Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Восени особливо хочеться додому. Всюди, хай куди б ішла і хай що б робила, за мною неухильно мандрує тінь дитинства — усі ці крихітні шматочки мозаїки, з якої складаємось я і мій внутрішній дім, зрощений зі спогадів. Заплющую очі — і на сходах сидить моя баба Марійка, лущить кукурудзу, а я саме повертаюся зі школи, кидаю де-будь наплечника, який дістався мені у спадок від когось із численних родичів, й сідаю поруч із нею помагати. Качани невеликі, не такі, як зараз, запаяні у пластик велетні із супермаркету, а куценькі й трохи беззубі. Ту кукурудзу ми не дуже-то й їли, бо ота, в пластикових пакетах, — солодка, наче цукор, а наша — випробування на міцність щелеп та, свого роду, медитація і уповільнення, коли спершу сорок хвилин вичікуєш, поки звариться, а тоді стільки ж намагаєшся пожувати твердющі зернята.
Баба садила кукурудзу вздовж паркана, щороку незмінно вирощуючи непроглядну стіну між «тут» і «там». «Там» — то чужий світ, то галаслива вулиця, якою шугали автомобілі й снували люди, які щось голосно викрикували не знайомою мені мовою. Крізь кукурудзяну стіну до «нас» можна було лиш нічийним котам — баба ставила для них мисочку під яблунею, в самому куточку саду. Решті чужинців навіть зазирати до нас було зась.
І в тому просторі безпеки, так наївно захищеному кукурудзою, я почувалася безсмертною, я почувалася, як ніколи, собою. Там можна було розбити намет зі старих коців просто посеред подвір'я, можна було сидіти на сходах і читати, читати, читати, аж поки не покличуть їсти, можна було набрати балію води і плюскатися, поки не посиніють губи, — там можна було все. Баба казала, що то чарівна кукурудза, яка захистить мене від бузинового царя, що поселився в сусідньому городі, а заразом і від непроханих гостей, від чиїх необережних слів і недобрих поглядів міг поруйнуватись наш благодатний, але такий крихкий світ. І я вірила. Думаю, я вірила б навіть у те, що кукурудзяна стіна здатна захистити й від ворожих ракет.
Я повертаюся подумки в той свій клаптик безпечного світу, щоб на мить, як писала Ганна Арендт, відчути себе сенбернаром, а не таксою. Я приходжу туди, зболена і зневірена, притуляюся спиною до нагрітої сонцем цегляної стіни — ох, скільки білих шкільних блузочок звела нанівець ота моя звичка підпирати хату — і набираюся сил жити у світі, де жодні чари не діють і я вже з досвіду знаю, яким насправді летким є відчуття безпеки і, власне, дому.
Якось я спробувала облаштувати дім у помешканні, де мені випало прожити довгі місяці поневірянь світом. Мене гнітили стерильні стіни, до яких контракт суворо забороняв чіпляти листівки чи світлини, щоб мої припнуті шпилькою спомини не пошкодили шпалер і їх не довелося, борони Боже, переклеювати, коли я нарешті заберуся геть. У помешканні витав отой галлерівський запах воску та охайності, — навіть араукарія притулилася в кутку, — але домом цей простір не був. Самотність, наче той тенісний м'ячик, відбивалася від стін і поверталася до мене, — але вже у формі чавунного ядра, — і влучала просто в сонячне сплетіння.
Я силувалася хоч якось одомашнити ту кімнатчину: кольоровими подушками, вазочками й усякими дурничками на кшталт наших «все по п'ять гривень», які продавалися у крамницях, та вони лиш захаращували і так тісне помешкання. Я навіть купила килимок під двері з написом «There is no place like home» («Немає місця кращого за дім» — Ред.). І таки так: простір, у якому я випадково опинилася, ніяк не одомашнювався.
Мій дім зведений не з цегли і не з каменю. Авжеж, він має свої метафізичні стіни й фундамент, але тримається на пам'яті: ось я виходжу до школи рано-вранці, а шпараґуси в саду іскряться крапельками роси, ніби прибрані до Різдва вулиці Відня у кристалах «Сваровскі»; ось ми з татом майструємо годівничку, до якої прилітатиме на обід небесної краси сойка; ось мама, сидить на сходах і вишиває мені весільний рушник, який потім доведеться продати, щоб сплатити за газ і не мерзнути взимку, але мама вишиє мені ще красивіший.
