Анна Бурячкова — українська кінорежисерка, кліпмейкерка та сценаристка, що почала свій шлях з музичних відео, соціальних, рекламних та коротких аудівізуальних форм. Як кліпмейкерка Анна Бурячкова співпрацювала з такими музикантами, як Океан Ельзи, ONUKA, Джамала, Друга Ріка, Pianoboy та Стасік. Цьогоріч вона дебютувала із повнометражним фільмом "НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ".
Стрічка увійшла до програми "Фокус: Україна — Польща" у межах 7-го Київського тижня критики.
Українські 1990-ті у кіно поставали не раз. Цього разу це погляд Анни Бурячкової: її повнометражний дебют оповідає про час, коли дорослішала та зростала сама режисерка. Це історія про закоханість, розгубленість та дорослішання у час нестабільності та криз. Про те, як знімався фільм, про бум на 1990-ті у кіно та нові проєкти — у інтерв'ю Суспільне Культура.
Фільм показали в межах Венеційського кінофестивалю. Це ваш перший фільм і перший кінофестиваль такого рівня — яким цей досвід був для вас? Як на стрічку відреагували іноземні критики та фахівці кіноіндустрії?
Це мій перший великий фестиваль — тепер я режисер-дебютант у повному метрі. На етапі створення ми були на різних міжнародних фестивалях та пітчингах з фільмом, але це перший показ остаточного результату. Це цікавий досвід: натхнений, але водночас дуже непростий. Реакція була, як на мене, дуже хороша. Нашу стрічку показали ближче до закриття фестивалю, коли вже відбулися всі гучні голлівудські прем'єри. Саме в цей час відбувається програма Orizzonti Extra. Але навіть на показ о дев’ятій вечора прийшло дуже багато людей. І після неї вся команда, що працювала над фільмом, відчула залученість глядачів. Наприклад, після Q&A люди продовжували за нами йти, запитували, ділилися враженнями. Це було дуже емоційно.
На другий показ прийшли наші актори, і знову зала була повна. Це доволі серйозне досягнення для повторного показу! На той момент уже з'явилися перші рецензії — думаю, і це могло привернути увагу. Більшість з тих, що я бачила, — позитивні, емоційні, "дають мурахи". Після фільму до акторів теж підходили, дякували за емоції та їхню гру, за складний, але цікавий та емоційний матеріал.
У попередніх інтерв’ю ви вказували на те, що потрібно говорити не лише про війну, але й про інші речі, які відбуваються в Україні. Під час презентації ви провели протест — розкажіть про нього.
Я дійсно вважаю, що зараз дуже багато простору заповнено Україною саме в форматі розмови про війну. Це абсолютно правильно. Але ми також маємо говорити й про нашу культуру.
Наш фільм "Назавжди-назавжди" дійсно не про війну. Але він не є простим. Це не стрічка, яку можна назвати приємною прогулянкою. Цей кінодосвід болючий, і в ньому є багато складних моментів, пов'язаних з насильством та прийняттям цього насильства. Історії цих підлітків — це те, що люди переживали в 1990-х у будь-якому віці. Ці складні часи нас гартували та сформували як людей, що зараз готові боротися за свою свободу. А отже, хоч ми і не говоримо про війну прямолінійно, ми говоримо про суспільство, яке захищає свою країну.
Акція на червоній доріжці була не протестом, а жестом вдячності. На відміну від попереднього року, коли команда "Бачення метелика" виходила під звук сирени, ми вирішили цього разу подякувати заходу за допомогу та підтримку. Про це теж важливо говорити.
Ще донедавна 1990-ті та період розвалу Радянського Союзу були представлені в кіно переважно російським поглядом. Та за останні роки вийшли фільми, які представлять різні погляди на цей час, але уже з перспективи різних українських міст. Що сьогодні дає цей український погляд на минуле? Що він транслює та чи знаходить це, на ваш погляд, відгук у західної аудиторії?
У моєму оточенні немає людини, яка б з радістю повернулася в 1990-ті, і я так само. Це точно були не радісні часи. Це був доволі страшний відрізок нашої історії, насамперед на побутовому рівні. Зміни в країні, відновлення незалежності — це, звісно, позитивні речі. Але те, що відбувалося з людьми, складно назвати світлим періодом. Ми й звертаємось туди зараз, бо, не проживши цю темряву та не подивившись цій пітьмі в очі, ми не можемо її зрозуміти й усвідомити до кінця.
Коли я була підлітком, фільмів про моїх однолітків у 1990-х саме в нашому регіоні не було. Ми бачили інше життя у серіалі "Беверлі Гіллз" та інших. Але це була не наша реальність, а чужа, яку ми "натягували" на наші панельки та існування. Люди жили, як могли.
