Monumental — новий альбом метал-гурту Ignea (стилізовано як IGNEA), який вони випустили 23 жовтня. Альбом досліджує ностальгію в її різних проявах: як світлий сум за приємними спогадами, так і шкоду, яку може завдати романтизація минулого.
Ignea добре знають за кордоном. Вони — підписанти одного з найбільших європейських лейблів важкої музики Napalm Records, виступали на ключових іноземних фестивалях, як-от Wacken Open Air, а скоро їдуть у європейський тур зі шведським гуртом Evergrey.
В Україні аудиторія Ignea значно менша, хоча всі учасники гурту живуть у Києві. Колектив активно знайомить з Україною іноземців: попередній альбом Dreams of Lands Unseen присвячений постаті мандрівниці та письменниці Софії Яблонської. У Monumental Ignea розповідає про модерністську архітектуру, панельки, мозаїки, а у кліпі на трек Darkness можна побачити з десяток київських локацій.
Monumental робили протягом важкої зими 2025–2026 року — у час постійних вимкнень світла та тепла. Студія гурту розташована на території Кіностудії імені Олександра Довженка — і вона теж була пошкоджена внаслідок російських обстрілів.
За день до релізу альбому проєкт «Artилерія», Ignea та простір Vinyla влаштували передпрослуховування Monumental. Відвідувачі першими змогли почути альбом, купити та підписати платівку і послухати розмову з фронтвумен гурту Хель Богдановою, яку модерувала авторка проєкту Юлія Ткачук. Суспільне Культура публікує текстову версію інтерв'ю.
Monumental не тільки текстово, а й музично працює з ретрофутуристичною естетикою. У ньому значно більше електроніки, аналогових синтезаторів, навіть трохи вапорвейвуVaporwave — мікрожанр електронної музики, який побудований на ностальгії за культурою 1980-х та 1990-х років та на критиці культури споживання.. Також у Presence of the Past ви використовуєте семпл із радянського документального фільму. Як ви музично підходили до обрамлення ідеї альбому?
Я завжди кажу, що ми нашою музикою намагаємося робити своєрідний саундтрек до тих історій, які розповідаємо. Попередній альбом був присвячений подорожам Софії Яблонської, тож там чуємо багато фолькових інструментів із тих місць, куди вона подорожувала: пустеля Сахара, Китай, Таїті, Австралія.
Monumental — це дуже інтроспективний та урбаністичний альбом, тому ми хотіли використати більше індастріал-елементів. Ви чуєте багато аналогових синтезаторів, бо це було притаманно тому часу. Ми хотіли, щоб ретрофутуризм зчитувався підсвідомо, а не лише був у текстах та візуалах.
У шостому треку I Am In Hell ми використали прийом багатоголосся, який відсилає до відчуття, ніби ви слухаєте стару платівку з 1950-х. А у Presence of the Past ви чуєте уривок кінохроніки про будівництво житлових кварталів в Україні.
Ви працювали над цим альбомом зі звукорежисером Якобом Хансеном, якого номінували на «Ґреммі». Це красива фраза для пресрелізу, але як насправді робота з іменитою людиною відрізняється від роботи з просто хорошим звукорежисером?
Над усіма попередніми альбомами ми працювали з одним українським саундпродюсером Максом Мортоном. Ми приїжджали на студію з написаним матеріалом, і він менеджерив все — від запису інструментів до зведення і мастерингу.
Над цим альбомом у нас не вийшло попрацювати разом, і ми зіткнулися з тим, що по-іншому ніколи й не працювали. Це перший альбом, який ми повністю написали самі, за винятком барабанів — їх записав сесійний музикант. Робили це у своїй студії на території кіностудії імені Олександра Довженка в морози та вимкнення світла.
Якобу ми вже передали повністю записані та відредаговані файли. Багато звуків підбиралися ще на етапі запису — особливо це стосується аналогових синтезаторів. Також ми писали живий хор «Євшан» у Львові.
Якоба не просто так номінували на «Ґреммі», він працював із величезною кількістю відомих метал-гуртів (Delain, Amaranthe, Volbeat, Amon Amarth, Arch Enemy та Epica). Ми звернулися до нього, бо він вміє працювати й з металом, і з електронікою, і з симфонічним звуком. Я ніколи не бачилася з ним наживо: ми в Україні, а він живе на острові в Данії, має величезне вікно з видом на кукурудзяне поле.
