З ранніх років кінематографу жанр музичних фільмів (або ж мюзикл) привертав увагу глядачів та вирізнявся нестандратним підходом до оповіді. Хоча на початку нульових цей тип фільмів перейшов у статус нішевого, тільки у 2024 році вийшли такі гучні стрічки, як "Wicked: Чародійка", "Джокер: Божевілля на двох" та "Емілія Перес", які об'єднує жанр мюзиклу.
Від яскравих сімейних картин золотої доби Голлівуду до переосмислення своєї ідентичності та цільової аудиторії у 90-х — мюзикл у кіно був і залишається одним із найцікавіших жанрів, що відображає соціальні, політичні та технологічні зміни різних часових періодів.
У цьому матеріалі Суспільне Культура розповідає історію розвитку мюзиклу в американському кіно та його вплив на світовий кінематограф — від перших музикальних стрічок до сучасного ренесансу.
Театральне коріння та перший мюзикл у кіно
Своїм корінням кіномюзикли тісно пов'язані зі сценічними мюзиклами. Останні традиційно виконували на сцені, вони містили діалоги, танці та пісні. З розвитком технологій кінематографісти почали адаптовувати театральні постанови у кінематографічний ландшафт.
Основна відмінність між сценічними мюзиклами та їхніми кіноверсіями полягає в акцентах на сильних сторонах кожного виду мистецтва. Наприклад, театральні мюзикли значною мірою покладаються на живі перформанси та взаємодію між акторами і глядачами. Тоді як музичні фільми використовують монтаж, великі плани й рух камери, щоб передати емоції та дії у більш динамічний спосіб. Якщо в театрі музичний номер може бути поставлено лише в одній локації (у межах театральної сцени), то у фільмі він може бути розподілений між різними локаціями або доповнений складними візуальними ефектами.
Одними з перших музичних фільмів називають короктометражні роботи Лі де Фореста, які він знімав у 1923–24 роках. Починаючи з 1926 року кіностудія Warner Bros. випустила понад тисячу короткометражних фільмів у межах серії Vitaphone Varieties. У багатьох із цих коротких фільмів з'являлися гурти, вокалісти та танцюристи — і саме тому їх також зараховують до перших музичних фільмів.
Варто зазначити, що перші повнометражні фільми із синхронізованим звуком мали лише музичний супровід і випадкові звукові ефекти, які грали спеціально запрошені оркестри під час показів фільмів. Як і в німих фільмах, у цих стрічках не було чутно діалогів.
Проте все змінилося у 1927 році, коли вийшов перший повнометражним мюзикл в історії світового кіно — "Співак джазу" 1927 року. Це також був і перший фільм, що мав синхронізовані діалоги та музичний супровід.
"Хоча фільм має абсурдний і расистський сюжет, який, на щастя, не витримав випробування часом, почути справжні пісні на екрані, а не від запрошеного оркестру, було новаторським кроком", — пише кінокритикиня Лаура Стударус.
Успіх "Співака джазу" переконав Голлівуд, що майбутнє кіно — за звуком. Що згодом спричинило швидкий перехід від німого кіно до розмовних фільмів та революції в кіноіндустрії.
"Коли фільм закінчився, а оплесків ставало більше разом зі світлом, дружина Сема Голдвіна Френсіс озирнулася на знаменитостей у натовпі. За її словами, вона побачила «жах на всіх їхніх обличчях», ніби вони знали, що «гра, в яку вони грали роками, нарешті закінчилася»", — пише історик Скотт Ейман у своїй книзі "Швидкість звуку: Голлівуд і революція звукового кіно 1926–1930 років".
Більше зірок, ніж на небі: як 1930–1950-ті роки стали золотою добою мюзиклів
Жанр мюзиклу з шаленою швидкістю набирав популярність у 1930–1950-х роках, цей період часто називають "золотою епохою музичного кіно". Наприклад, у 1937 році вийшов перший повнометражний анімаційний фільм студії Disney — "Білосніжка та семеро гномів". Стрічка була створена у жанрі мюзиклу та отримала премію "Оскар", і досі має статус одного з найкращих мультфільмів усіх часів.