Наш фільм не такий складний та темний, як "Носоріг". Але відтворені події також доведені до максимуму та реалістичні. Ми не намагались заходити в цукерковий період. Це був час насильства та компромісів задля того, щоб отримати якусь любов. Це період, коли оця свобода, яка впала на голову нам, нашим батькам і всім, хто жив у той час, дозволяла стати ким завгодно. Якось ми всі звідти вийшли світлими. Можливо, набули у тому часі певної емпатії і розуміння того, що маємо берегти одне одного.
Сприйняття іноземців дуже сильно залежить від регіону, де цей фільм дивляться, та хто є аудиторією. Наприклад, коли ми показати нідерландським копродюсерам монтажну версію, вони питали, чому в стрічці так багато насильства і чому дівчата дозволяють із собою це робити. Але зображення того часу абсолютно зрозуміле Східній Європі, і ще східній Німеччині. Вони також проходили через такий досвід.
Зараз в українському кіно вагомою темою стало життя підлітків. Що вас надихає у цьому періоді?
Я дійсно пам'ятаю якесь відлуння фільмів кінця 1990-х та початку 2000-х. Однак мені завжди було складно асоціювати нас як з іноземним, так і з російським тогочасним кіно. У нас все було по-іншому. Наприклад, у Каті Горностай стається такий абсолютно чистий відбиток сучасного підлітка. Причому це сучасні герої. Моєму сину зараз 17 років — і фільм "Стоп-Земля" про нього.
До речі, по ньому та його однолітках я спостерігаю, як підлітки змінюються через повномасштабну війну. Це змушує їх дорослішати. Так, як колись 1990-ті змусили подорослішати нас. Вони дорослішають дуже швидко та сильно. І це створює між українськими та іноземними підлітками дуже велику прірву. 17-річчя в Європі – це чудовий час насолоджуватися життям, сваритися з батьками і, можливо, нишком випити пива за кутом. Натомість українські підлітки живуть в усвідомленні кошмару, через який проходять їхні близькі та вони самі. Вони кажуть, що намагаються менше спілкуватися з іноземними однолітками, щоб не приносити їм темряву, яка живе з ними.
Фільми, про які ви кажете — "Стоп-Земля", "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової та наш фільм "Назавжди-Назавжди" — всі дуже різні. "Стоп-Земля" — це сучасність, “Ти мене любиш?” — це кінець 1980-х. На жаль, я його ще не бачила, але, як на мене, там є певний відбиток надії. Наша стрічка про те, що знайти любов, бути коханим та "верифікувати" себе в очах інших людей, — це далеко не все. Дуже багато дорослих навколо мене все ще намагаються зрозуміти себе та побудувати стосунки з іншими. Це про виходи зі стану, коли боляче та страшно.
Що думає про ваш фільм ваш син? Чи ви обговорювали з ним процес створення фільму? І яка його роль в цьому процесі?
Під час роботи над "Назавжди-Назавжди" він був набагато молодшим, але ми обговорювали це все. Він дивився монтажну версію. І що мене здивувало й потішило водночас — всі вони зараз (підлітки — Ред.) схиблені на 1990-х. Їм дуже подобається музика, вони намагаються виглядати так само, як і ми тоді. Але різниця в тому, що він каже та як реагує. До багатьох тем він ставиться інакше, вирулює з проблем інакше. Це квантовий стрибок в самосприйнятті, і він дуже важливий.
Венеційський кінофестиваль — це можливість налагодити якісь контакти для потенційних проєктів. Чи вдалося вам це зробити? Чи можете розповісти про якісь майбутні проєкти чи знайомства, які зародилися на фестивалі?
Стосовно майбутніх проєктів: я б хотіла, щоб вони теж були пов'язані з нашими партнерами, які уже в нас існують, зокрема це наші партнери з копродукції.
Є проєкт, про який я почала говорити під час Венеції. Це документальний фільм. І знов-таки, для мене це стрибок в невідоме, адже я не вважаю себе документальною режисеркою. Але мені цікаво спробувати. Не тому, що я більше не бачу можливостей для художнього кіно (я усе ще мрію екранізувати "Тигроловів" Івана Багряного), а тому що хочу спробувати попрацювати з іншою формою та іншими історіями.
Зараз ми шукаємо можливості втілити наш документальний фільм. Як на мене, трохи відрізняється від фільмів, які зараз народжуються в Україні. Він про внутрішній світ, аніж про зовнішній. Він про те, що ми собі не дозволяємо проживати і про те, куди поділась наша безтурботність, і взагалі чи зможемо її відчути. Що забороняємо собі відчувати як радість, так і біль. Це про приватні історії, про любов, розставання і страх втратити людину. Про те, як війна впливає на наше розуміння сексуальності й про багато інших простих і непомітних людських речей, з якими, я впевнена, ще доведеться дуже багато працювати.