Він не просто питав, який гітарний звук ми хочемо, а намагався зануритися в тему альбому, в референси, в наші побажання. Він постив фото, як зводив. А зробив усе за тиждень. Нас це дуже здивувало, бо він працює геть по-іншому. Він як данець має work-life balance: багато відпочиває, потім сідає, сконцентровано віддає один трек і надсилає нам. Хотілося б побачитися з ним колись у його кукурудзяному полі.
Ти вже згадала, що ви працювали з хором «Євшан» у Львові. Розкажи детальніше про цю співпрацю. Навіщо вам хор для цього альбому?
Ми вперше записували хор, для нас це абсолютно новий досвід. Записували його у Львові на Jenny Records під керівництвом Ірини Кресленко, продюсував запис Володимир Пунько, лауреат Latin Grammy. Це нове враження, коли приїжджаєш на студію, але працюєш не ти, а хтось інший, а ти за цим спостерігаєш.
Чому хор? Бо дуже часто, коли людина відчуває світлу ностальгію, у неї є це відчуття піднесення — ніби янголи співають, поки ви «від'їжджаєте» у свої гарні спогади. І хор дуже гарно це підкреслює та передає. Плюс альбом називається Monumental, і він частково про монументальне мистецтво. Що може бути більш монументальним та грандіозним, ніж живий хор?
Трек Presence of the Past ви описуєте як «оду міському занепаду». Це дуже київська тема — активісти вже роками захищають модерністську архітектуру. Як гадаєш, як суспільство зараз може сприяти збереженню тієї забудови, яку ви, зокрема, оспівуєте у своєму альбомі?
По-перше, треба бути обізнаними. Важливо брати участь в акціях, підписувати петиції. До написання цього альбому все моє життя модерністські будівлі були для мене сліпою плямою. А коли стала більше про них дізнаватися, то зрозуміла, як багато їх стоїть у занедбаному стані. Один із попередніх кліпів Jinnslammer ми знімали модерністській будівлі — у «Тарілці» на Либідській, яку передали під будівництво ТРЦЯк повідомляла Київрада у 2024 році, під будівництво ТРЦ передали частину будівлі. Згідно з проєктом реставрації, пам'ятку мають зберегти повністю без зміни головного фасаду. У грудні 2025 року опублікували проєкт реставрації, однак він викликав критику..
Трек Presence of the Past не лише про модерністські будівлі, а й про стосунки з містом. Це найменш урбаністичний трек в альбомі. Я — киянка, тож мені дуже важливо зафіксувати в пам'яті вигляд Києва у дрібних деталях, оскільки Росія щодня руйнує його. Це абсолютно інший рівень закоханості в місто — навіть з його недоліками або монструозністю.
Але Київ такий, який є — за словами пані Забужко, він не встигає за власним розвитком. І тому уособлює в собі всі періоди, генерації, революції, війни. Про нього треба дбати.
Пісня Presence of the Past — про присутність минулого, і мені хочеться, щоб люди розуміли цю присутність. Поки ці будівлі існують, вони уособлюють все минуле нашого міста. У приспіві є слова: «Вони можуть прийти на світанку і зруйнувати наші будівлі, але вони не можуть зруйнувати нашу пам'ять».
З настанням повномасштабного вторгнення питання збереження архітектури наче стало ще більше «не на часі». Хоча проблем стає більше — Росія знищує й архітектурні пам'ятки теж. Ви багато спілкуєтеся з іноземними медіа. Як вони реагували, коли ви розповідали їм про меседж цієї пісні та інших, пов'язаних із Києвом?
Я даю інтерв'ю різним країнам, і дуже показово, що найбільше підтримка впала саме в медіа. Вони самі кажуть: «Ми не бачимо цього в заголовках».
У перший рік повномасштабної війни ми якомога більше висвітлювали її в соцмережах. Так ми зіткнулися з тим, що Instagram і Facebook банили наші пости та знижували охоплення. Концерти за кордоном, на яких ми спілкуємося з іноземцями, та закордонні інтерв'ю — одні з небагатьох майданчиків, де ми можемо відкрито говорити про те, що відбувається.