Популярність мюзиклів у Голлівуді помірно зросла після закінчення Другої світової війни. Барвистими кольорами, запальним співом та фокусом на історіях для всієї родини мюзикли забезпечували таку потрібну форму ескапізму для глядачів, які проживали тривалі наслідки війни.
Панівною кіностудію, що займалася виробництвом найпопулярніших мюзиклів того часу, була MGM (Metro-Goldwyn-Mayer). Її успіх зумовлювався поєднанням кількох факторів, головним з яких був ретельно підібраний склад талановитих виконавців, серед яких часто траплялися знаменитості першої величини — наприклад, Френк Сінатра чи Джуді Гарленд. Студія навіть хвалилася, що має "більше зірок, ніж на небі". Однак секрет успіху полягав не тільки у відомих обличчях, а й у грандіозних танцювальних номерах, великих бюджетах та піснях, що ставали культовими.
"Усі ці роки кіно було практичним, функціональним бізнесом, який переймався питаннями на кшталт: «Чи буде глядач стежити за тим, що відбувається на екрані?», «Чи заробить ця картина гроші?». Це була позиція фабричного виробництва, спрямованого на розвагу масової аудиторії. Але в мюзиклі від таких оцінок, вочевидь, відмовилися", — пише Девід Томсон у The Guardian.
Одним із найвизначніших мюзиклів того періоду став "Чарівник країни Оз" від студії MGM та режисера Віктора Флемінга. Пісні з фільму, зокрема Over the Rainbow, миттєво стали класикою, і акторка Джуді Гарленд здобула нагороду "Оскар" саме за виконання цієї пісні. Фільм також відзначився технічними ампектами, зокрема використанням техніколоруТехнологія отримання кольорового кінематографічного або фотографічного зображення, винайдена в 1917 році Гербертом Калмусом і Деніелем Комстоком. Стрічка починається у світло-коричневих тонах і переходить у яскравий технічний колір, коли головна героїня потрапляє в чарівний світ країни Оз. Ця зміна приголомшила глядачів і стала одним із визначальних візуальних моментів фільму.
Ще одна культова стрічка — "Співаючи під дощем" 1952 року. Головний номер Singin' in the Rain у виконанні Джина Келлі часто називають одним із найбільш знакових моментів в історії кінематографу. Цей фрагмент демонструє харизму та атлетизм Келлі як танцюриста, а також здатність фільму органічно поєднувати оповідь з піснею і танцем.
Золота доба мюзиклів також породила і своїх зірок. Визначною фігурою цього періоду став режисер та хореограф Басбі Берклі, який ставив складні танцювальні номери. Його стиль сформував нові стандарти для мюзиклів — наприклад, однією з головних ознак номерів Берклі були симетричні геометричні візерунки, які виглядали як "живі калейдоскопи".
Цих ефектів досягли завдяки розміщенню камер над танцювальним майданчиком і створенню складних рухомих композицій. Номери Берклі також вирізнялись масштабністю: він часто залучав десятки, а іноді й сотні виконавців для створення великих хореографічних сцен. Одразу два культові фільми Берклі вийшли у 1933 році — "42-га вулиця" та "Золотошукачі".
Лебедина пісня Голлівуду або як 1960-ті стали кінцем золотої доби
Шістдесяті роки стали перехідним періодом для жанру мюзиклів у Голлівуді. Хоча протягом цього десятиліття і виходили одні з найбільш успішних фільмів у цьому жанрі, воно також знаменувало початок занепаду популярності мюзиклів.
Найпопулярнішими фільмами цього періоду стали екранізації бродвейських мюзиклів. "Вестсайдська історія" (1961) — нова адаптація історії про Ромео і Джульєтту — вирізнялася яскравою хореографією та соціальними темами. "Моя чарівні леді" (1964) — розкішна постанова з гучними костюмами і декораціями з Одрі Гепберн у головній ролі. Та "Звуки музики" (1965) — один із найбільших комерційно успішних фільмів, що зібрав понад 280 мільйонів доларів у прокаті та став культовим завдяки своїй музиці та фокусі на сімейних темах.
