65-річна Катерина переселенка з Олександрівки Лиманської громади на Донеччині зараз живе у сусідньому селі Рубці, бо її хата розбита російськими обстрілами. На чужому обійсті жінка плекає город та квітник з трояндами. У рідному селі, вона поховала сина — військовий загинув на Донеччині. Зараз біля неї — донька з онукою. Як переживає втрату та вимушену евакуацію та як, хай і не своє, господарство стало розрадою, коли дім і сина забрала війна — історія Катерини.
Нині Катерина обробляє 25 соток городу, не свого — пустили пожити знайомі. Згадує, оселились тут, коли села Лимащини восени 2022 звільнили. Її дім і доньчин у рідній Олександрівці розтрощені, погоріли під час боїв.
"Помідори, і перець, і баклажани, гарбузи, кабачки, і бурячок, усе є. Всього потроху — для себе", — показує город Катерина.
"Господарів немає, але ми їх кохаємо. Вони всі гарні по-своєму, але ось ця теж красива, а ця взагалі у нас прямо цілий букет", — показує троянди Катерина.
Зараз Катерина плекає чуже господарство. Її будинок у сусідній Олександрівці — розбитий.
"Дали нам це житло. І так ми у 2023 році у червні сюди зайшли та кохаємо все. Звичайно, тут були бур'яни. Ми його вичухали все. Дім у доньки взагалі згорів. Одні руїни. А у мене житло пошкоджене, як то кажуть, не для життя, відновлювати потрібно. Коли це воно буде?", — розповідає Катерина.
У Рубцях Катерина живе з донькою та онукою. Сина Олександра втратила на війні.
"Сина ось 30 квітня привезли у труні. Пів року він був безвісти... Під Покровськом, десь Богоявленськ. Там загинув. Військовий. Звати — Олександр. Було 46 років. У травня було б — 47", — ділиться Катерина.
Розрада жінки — кішка Соня.
"Соня у нас, кішечка, вона з нами, наш член сім'ї. Вона з нами у Вінницю виїжджала і назад приїхала. По дорозі з машини вийшла — втекла, так за кілометрів 50-60 вертались за нею, як кинулися — її немає", — розповідає про кішку жінка.
Жінка родом з Вінничини, та вже понад пів століття живе на Донеччині. Каже: не уявляє, як залишити цей край, могили чоловіка та сина.
"Я нічого вже не боюся. Чого мені боятися? Я вже пожила, дітей шкода. І внучат. А так мені не страшно. Я навіть не боюсь. Життя таке, покидало нас. А це зараз ходиш, плачеш. Невже доведеться знову кинути? Ой, додому, якби додому — і на коліна став би перед домом. Кожен день мені сниться той дім...", — ділиться Катерина.