Але коли ми розмовляємо з людьми сам на сам, то дуже відчувається, що у них потрохи зникають рожеві окуляри. Все більшає країн, до яких долетіли російські дрони або ж у яких відбулися диверсії. Мені здається, вони принаймні стали більше дослухатися до нас.
Навіть у контексті альбому Monumental вам достатньо таких історій для преси. Наприклад, ви орендували форму космонавтів для кліпу Dreams of Lands Unseen в костюмерній кіностудії імені Олександра Довженка, яка згоріла. Ваша студія теж розташовується на території кіностудії. З якими реакціями ви зіткнулися?
Я була в шоці, наскільки закордонні метал-медіа підтримали новину про те, що сталося з нашою студією. Мабуть, про нас написали найбільші тематичні медіа, які коли-небудь це робили. Вони писали новину про обстріл і про те, що студія українського метал-гурту постраждала. Я була дуже здивована, що вони відкрито назвали Росію агресором — це, якщо чесно, щось безпрецедентне. Але, звісно, це не та новина, з якою я б хотіла потрапляти у великі медіа.
Ми постійно балансуємо між тим, щоб розповідати про наш альбом і говорити війну. І ми нікуди від цього не подінемося, як і всі артисти. Наприклад, з цим кліпом пішла новина про те, що був страшний обстріл, під час якого згоріла костюмерна. Якщо брати кліп на трек Darkness, то ми знімали його після одного з наймасованіших обстрілів у Києві. Усю ніч ми були в коридорах на зв'язку з командою. Ми не знали, чи взагалі зніматимемо цей кліп.
Ми знімали в Солом'янському районі, в будівлі факультету архітектури. О шостій ранку дали відбій, а о сьомій ми мали бути на знімальному майданчику. Поки їхали, все довкола горіло та диміло, як тільки під'їхали до будівлі — знову оголосили тривогу, а за нею одразу поряд лунає вибух. В одного з учасників знімальної команди під час цього ранкового обстрілу вибило вікна.
Але ж наскільки наші люди працюють попри всі обставини! Усі приїхали, відпрацювали й попри те, що ніхто не спав, усі знаходили час на підтримку та гумор.
У Monumental є два фіти з іншими виконавцями. Перша — Prefab із Combichrist, іконою індастріал-електроніки. Темою цього треку і кліпу, що його супроводжує, є явище prefabricated buildings — тобто панельних житлових будинків. Кліп наочно показує радянський меседж: отримав безкоштовну квартиру — закрий рота і намагайся в ній вижити. Також ми зустрічаємо тут космонавта з кліпу Dreams of Land Unseen.
Оповідаючи про ностальгію, важливо зберегти наратив про шкоду тоталітарного устрою Радянського Союзу. Особливо враховуючи, що певна частина західної аудиторії зараз знову починає романтизувати соціалізм і той самий СРСР. Як ви це робили?
Насправді дуже просто. Від початку ми транслювали, що ця пісня — про темний бік ностальгії. Ностальгія — це не завжди радісний, піднесений стан від згадок про класне минуле.
Зокрема, пам'ять дуже часто грає з нами в ігри — ми можемо пригадувати лише хороші речі та забувати погані. Люди, які ностальгують за СРСР, забувають про те, наскільки важко було жити в ті часи, просто тому, що пам'ять так вирішила. І ця пісня найбільше відгукнеться українцям або ж жителям країн пострадянського простору.
Коли я писала альбом, то була здивована, наскільки багато таких панельних будинків, наприклад, у Берліні. Ти приїжджаєш у центр міста на Александерплац — і там стоїть панелька панельна — і вона вписана в сучасний контекст.
До цього альбому я читала книжку про французького архітектора Ле Корбюзьє. Він був одним із перших, хто будував багатоквартирні уніфіковані будинки. Цікаво, що його дизайни були доволі далекі від того, як ми уявляємо наші панельки.
Там зовсім інше планування, дуже багато спільного простору, місце для бібліотеки. У його відомому будинку в Марселі є місце для маркетів, вбудованих у коридори будівлі. Тобто це як наші сучасні закриті ЖК, тільки побудовані ще в ті часи.
Ідея того, щоб в усіх було житло, непогана — погана її реалізація і те, під яким шаром пропаганди її подавали та що вимагали від людей.
