Журналістка та культурна оглядачка Марія Семенченко розповідає про об'єднавчу роль культури під час війни.
Потяг "Хелм-Київ" нарешті минає польський кордон і зупиняється на українському. Провідник оголошує, що можна вийти і постояти біля вагонів. Жінка поряд, років під 60, полегшено видихає: "Нарешті вдома!". А потім довірливо розповідає, що їздила до доньки у Польщу, а живе зараз у Києві, що сама вона з Луганщини, що їй нема куди повертатися, що вона дуже боялася виїжджати, може, навіть більше за обстрілів — бо кому вона там треба? Там — це десь поза межами рідного регіону.
Розповідала, що саме так все раніше для неї і було: ось є рідне місто і рідна область, де все знайомо і де ти вдома, а десь там є Київ, Львів, Тернопіль та інші міста, далекі й чужі. Не рідні. Не дім. "А зараз усюди дім", — сміється. І додає: бо люди.
Улітку 2021-го, за півроку до повномасштабного російського вторгнення в Україну, я вперше поїхала у Соледар, щоб написати про мистецьку резиденцію, організовану фондом "Ізоляція". Що я знала про це місто? Що там є "Артемсіль" і неймовірні соляні шахти. Що я знала про людей, які там живуть? Та нічого не знала.
За кілька днів я встигла познайомитися з письменницею, яка проводила книжковий клуб у Соледарі, з підлітками, які облаштували собі репетиційну базу, переоблаштувавши занедбану господарську будівлю на території стадіону, з директоркою та працівниками Будинку культури, які перетворили це місце на культурний центр громади: і гуртки, і концерти, і кінопокази, і різні курси та майстеркласи. Я сходила в місцеву ресторацію, бібліотеку, парк.
Усюди мені було так добре — як вдома.
Бо люди. Відкриті, цікаві, готові ділитися своєю любов'ю до рідного міста. Я розпитувала їх, вони — мене. Чи були в мене якісь внутрішні стереотипи перед поїздкою? Авжеж, хоча скоріше несвідомі — я теж читаю різне в інтернеті. А через два роки я вже обіймала на вокзалі незнайомого чоловіка, який, розгублений, питав у мене дорогу. Разом із мамою вони виїхали із Соледара і прямували далі, за кордон, бо мама потребувала особливого піклування.
Він сказав: "Ми з Соледару. Чули, може, про таке місто?".
Я відповіла: "Я там була, чудове місто!".
І тоді він обійняв мене. А я розплакалась.
Повномасштабне вторгнення принесло багато болю, зокрема і тяжкий біль втрати дому. А з ним життя у невідомості, страх та недовіру. Люди їхали від війни і не знали, кого вони зустрінуть на вокзалах інших міст. Люди, які там чекали, не знали, кого зустрінуть вони, але нарізали канапки і несли ковдри. Спочатку зігріти тіло, а вже потім — душу. Війна перемішала нас, впритул наблизивши одне до одного. Ми мимохідь, а часом навіть мимохіть пізнавали інших, а отже і себе, руйнували стереотипи, долати власні страхи та упередження, ставали ближчими. Навіть полюбили міста, які ці люди вимушено покинули і за якими так тужать.
Коли я веду свою дитину на танцювальний гурток, то купую каву в одному й тому ж кіоску. Там працює жінка, яка приїхала до Києва з іншого міста. Її чоловік воює. Ми завжди говоримо про роботу, про свіжу випічку, погоду, але також про пережиті російські обстріли і наші страхи та надії.
У нас різні досвіди, але нам завжди є про що поговорити. Гурток танців веде молодий хлопець з Авдіївки: якось я спитала його про рідне місто і він коротко відповів, що вже немає ні його дому, ні школи, ні сцени, на якій він вперше танцював. Моя дитина його дуже полюбила — за українську мову і спокійний характер. На ці ж танці ходить дівчинка з Маріуполя, разом із її мамою ми, поки чекаємо на дівчат, говоримо про все на світі: школу, дитячі хвороби, погоду, книжки, але також про те, що в їхній квартирі зараз живуть росіяни, що когось з їхніх родичів "забирали на підвал", що на стінах їхнього того дому лишилися дитячі малюнки, але то нічого, діти намалюють нові. Що мої рідні в окупації на Херсонщині, а її — в Маріуполі. Про море, за яким скучаємо. Про Київ, який тепер є рідним і для них. Говоримо про все це, а потім знову про щось буденне, багато сміємося.
Спільний досвід об'єднує, інший досвід вже не лякає і відштовхує. Ми простягаємо руки незнайомим людям, вихоплюючи їх з-під російських ракет і авіабомб, ми готові слухати і хочемо говорити. Але так само ми готові разом помовчати. Ми обіймаємо незнайомців, бо вони вирвалися з пекла, бо вони втратили дім, бо вони приїхали з тих міст і вулиць, де колись жили чи гуляли ми. Незнайомці обіймають нас, бо ми "тут теж натерпілися", бо ми усміхнулися або заплакали, запропонували допомогу або ж самі її потребували. Зараз ми запитуємо людей, а звідки вони, не для того, щоб захряснути перед ними двері чи в чомусь звинуватити, як це було ще десять років тому, а щоб сказати: так, я чув, я знаю, я бував там, я читав про це, я бачив, я співчуваю...
Ми тужимо за містами і місцями, в яких росли, в яких бували та навіть за тими, де ніколи не були, які зараз є окупованими чи пролягають на лінії фронту. Ми обіцяємо собі поїхати після перемоги до Криму, в Донецьк та Маріуполь. Ми плачемо, роздивляючись фотографії знищених Росією міст і селищ, хоча про деякі з них навіть не чули раніше.
