Олександра Андріяшина — одна з чотирьох в Україні жінок, які служать у Збройних силах капеланками. Як розказує жінка, офіційно, в штаті, вона два з половиною роки, до цього була капеланкою на волонтерських засадах. Чотири роки служила місіонеркою в Станиці Луганській, потім — в Авдіївці. Зараз Олександра – офіцерка капеланської служби в 502-му окремому батальйоні. Щомісяця, за її словами, на два тижні виїжджає на фронт, зокрема й на Донеччину.
Про те, як підтримує своїх бійців у тилу й на передовій, чи рятує її гумор та що допомагає не вигоряти їй на війні — Олександра Андріяшина розповіла Суспільне Донбас.
Автівку, на якій капеланка дістається до українських військових, Олександра називає "бойовою подругою".
"Христинка — це моя третя бойова подруга. Перша була – Марічка, маленький Volkswagen Golf. Друга була — Катруся, але вона була така перехідна, тому що там були певні проблеми. А це уже така дівчинка гарна, потужна, крута", — розказує жінка.
"Капеланство — це виклик, який спонукає шукати не лише віру в Бога, але й віру в перемогу"
Як згадує Олександра, коли у 2014 році почалась російсько-українська війна, їй пропонували переїхати жити до США.
“У мене є багато друзів в Америці. Вони ще в 2014 році сказали: "Сашо, ти ідеально знаєш мову. Ти 15 років була перекладачем, ти викладала, ти двічі була в Америці, виступала там з проповідями". Приїжджай! Будеш мати роботу, житло”. Розумієте? І коли я молилась, ще тоді, в 2014, я зрозуміла, що Господь хоче, щоб я була тут, чого б це потім не вартувало”, – згадує вона.
З того часу для жінки почалось капеланство. Спершу вона їздила в зону АТО як волонтерка, потім чотири роки була місіонеркою на Луганщині та Донеччині.
“Насправді, коли почалася війна, я їздила як волонтер у прифронтові зони. Возили гуманітарочку, проводила свята з дітьми в прифронтовій зоні, у тому числі в Гранітному в грудні 2014 року. У 2015 році я переїхала жити в Станицю Луганську. І досить успішно була служба в Станиці Луганській, потім – чотири роки в Авдіївці”, – згадує Олександра.
Наразі жінка служить капеланкою у 502 окремому батальйоні радіоелектронної боротьби, з яким познайомилась ще у 2018 році в Авдіївці.
"І мій вік, і моя вага, і всякі такі речі не сприяли оптимізму, щоб я хотіла долучитися до Збройних сил. Але я бачила, що Бог відкриває двері, реально. Я знала, що потреба велика", — говорить Олександра.
"І мені важко, іноді мені страшно. Але я б не проміняла ні один день капеланської служби на щось інше".
Вона зазначає, що капеланство – це особисто для неї виклик, який спонукає знаходити віру не лише в Бога, але й в перемогу.
“Насправді це, звісно, не робота, це – місія, але, знаєте, іноді кажеш “місія” і не розумієш, що ти маєш на увазі взагалі. Для мене це виклик і задачі, які спонукають мене шукати Бога, які спонукають мене молитись. Знаходити віру в нашу перемогу і самого Бога, бо я не можу вірити в перемогу через обставини. Ми трохи просуваємося – “вірю в перемогу”. Вороги трохи просуваються – “а, не вірю в перемогу”. Так не може бути", – зазначає капеланка.
"Служіння жартома називаю: попити чайочок"
Олександра переконана, що зараз у час війни, морально підтримувати українських військових – це її завдання, а успіхом можна вважати навіть усмішку під час розмови.
"Я це називаю "служіння – попити чайочок". Я їжджу по багатьох різних локаціях. І всюди – виходиш з машини: "О, проходьте, будете чайочок, каву?". Хлопці та дівчата можуть переживати складні моменти: щось в родині сталось, або просто втома. Я можу вивезти їх в кафе, можемо у двох просто поговорити. І для мене іноді успішна розмова, коли людина усміхнулась. От людина усміхнулась – все", – розказує капеланка.
Військові приходять до капеланки і за життєвою порадою.