Документальне кіно – це передусім історія. Ви згадали багато тем, які вам цікаві, але, можливо, у вже є якась конкретна історія, про яку ви б хотіли розказати? Чиї історії ви будете розказувати?
У мене в голові є ціла мозаїка героїв, але багато з них ще на початковій стадії розроблення. Можу сказати, що хотілося б, щоб однією з моїх героїнь стала Анастасія Шевченко (Стасік), але я підозрюю, що вона дізнається про це з цього інтерв'ю. Мене вона надихає — її історія як співачки, медикині та людини, яка кожен день проживає пекло на передовій, допомагаючи людям.
Чи є якийсь план показів фільму "Назавжди-Назавжди" на фестивалях чи в подальшому прокаті?
Буде ще дуже багато фестивальних показів. Фестивалі ще не надають офіційні лайнапи, але наступні місяці будуть доволі насичені. Ми щойно мали прем'єру в програмі націнального конкурсу кінофестивалю "Молодість" в Гамбурзі, а 15 жовтня в нас київська прем'єра на Тижні критики.
Ви згадали екранізацію "Тигроловів" Івана Багряного. Зараз багато людей перечитують класику, і по видавництвах видно, як активно розкуповуються ці твори. Чи є у вас час щось читати зараз? Що ви читаєте?
Я намагаюся читати, але останні півтора місяці провела в певній порожнечі. Весь мій час займала підготовка до Венеційського кінофестивалю і завершення фільму. Тим не менш, є спроби продовжувати і не випадати з цього читання. Мені зараз доволі сильно "заходить" проживання попередніх війн іншими людьми. Наприклад, я часто повертаюся до біографії Пеггі Гуггенгайм, яка пережила Другу світову війну та вивозила художників з повоєнної Європи.
Зараз читаю "Місто" Валер'яна Підмогильного; у школі він пройшов для мене якось непомітно, тому вирішила спробувати ще раз. На початку року я перечитувала "Жовтого князя" Василя Барки. Це один з моїх улюблених романів, хоча він неймовірно болючий і складний.
Мені дуже подобається ця тенденція повернення до української класики. Там дуже багато того, що ми пропустили. Я пам'ятаю, як свого часу мене вразив Барка та Багряний. І ці тексти хочеться перечитувати навіть вже в контексті сучасних подій. І насправді думаю, що саме це спричинило такий попит і тому нам хочеться дивитися в цю історію та хочеться прожити її.
Ви говорили, що вас сформувала інша традиція кіно. Про які фільми йдеться?
Я не можу сказати, що в цьому переліку були українські фільми саме того періоду. Безумовно, щось із цієї умовно-загальної української класики туди залітало. Але те, що мене формувало на виході, — це "Реквієм за мрією" і "Танцюристка в темряві", а також фільми Гаспара Ное.
У перші роки після школи я працювала на кінофестивалі "Молодість". Іноді мені вдавалося втекти й подивитися щось — приблизно один фільм на рік серед того, що було в показі. Думаю, режисерів, які на мене вплинули, об’єднує те, що всі вони працювали з людським болем. Я знаю, що зараз деякі з цих імен викликають у нас трохи неприємний осад — як, наприклад, Ларс Фон Трієр — але це не нівелює його попередніх робіт.
Я неймовірно захоплююся людьми, які можуть працювати з комедією. Наприклад, Антоніо Лукіч є моїм персональним героєм. Ми дуже мало знайомі, але коли бачу, як людина легко й натхненно працює з іронією та комедійним компонентом, розумію, що у мене б так не вийшло. І не знаю, чи зможу навчитися цього. Але формували мене саме болючі особистісні історії.
У 1990-х розвиток українського кіно поставили на паузу. Але й зараз досить важкий час для кінематографу, особливо художнього. Ви попри це зняли дебютний повний художній метр. Вас не лякають усі ці виклики сучасності?
Думаю, що це лякає всіх. Після такого бажаного ренесансу українського кіно, до якого ми йшли доволі непростим шляхом, страшно втратити усі здобутки і, можливо, ніколи більше не знімати. Кінематографісти гинуть на війні — з цим теж дуже важко змиритися. І дійсно існує ризик, що наступні повні художні метри стануться не скоро. Але я все ж сподіваюся на оптимістичний розвиток подій, і що західна підтримка допоможе нам створювати нові проєкти. У копродукціях, у співпраці, через пошук варіантів і можливостей все ж говорити про те, хто ми є. Вірю, що говорити ми будемо не тільки стовідсотково про війну, а й про те, що призвело до цієї війни. Я продовжую працювати, усі продовжують працювати, навіть у моменти, коли здається, що з цього нічого не вийде.
12 жовтня о 19:00 дивіться трансляцію премії "Кіноколо" на телеканалі Суспільне Культура, на сайті, а також у соціальних мережах Суспільне Культура.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