Ми вивчаємо географію, розставляючи на нашій спільній карті точки болю. І точки надії. Ставимо на заставку телефона чи ноута фотографії з Бахчисарая та Станіславських круч, купуємо собі хустки з принтами картин, вкрадених росіянами з Херсонського музею, носимо прикраси, створені за мотивами розписів будинку Поліни Райко, знищених водою після підриву росіянами Каховської ГЕС. Ходимо на фільми про Маріуполь, на виставки про Херсон, купуємо книжки про Донеччину та Луганщину. Їмо з посуду, створено кримськотатарськими майстрами. Замовляємо квіти з Харкова. Віддаємо улюблені книжки у бібліотеки деокупованих територій.
Ми слухаємо, як Люба Якимчук читає свою поезію зі збірки "Абрикоси Донбасу". Як вона читає її на церемонії вручення премії Grammy, як Кетрін Деньов читає ці вірші французькою — і шукаємо цю збірку в книгарнях. Ми розкуповуємо дебютну поетичну книжку Максима Кривцова, який загинув на фронті, і обіцяємо собі частіше купувати книжки і більше цінувати живих авторів.
Ми ходимо на зустрічі з письменниками, які їздять Україною в межах проєкту "Мереживо", ініційованого українським PENом. Ми купили кілька десятків тисяч книжок Анастасії Левкової "За Перекопом є земля", бо хочемо знати більше про життя у Криму до анексії. Ми ходимо на акції щодо незаконно ув'язнених Росією кримськотатарських активістів, бо знаємо дещо і про життя на вже окупованому півострові. Нам про це розповідають не лише новини, а й люди, яких ми поважаємо, читаємо і яким довіряємо.
Ми робимо так багато всього передусім для себе, щоб зрозуміти, щоб наблизитися, щоб не боятися. І, схоже, нам поступово це вдається. Зокрема й завдяки культурним проєктам, які дають змогу осмислити, прийняти та зрозуміти наші такі різні життєві досвіди.
…У порожній напівтемній кімнаті стоїть невеличкий скляний столик, підсвічений знизу м'яким світлом. На ньому — усе для чаювання: різні чашки та чашечки, цукорниця, чайничок для заварки і великий металевий чайник для окропу.
Ми бачимо лише силуети цього добре знайомого нам посуду. Поза столиком — на всю стіну — транслюється відео: тече річка. Усіх охочих запрошують долучитися до чаювання: будь ласка, оберіть собі чашечку. І лише підійшовши до столика, бачиш: це не просто посуд. Ось стоїть згоріла чорна цукорниця. Лише її кришечка натякає, що колись вона була у яскравих квітах. Ця цукорниця з Чернігівської області. Будинку, звідки вона, немає — лише руїни. А цукорниця є: будь ласка, беріть собі стільки цукру до чаю, скільки треба. Тут же чашки з Бахмута, з Херсонщини… Ти обома руками обхоплюєш чашку з теплим чаєм, яку так само хтось тримав спочатку в мирному житті, а потім під обстрілами і вибухами. Ковтаєш цей чай разом зі сльозами.
Це чаювання — мистецький проєкт "Від Сяну до дому" кінорежисерки Ольги Оборіної та концептуальної мисткині Надії Собко, створений у Народному домі у Перемишлі в межах мистецької резиденції. Посуд їм надсилали і люди, які змогли виїхати та вивезти улюблені чашки, і волонтери, які розбирають завали та відбудовують будинки.
Надія Собко, яка працює з керамікою, розповідає, що вона сама є волонтеркою, яка торік разом із людьми з різних регіонів та різних кран відбудовувала будинки на Чернігівщині. І яке це дивовижне відчуття — спільно зводити стіни для людей, яких ти не знав, а тепер не просто знаєш, а й любиш.
Ольга Оборіна — головна операторка проєкту Ukraїner. Вона знімала і затоплену Херсонщину, і деокуповану Харківщину. Розповідає про те, як люди їх запрошували на частування, якими відкритими вони були, як хотіли говорити про свій досвід і хотіли, щоб їх просто вислухали. І якими вдячними вони були, коли до них на деокуповані та поруйновані території приїхали колядники.
Це чаювання — чи не найкраща метафора нашого життя сьогодні. Обпалені, надщерблені, з різних міст і з різними досвідами, ми опиняємося разом, щоб і далі робити те, що вміємо та любимо. Щоби, зрештою, просто жити. Як ці чашки, які на один вечір знову стали просто сервізом, з якого люди п'ють чай.
Ми живемо між сиренами і обстрілами. Виходимо з укриттів і йдемо у театри, в кіно, на виставки, заходимо в книгарні, які відкриваються у час війни, за новими книжками, написаними в час війни. Якщо раніше казали, що саме культура зшиває регіони, то сьогодні культура не просто зшиває, а творить нові візерунки на цій мапі.
Ми не забули про війну, ми живемо у ній щодня, але також осмислюємо її, розповідаємо про неї і шукаємо своє місце у новій реальності. І добре, коли нам є на кого спертися. Звісно, розділення є, є неприйняття, є стереотипи, які хтось не лише не хоче долати, а й навпаки — укріплює і посилює. Комусь легше звинувачувати інших. Комусь легше закритися від інших. Хтось не потребує чужих досвідів, та й взагалі не вважає ці досвіді цінними чи вартими уваги. Утім, такі випадки не мають знецінювати і нівелювати все те цінне, що ми щодня спільно вибудовуємо.
…Провідник потягу "Хелм-Київ" визирає з вагона і кричить: "Тримайтеся купочки, не розходьтеся і не губіться, скоро рушаємо!". Люди сміються. А тим часом він навіть не здогадується, що ситуативно сформулював дуже влучне правило виживання в ці непрості для нас часи. Триматися купочки і не губитися.
Матеріал опубліковано у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
