Владислав на псевдо "Персик" — боєць 152 окремої єгерської бригади, яка боронить Донеччину. Пережив окупацію в селі під Києвом, не мав досвіду служби, але все дитинство слухав розповіді дідусів-військових, та за півтора року пройшов шлях від солдата до головного сержанта дивізіону. Про початок війни з двомісячним сином на руках та свій досвід командира армієць розповів Суспільне Донбас.
Владислав згадує, як у 2022 році виїжджав з окупованого села під Києвом, куди на початку повномасштабного вторгнення евакуювався разом із дружиною та двомісячним сином.
"Бачив, як там село своє горить, підбита техніка. І я під'їжджав до наступного села і десь за 50 метрів там таке Т-образне перехрестя було і виїжджаю в БТРбронетранспортер, направляє на мене дуло. Знаєте, таке дивне відчуття, сказати, що мені було страшно, мені не було страшно, просто було незрозуміло", — згадує Владислав.
У столиці, каже, одразу пішов до військкомату, спочатку його не брали — людей не бракувало.
"Життя з військовими, воно дало там про себе знати. Дід в Ленінграді був. Він "зеленим" коридором поїхав туди. Віз туди їжу під обстрілами. Як він був добровольцем. А інший дід був офіцером, він будував якийсь аеродром і дуже сильно розказував, який він військовий. А той йому постійно пояснював, що ні, ти нічого не знаєш, що таке війна. Є військові, які служили до війни. А є воїни, які приходять, які намагаються щось зробити", — розповідає Владислав.
За півтора року служби, каже, від солдата став головним сержантом дивізіону.
"Ми тримаємося за людей. Ми без людей ніхто. Якщо будуть всі командирами, хто буде працювати? Я, як командир, все одно кожного дня майже виїжджаю на позицію до хлопців, щоб вони побачили мене, що я тут, я з ними і я нікуди від них не дінусь. Треба поїхати в Котлине до них — я поїду в Котлине до них. Треба пройти 10 кілометрів до них, а потім від них, — я пройду десь 10 кілометрів. Мені важливо, щоб вони розуміли, що вони не кинуті", — каже військовослужбовець.
На службі, каже, вибагливий — як до себе, так і до підлеглих.
"Дуже багато людей порівнює це з роботою. Я кажу, це не робота, це служба. Тут немає, п'ять днів відпрацював, два дні ти відпочиваєш. Єдине, що мені допомогло цивільне життя — це зрозуміти, що коли є робота, треба працювати. А в армії робота є постійно. Тому і працюємо постійно", — каже Владислав.
Зараз, у свої 29, каже, більше відчуває себе військовим, аніж цивільним. І сподівається, що його син Тимофій, коли підросте, читаючи в підручниках про війну, зрозуміє, чому тато в цей час не був поруч.
