"Я знаю слово з Біблії — коли приходить ворог, кожен муж повинен взяти меч", — так говорить помічник капелана Олександр Гулак. Власним життям чоловік показує, що віруюча людина може й повинна захищати рідну землю зі зброєю в руках. Він брав участь в антитерористичній операції, в підрозділі протиповітряної оборони пройшов "гарячі" точки Донбасу. Має кілька тяжких поранень та контузій, через які покинув службу в ППО. Але не військо. Службу продовжує нести в 152 окремій Єгерській бригаді. Чоловік родом з Дніпропетровщини, фронт від його рідного селища вже за півтора десятки кілометрів.
Про бої та втрату побратимів, служіння в капеланстві, про те, чи відрізняється помічник капелана від звичайного бійця, про свою помічницю Боню, а також про те, ким бачить себе у мирному житті, — Олександр розповів Суспільне Донбас.
Повернувся до війська після вторгнення
Олександр розказує: він взяв до рук зброю під час Антитерористичної операціїкомплекс військових та спеціальних заходів, що проводилися українськими силовими структурами на сході України з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018 року проти незаконних російських та проросійських збройних формувань. Відслужив, повернувся додому. Знову пішов до війська добровільно — на другий день повномасштабної війни.
"У мене не було думок: я віруючий, брати зброю в руки чи не брати. Я знаю слово з Біблії, яке говорить, що коли приходив ворог, кожен муж повинен взяти меч і вийти за стан і захищати. Стан — це дім, місто".
"25 лютого я поїхав у військкомат. Черга була величезна, але пощастило, що вони сказали: "В кого є УБДце офіційний статус, який надається військовослужбовцям та особам, які брали участь у виконанні бойових завдань із захисту України від агресора, в кого є бойовий досвід?". Багатенько підняли та нас, бойових, — без черги", — згадує він.
За час повномасштабної війни, каже Олександр, він побував на Харківському та Запорізькому напрямках, на Донеччині стояв в обороні Авдіївки та Вугледара, вийшов з оточення під Верхньоторецьким. Зараз стоять в обороні на Покровському напрямку.
Помічник капелана
Близько року тому, розказує Олександр, через контузії та поранення його визнали непридатним до служби, тоді він пішов помічником капелана.
"У нас взагалі лозунг — бути поруч. Ми кожний день, встаємо і їдемо на різні підрозділи, кожний божий день. Потім ми — індивідуально спілкуємося з усіма хлопцями. Кожні 10 днів я або капелан беру список поранених, і ми обдзвонюємо поранених. Багато хлопців дзвонить, вже дякують, що добре, що ви за мене молилися, я вийшов живий", — каже Олександр.
"Приїжджаю, кажу, хто я, що я. І починаю розказувати, де я до цього був, що я не просто десь там у тилу сидів, а потім знайшов тут тепле місце і прийшов. І все, і хлопці йдуть на контакт тоді. Я веду себе з бійцями так само, як звичайна людина. Тільки я не сварюся, я не курю, я не вживаю алкоголь там чи ще щось".
Молитовники та помічниця Боня
До бійців помічник капелана Олександр возить із собою молитовники.
"Молитовники на час війни" — ми роздаємо бійцям. Наразі є хрестики, вони різні. Тому що є хлопці різного віросповідання. Є католики, є православні. І мусульмани вже є у нас у бригаді. У нас багато хлопців віруючих, які зброю в руках захищають", — каже Олександр.
Також з Олександром завжди Боня — міні-французький бульдог.
"Така у неї доля теж — не дуже хороша була, поки не потрапила в наші руки. Ми її забрали у заводчика, у неї вже був рік, забрали її з психічним розладом, бо її дуже ображали там. Три місяці ветеринар спостерігав за нею. А зараз — любов і все, все у неї позаду. Вона взагалі нікого не боїться", — розповідає про собаку Олександр.
"Приїжджаю до хлопців — і хлопці навіть які похмурі, коли її бачать, то починають посміхатися, взагалі змінює вона настрій в колективі одразу".
Вдома на чоловіка чекають рідні. Опісля війни Олександр мріє займатися реабілітацією військових, а ще — бути з родиною.
"Я б напевно, займався б військовими, які прийшли з ПТСРпсихічний стан, що виникає після переживання або свідчення травмуючої події, такої як війна, насильство чи катастрофа. Я колись прийшов у 2018 році, що я не потрібен був нікому. Мрія — поїхати за кордон, подивитися, як там, як люди живуть, щоб порівняти, щоб для себе щось взяти. Проводити час з родиною, тільки десь у стороні, там, де нема людей. Зміститися так, щоб я місяць нікого не бачив. Просто взагалі — нікого", — ділиться Олександр.