Моя пам'ять продукує лише спогади із гепіендом, хоч очевидно, що моє маленьке життя не могло складатися виключно зі звитяжних перемог, та моє сито спогадів налаштоване так, що у панно пам'яті вкладаються тільки кольорові скельця — і ось переді мною вже той цілющий світ, де все зрозуміло і просто, де не потрібно пояснювати себе, а плин життя не уповільнюється, коли намагаєшся відчитати значення жестів і напівусмішок.
Вдома розпружуєшся ще з порога, ніби скидаєш важезну намоклу шубу, яка й не гріє до пуття, а тільки тягне додолу, не даючи розправити плечі. Довкола знайомі запахи, смаки й кольори. Здається, усі чуття загострюються — і можна вловити, як десь у куточку, під самою стелею, бринить павутинка. У цьому світі я вмію відчитувати прикмети і вгадувати майбутнє, бо «там», деінде, хоч як пильнуй за ластівками, а так і не знаєш, чи випаде дощ. Тільки мій світ до мене промовляє — і я, о, диво, все розумію! Мій світ увиразнюється, розростається, а разом із ним — розростаюся і я: в мені робиться стільки місця і світла, мої стіни кріпнуть, і я вростаю ногами в землю. Тепер на мене можна спертися. Тепер мої стіни й фундамент втримають тих, чий світ сколихнувся. Я готова послухати й розрадити, я готова стати для когось домом, де панує оте благодатне відчуття — бути почутим і прийнятим.
Ганна Арендт писала, що найпотрібніша навичка для виживання — то вміння забувати: ким ми були, як розмовляли, що їли і як святкували життя разом. Щоб вижити, усе це доведеться забути. Та відколи я ношу свій дім у собі, відколи стаю домом для тих, хто його потребує, я твердо знаю, що ми є доти, доки здатні пам'ятати. Ми є доти, доки здатні слухати й чути одне одного.
Мій дім дитинства і зараз стоїть на перехресті галасливих вулиць, навпроти вікон колись моєї спальні мигтить вивіска супермаркету і знову хтось обламує гілки жовтої магнолії, яка безстрашно квітне щоосені. Й ніхто з перехожих навіть не здогадується, що за кукурудзяною стіною криється місце, куди можна перенестися хоч з-за океану, хоч із якої зачарованої гори Касторпа, й опинитися там, де все неодмінно завершується добре.
Цього разу та моя дитяча кукурудзяна стіна розступилася і впустила у свої зачаровані простори, де навіть бузиновий цар не страшний, тих, чий дім не встояв проти навали чужинців. Стіна розступилася і залишила хаос Макондо «там», а подих перевести і набратися сил можна «тут».
Я не рахувала, скільки зранених подорожніх тут перевели подих, відколи на нас полетіли ворожі ракети, бо дім не веде обліку, не питає зайвого, він просто є, коли потрібно. І він був потрібен вчительці з Луганська, з такою міопією, що довелося вести її за руку, щоб не перечепилася на сходах; юній мамі із сином, який плакав навзрид, бо взувся в поспіху в старі, вже замалі кросівки; літньому подружжю з Чернігова, чиїх імен я вже не пригадаю, але досі зберігаю паперового журавлика, якого вони мені вручили на прощання, сказавши: «Кру-кру, в чужині умру», а я продовжила: «Заки море перелечу, крилонька зітру». Я збираю їхні спогади й укріплюю ними свою пам'ять і свій дім.
І хай я, дитя вічно захмареного міста, й не досвідчила смаку справжніх херсонських черешень, чи отих оспіваних помідорів, не знаю, як хвилюється в степу ковила і як безжально дме суховій навесні, але я можу зібрати ці уламки дому їхнього й допасувати їх до вже дому нашого, дому спільного. І хай від цього він не стане справжнім сховищем від ракет, але, напевне, укріпить свої метафізичні стіни і, наперекір усім законам фізики, побільшає та наповниться світлом, готовий приймати тих, хто цього потребує.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