“Був у мене боєць, у якого сестра померла. І йому треба було оформлювати опікунство – сина сестри на себе. От. І він приходив, радився. Оскільки я – психолог і соціальний педагог, у мене є такий досвід, то я можу про це говорити. А був хлопчик, який переживав, що у нього донька народилась, і він радився щодо відпустки. І він такий: “Олександро, ось, скажіть мені…”. І це, до речі, для мене був комплімент, адже я як офіцер, я ніби – з клану командирів”, – додає Олександра.
Вона переконана, що основна задача капеланів – це просто бути поруч.
“Я не хочу говорити про ті втрати, які у мене були в 2022, 2023 році, коли я сиділа, молилася і казала: "Господь, нащо я вообще молюсь? Нащо я молюся, якщо вони все одно гинуть?!”. І мені треба було себе підтримувати. Тому всі дівчата-капеланки, ми стараємось бути просто бути поруч. От девіз капеланів: “Бути поруч”. Не є наша задача розрулювати всі проблеми, не є наша задача попереджати всі конфлікти. Наша задача – дійсно бути поруч", – говорить вона.
Я – християнка
Олександра розказує, що під час своєї служби не пропагує жодної церкви чи релігії. Бо, на її переконання, на війні варто шукати спільне, а не те, що роз'єднує.
"Моя конфесія – вона приблизно 167-му місці в пріоритетах. Просто я кажу всім, що я з Євангельської церкви, але я є сестра – православним, католикам, не впевнена про мусульман і юдеїв. На війні ми шукаємо більше спільного, ніж того, що нас розділяє. І з мусульманами, звісно, ми дружимо, часто у мене були друзі, яким я возила баранину, бо їм свинину не можна було їсти. Тому я – християнка. Я просто християнка – і все”, – зазначає капеланка.
Про жінок на війні
За словами Олександра, на війні є місце і для розмов та жартів на різні жіночі теми.
“Часто з дівчатками ми розмовляємо і жартуємо на всякі такі дівчачі теми. От, про те, що ми тут “багіні”, от, і що ми тут найкращі, що ми тут квіточки”, – сміється капеланка.
“Треба бути надзвичайно обережними, мудрими, люблячими, терплячими і мати правильну мотивацію. Тому що, я вам скажу, що всі практично ми дівчата стикаємось з таким питанням дуже складним насправді. Що би ми не робили для нашого особового складу, для командирів, для їх сімей, все одно всі на нас дивляться з таким, знаєте, запитанням: “Що тобі насправді треба? Або – чому насправді ти це робиш?”.
"Гумор – це захисний рефлекс"
У спілкуванні з людьми, каже Олександра, стає в пригоді почуття гумору.
"От мій командир нещодавно запитав у мене: "Якщо помирає священник, він іде на повишеніє?" Розумієте? І я розумію, що це питання не для відповіді. Обовʼязково має бути гумор. І чорний гумор – має бути обов'язково. Це захисний рефлекс. Це імунітет, можна сказати, проти оцього всього, що нам доводиться переживати і з чим боротися – імунітет", – сміється жінка.
Також, за словами капеланки, помічним буває і самоіронія.
"Я люблю постійно повторювати про те, що мені 54 роки, і що я 150 кілограмів чудового вєса. Я кажу, якщо я в таких умовах можу робити те, що я роблю, то ви тим більше можете зробити це", – додає Олександра.
"На жаль, з початку повномасштабки, я точно більше плачу, чим сміюсь. На жаль. Тобто я навіть перестала фарбувати волосся. Якщо ви побачите фотографії, то я була "жгуча" брюнетка десь до кінця 2022-го, а потім потроху-потроху вистригала і уже в мене не було сенсу. Особливо, коли зʼявилась пісня, “Стефанія… мати сивіє”, от, то я десь так подумала: ну а що, вже буду яка є..."
Її позивний – “Віра”, але зазвичай військові звертаються до неї “пані капелане” або ж просто – “Сашо”. Пані капеланка має три фахові освіти – педагогічну, психологічну та філологічну. Велика мрія Олександри – перемога України у війні, маленька, особиста – побувати в Римі.