Ми вписали тему панельних будинків, бо цей альбом частково пов'язаний з Києвом. У нас дуже багато панельок, і люди, які в них живуть чи жили, мають купу пов'язаних спогадів — як хороших, так і поганих. Попри те, що більшість не хоче жити в цих будинках, все одно вони можуть згадати, як провели там своє безтурботне дитинство або зустріли перше кохання. Тому ностальгія і є дуальною — це те, що ми хотіли показати в альбомі.
Друга співпраця в альбомі — трек Harmony Manufactured із німкенею Брітою Гьорц. Розкажи більше про цей фіт.
Бріта — неймовірна жінка. Це та людина, якою я хочу бути, коли я виросту. Вона одною з перших в Європі почала активно використовувати екстрим-вокал. Крім того, що у неї було дуже багато різних гуртів, вона володіє шаленою кількістю екстремальних вокальних технік та навчає екстрим-вокалу.
Harmony Manufactured — про технічну естетику, про німецьку школу Баугауз і про те, як ностальгія втілюється не лише в будівлях, а й у певних об'єктах, які є уособленням певного часу, такими собі «часовими капсулами».
Щоб зняти шматок кліпу з Брітою, я їздила до неї в Ганновер, Німеччину. Бо, звісно, просити людину приїжджати до України після того, як я розказую, як нас тут вбивають — така собі ідея.
Цікавий факт: коли я розповідала Бріті, про що пісня (звісно, вона як німкеня знала про Баугауз), виявилося, що вона — архітекторка за освітою. Вона сказала, що їй ця пісня дуже близька, бо у своєму житті вона малювала багато архітектурних проєктів.
Як на мене, це ще класна точка перетину між європейським Баугаузом і нашою монументальною функціональною архітектурою, яка теж спиралась на ту революцію, яку школа Баугауз зчинила в Європі. Тож це класний приклад того, що українська архітектура зовсім не була відірваною від світового контексту.
Абсолютно. Ну, і якщо брати архітектуру, якою я надихалась, то це дуже часто Україна та Німеччина. У попередньому альбомі було більше прив'язки між Україною і Францією, а тут Україна — Німеччина здебільшого. України в альбомі десь 80 %, але також в Берліні є одна бруталістська бетонна церква, яку я вже тричі відвідувала. Зараз у ній картинна галерея, але ця будівля — місце моєї сили.
З Monumental дуже різко виділяється трек I Am In Hell — лірична майже колискова посеред важкого альбому. Поясни, з чим пов'язаний такий різкий контраст.
Це саундтрек до нашого життя. Ця пісня — як сцена в фільмах, де показується апокаліпсис, а на фоні звучить щось таке. Ця пісня дуже спокійна, але зі словами «I'm in Hell».
Половину цієї пісні — голос та клавіші — я написала ще у 2020 році під час локдауну. Я ніколи не думала, що це буде частиною Ignea. Коли ми писали Monumental, вона дуже просилася, спершу як інтерлюдія. Та потім написалася друга частина — і таким чином вийшла повноцінна пісня.
Для мене I Am In Hell звучить як реклама на дуже старому телебаченні. Тут є відгомін реклам у США, де продавали ідею туризму на Місяці. Це відчуття майбутнього, яке так і не настало. Люди уявляли це по-одному, а пройшло стільки часу — і ми не те що не там, а взагалі дивимося в іншому напрямку з усіма війнами та пандеміями.
Трек Between No Longer and Not Yet — про прослуховування вінілової платівки. У ньому також є східні мотиви, що відсилають до попереднього альбому...
Це навмисне відсилання. Це єдиний трек, де ми чуємо трохи східних мотивів, які були більш притаманні нашим попереднім альбомам. Це струни, які ви чуєте, записані наживо стамбульськими скрипалями — New World String Orchestra.
Навколо нас дуже темні часи, і ми не так щоб дуже бачимо світле майбутнє. Ми сідаємо в крісло, якщо немає вимкнення світла, ставимо свій улюблений вініл на програвач, слухаємо його і подорожуємо в часі у наші хороші спогади.
Трек довгий, і це також відображає формат прослуховування вінілової платівки. Люди часто слухають вініл у старий спосіб: не скролять паралельно телефон, не перемотують, а сфокусовано насолоджуються музикою.