У 1960-х мюзикли часто характеризувалися високими виробничими стандартами, масштабними декораціями та складними постановами. Голлівуд робив акцент на видовищності, щоб залучити аудиторію в еру, коли телебачення ставало дедалі популярнішим.
Однак під кінець 1960-х років суспільні смаки змінилися. З'являлися нові жанри, зокрема авторське кіно чи стрічки, що були більше орієнтовані на молоду аудиторію. У порівнянні з цими фільмами, мюзикли почали здаватися застарілими та занадто традиційними. Про зміну смаків аудиторії почали сигналізувати і касові провали мюзиклів. Такі фільми, як "Доктор Дуліттл" (1967) і "Камелот" (1967), не окупилися в прокаті, а, враховуючи, що виробництво музичних фільмів вимагало значних бюджетів, вкладатися у створення мюзиклів стало великим ризиком.
Шістдесяті стали завершенням золотої доби не тільки для мюзиклів, а й для усього Голлівуду. Щоб зберегти свою актуальність, жанр музичних фільмів потребував змін — і вони прийшли.
Пісні для дорослих: як мюзикли адаптувалися у 1970-ті
У 1970-х роках кінокультура тяжіла до більшої брутальності та суворого реалізму (наприклад, у цей період почали виходити перші фільми Мартіна Скорсезе, Браяна де Пальми, Френсіса Форда Копполи та інших молодих кінематографістів, які відходили від гламурної естетики старого Голлівуду). Через цю зміну смаків мюзикли також почали звертатися до більш складних та серйозних тем, більше орієнтуючись на дорослу аудиторію, а не на сімейну, як це було до того.
У період 70-х роботи хорегорафа та режисера Боба Фосса стали одними з найпопулярніших та чітко оприявнювали зміни у жанрі мюзиклу. Наприклад, його стрічка "Кабаре" (1972) здобула вісім премій "Оскар", зокрема за найкращу режисуру для Фосса. Фільм поєднував музичні номери з глибоким соціально-політичним контекстом, відображаючи підйом фашизму в Німеччині 1930-х.
Ще один визнанчий фільм як для жанру мюзиклів, так і для Фосса — "Увесь цей джаз" (1979) — напівавтобіографічна історія, що поєднала елементи сюрреалізму, драми та музики.
Мюзикли починали говорити не тільки на теми війни та самопізнання, а також про релігію. Фільм "Ісус Христос — суперзірка" (1973), заснований на рок-опері Ендрю Ллойда Веббера та Тіма Райса, відзначився тим, що приніс рок-музику до світу мюзиклів і представив релігійні теми в новому, провокативному контексті. Стрічка зазнала критики від релігійних спільнот, але також стала важливим культурним явищем у дискусіях про релігію та мистецтво.
Схожу нішу зайняв і мюзикл "Божественне заклинання" (Godspell, 1973), що став інтерпретацією Євангелія від Матвія. Музичний супровід фільму поєднував поп, рок та фолк, а такі пісні, як Day by Day, стали популярними хітами, що допомогло мюзиклу знайти відгук у широкої аудиторії.
Сімдесяті відзначилися і виходом мюзиклу "Шоу жахів Роккі Горора" (1975), який став справжнім культурним феноменом завдяки інтерактивним опівнічним показам. Глядачі почали перевдягатися в костюми героїв, вигукувати репліки з екрану та підспівували під час музикальних номерів. Така взаємодія між фільмом і глядачами створила новий тип кіноперегляду, який розмив межу між глядацькою залою і перформансом на екрані.
У фільмі порушували теми сексуальної свободи, гендерної різноманітності та одностатевого кохання. Ці теми резонували з контркультурними рухами 1970-х років, зокрема зі спільнотою ЛГБТК+, кидаючи виклик більш консервативним ідеалам, що домінували в мейнстримних медіа до цього моменту.
Рок-мюзикли у 1980–90-ті
Попри інноваційні роботи у 1970-х, жанр мюзиклу не зміг відродити тієї популярності, яку мав у 1930–1950-х роках. Утім, кінематографісти продовжували експерементувати з формою та наповненням музичних фільмів, що викликало появу нових піджанрів і тем, які резонували з сучасною аудиторією.
