суд у Донецьку, де слідчий адвокат та прокурор обговорювали свою зарплату в десять тисяч рублів. А адвокат казав, що 30 тисяч не вистачає йому на харчування. Я сиділа та думала: чи це мені сниться, чи я дійсно в цьому дурдомі зараз перебуваю. Бо я сиджу в той момент в тій судовій клітці, а вони то гроші обговорюють, то те, що треба купити машину. І на цьому все.
В СІЗО у мене не було адвоката, слідчий не приїздив, але суд був: вони мені просто продовжили термін перебування в СІЗО.
Можете розповісти, як з вами поводилися в місцях утримання?
— Хамство суцільне. Мене називали “подружкою азовців”, бо намагалися вибити зізнання, ніби я з ними співпрацюю. В якийсь момент я вже не витримала і відповіла, що скоро прийдуть “Азовці” і вам кінець.
В "Ізоляції" були катування. Вечорами постійно було чути крики, бо вони знущалися над людьми. Особливо сильно катували українських військових. Їхні камери були поруч, і щоночі ми чули, як їх б’ють і чули ці крики.
Мені важко розповідати все, можу лише сказати, що до мене ставилися там жаливо. Найменше, що було, коли називали "укропкою" та "бандерівкою". В СІЗО мені кричали, що варто було розбомбити мій будинок. Казали, що через мене загинули їхні хлопці, і що ледь не я власноруч вбивала тих росіян.
В СІЗО мені вибили шість зубів, і тепер я маю лікуватися і відновлювати всі зуби за свій рахунок. Про інші речі я не хочу згадувати, бо це надто важко і боляче.
Я знаю, що в СІЗО охоронці ґвалтували дівчат по п’яні. Стосовно мене були побиття і моральне насилля.
Та навіть побутові умови були нестерпними. Мама приносила воду, щоб просто можна було помитися, бо води в Донецьку не було. Змушували мити посуд брудними ганчірками без миючих засобів.
Мене змушували співати пісні російські, співати російський гімн, писати вірші, щоб кожного дня перед керівництвом СІЗО все це показувати.
Коли поклали в психіатричну лікарню, то нічого не могли оформити, адже я була без документів, бо ми з батьками встигли сховати наші українські паспорти.
З якими проблемами ви зіштовхнулися після перебування в полоні?
— З полону та окупації ніхто здоровим не повертається. В мене і так здоров’я було не дуже, бо маю кісту головного мозку з дитинства. А після полону здоров’я дуже сильно погіршилося. Мені б хотілося пройти реабілітацію, щоб трохи підтягнути стан здоров’я, зрозуміло, що таким як раніше воно вже не буде.
В Київ ми приїхали 24 грудня 2024 року. Мене відпустили з психлікарні у квітні 2023-го, після того ми поховали бабусю і ще збирали рік гроші, щоб можна було виїхати. Весь цей рік я не спілкувалася з сусідами: ні я, ні батьки нікому не довіряли.
Після повернення моєю найбільшою проблемою стало отримання статусу, адже без нього я не можу розраховувати на виплати і реабілітацію від держави. Доки ж мені статус перебування в полоні ще не підтвердили, і коли це станеться — не ясно.
Що давало сили триматися в полоні?
— У мене була підтримка, мій коханий. В 2014 році, коли я їздила додому (в тоді вже окуповане Чистякове — ред.), то познайомилася на блокпості з хлопцем. Він мені сподобався, а потім його побратим знайшов мене в соцмережах, і завдяки цьому хлопцю, ми знайшли один одного в соцмережах. Ми почали зустрічатися і закохалися.
Саме заради нього я пішла на те, щоб передавати інформацію про російських — військовим нашим. Я попереджала, коли йшли колони техніки в їх бік і просила бути обережними. Це було з 2012 по 2022 рік. А потім мене хтось здав. І я втратила з ним зв’язок, коли мене забрали.
Він думав, що я загинула, бо якась скотина сказала йому про мою смерть. Я теж не була впевнена чи він живий, бо в СІЗО мені казали, що "Твій Сергій через тебе бомбить Донецьк". Весь цей час я дуже боялася, щоб він не потрапив в полон. І коли в СІЗО дивилася сюжети про полонених, то молилася, щоб він зміг вийти з Донеччини живим, і не потрапив до мене.
Але потім ми знайшлися, коли я вже була на волі. Це дуже рідна для мене людина, він мене підтримує в моєму відновленні, хоч і на відстані, бо досі служить.
В полоні мене тримала любов до нього і віра в те, що скоро сюди прийдуть ЗСУ і все закінчиться. Ще тримала віра у перемогу. Віра в те, що я буду давати свідчення проти військових злочинів РФ.
А зараз я проходжу навчання в Червоному Хресті на масажиста-реабілітолога, бо хочу допомагати нашим військовим відновлюватися після полону і поранень.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