Наприклад, у 1980-х та 1990-х став особливо відчутний вплив поп та рок-музики на жанр музичних фільмів. Такі стрічки, як "Вільні" (1984), "Танець-спалах" (1983) та "Брудні танці" (1987), стали квінтесенцією епохи, поєднуючи танцювальну та попмузику для створення енергійних і легких фільмів. Ці стрічки не були мюзиклами в традиційному розумінні, але вони містили динамічні поппісні, які ставали частиною наративу та приваблювали молоду аудиторію.
Зберігався і резонанс "Шоу жахів Рокі Горора": у ці роки жанр рок-мюзиклу поповнився такими культовими зразками, як "Лабіринт" (1986) із Девідом Бові в головній ролі та "Пурпурний дощ" (1984) із Прінсом.
Ще однією помітною тенденцією 1990-х стало відродження анімаційних мюзиклів. Такі стрічки, як "Русалонька" (1989), "Красуня і чудовисько" (1991) та "Король Лев" (1994), повернули увагу масової аудиторії до мюзиклів. Ці мультфільми вирізнялися класичним сюжетом, яскравими музичними номерами та мелодіями, що запам'ятовувалися і ознаменували повернення до традиційної форми жанру мюзиклу.
Ренесанс мюзиклів у сучасному кіно
На початку 2000-х років жанр мюзиклу в кіно вважали нішевим. Великі студії і самі глядачі віддавали перевагу гостросюжетним блокбастерам або серйозним драмам, а стрічки з масштабними танцювальними номерами стали рідкістю. Такі фільми, як "Мулен Руж!" (2001), "Чикаго" (2002) та "Знедолені" (2012), ще мали популярність і навіть отримували номінації на перстижні кінонагороди, але все одно лишалися винятками.
Справжній поворотний момент стався з виходом фільму Дем'єна Шазела "Ла-Ла Ленд" (2016), який ознаменував важливий культурний момент для жанру. Події фільму відбуваються в Лос-Анджелесі, і стрічка поєднала класичні прийоми мюзиклів: яскраві кольори, складні танцювальні номери, а також меланхолійні романтичні пісні. Водночас фільм використовував ці прийоми для розкриття тем амбіцій, кохання та особистого розвитку.
Стрічка мала комерційний упіх, а також визнання критиків, включно з номінаціями на "Оскар", що показало, що сучасні глядачі все ще мають цікавість до мюзиклів. Успіх "Ла-Ла Ленду" породив хвилю подібних проєктів у наступні роки.
Наприклад, "Найвеличніший шоумен" (2017) з Г'ю Джекманом у головній ролі став справжнім хітом, відзначившись енергійними танцювальними номерами та запальним саундтреком.
Римейк класичного фільму "Народження зірки" (2018) з Бредлі Купером та Леді Гагою відновив популярність поєднання музики та драматичної історії, що можна було згодом побачити у фільмах байопіку про Елтона Джона "Рокетмен" (2019) та "Тік-так, бум!" (2021) — екранізації однойменного бродвейського мюзиклу з Ендрю Гарфілдом.
Тільки у 2024 році вийшли такі гучні мюзикли, як "Wicked: Чародійка", "Джокер: Божевілля на двох" та "Емілія Перес", усі з яких отримали значну увагу глядачів та кіноспільноти — від показів на престижних кінофестивалях до номінацій на премії. Окрім того, у 2024 році також відбулися премєри "Крутих дівчат" (Mean Girls) та "Вонки" з Шаламе. І це не згадуючи більшість екранізацій бродвейських постанов, які вийшли за останні роки ("Чародійка" та "Круті дівчата" теж до них належать).
Тож релізи останніх років показують, що жанр мюзиклів у кіно переживає нову хвилю популярності. Шукаючи новий голос (як це можна помітити у стрічках європейського виробництва — "Емілія Перес" та "Аннетт") і приваблюючи як старих шанувальників, так і нову аудиторію, ці стрічки відроджуюють напівзабуту кінематографічну традицію, даруючи глядачам пісні та незабутні емоції.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