Ідея цієї пісні народилася, коли я читала книгу, в якій йшлося про те, що коли ви чуєте vinyl crackle, потріскування платівки, то є темпоральна аномалія: вам здається, що ви слухаєте старішу музику, навіть якщо слухаєте щось сучасне. Також я читала багато про ностальгію в попкультурі, і мені дуже подобається ідея, що коли ми слухаємо музику, то насправді слухаємо голоси привидів, бо ми можемо почути голоси людей, яких уже немає.
Ви презентуєте вініл разом із виходом альбому на стримінгах, що для українських артистів є майже неможливим завданням, адже платівки в Україні не виробляють. У вас ця можливість є, зокрема, бо ви працюєте з австрійським лейблом. Розкажи більше про особливості роботи з Napalm Records — це співпраця на фулменеджмент, дистрибуцію, промо?
До Napalm Records ми були незалежними артистами. Але в нашому жанрі іноді ти впираєшся в стелю і тобі варто підписатися на лейбл. Навіть коли нам прийшов офер, ми думали, бо розуміли, що це все не так життєрадісно. Але я не шкодую, тому що лейбл все одно закриває певну частину питань, яка нам недоступна.
Наприклад, наша платівка сьогодні продається у Vinyla, але вона так само доступна в магазинах по всьому світу. І я розумію, що можна працювати з різними дистриб'юторами, але лейбл закриває цю частину — так само як роботу з медіа. Також вони надають консультації про роботу із соцмережами.
У нас один із найбільших метал-лейблів Європи, тож нам не завжди вистачає людей, які працюють над усім. Попередній альбом був першим, який вийшов на Napalm Records, і на ньому ми набили дуже багато шишок, намагалися зрозуміти, що лейбл робить, а що ні. Тому що насправді це дуже неочевидно.
Та й кожен лейбл працює по-своєму...
Так, але закордонні лейбли працюють схоже, бо в них є системна освіта. Там чітко розписано, чим займається менеджер, чим — букінг-агент, чим — паблішер. Мені здається, в Україні більше імпровізації.
У їхньому випадку все дуже системно, але це і ставить всіх у певні рамки. Роботи точно стало більше. І це не означає, що нам не треба працювати самим — ми робимо контент для соцмереж, самі знімаємо кліпи та записуємо альбоми й так далі. Але я б сказала, що лейбл тут — це радше показник певного статусу гурту, причому не для нас, а для індустрії. Бо іноді з вами хтось розмовляє просто тому, що ви підписанти лейблу.
А якщо говорити про стратегічні, візійні цілі, лейбл залучений до їхнього планування?
Принаймні з нами ні. Частково це класно, тому що нам ніхто не диктує, що і як робити. Звісно, іноді нам би хотілося б більше залученості. З іншого боку, я зрозуміла, і вони самі кажуть, що треба просто спитати зайвий раз — і з чим вони можуть, з тим допомагають.
Наприклад, співпраця з Брітою Гьорц виникла саме тому, що її гурт Hiraes теж підписаний на Napalm Records. Тому, звісно, є плюси. Мінуси для нас — лейбл за кордоном, а ми тут.
Як на мене, складно комунікувати, коли ви перебуваєте в різних країнах та в максимально різних обставинах. Влітку на Faine Misto ти сказала мені, що якби ви були за кордоном, у вас було б значно більше можливостей. І є важкі гурти, які вибрали цей шлях. Чому ж для вас це не опція? І як ви справляєтеся із цими логістичними складнощами?
Це дійсно дуже складно, навіть поза контекстом війни. Не настільки важливо, що Napalm Records — австрійський лейбл, як те, що він європейський. Європа не така велика — можна сісти на потяг і дуже швидко опинитися в іншій країні.
Дуже часто бувають моменти, коли з якогось великого фестивалю злітає гурт, і вам можуть запропонувати виступити завтра. Ми не можемо скористатися цією можливістю. Якщо раніше нам таке хоча б пропонували, то тепер ні, бо розуміють, що це неможливо.
Ми гурт, який десь посередині. Ми не бачимо сенсу працювати з українськими лейблами, бо 85 % нашої аудиторії за кордоном — не лише в Європі, а й по всьому світу. Тому працюємо із закордонним лейблом, утім, живемо тут.
От як у треку Between No Longer And Not Yet йдеться про час між минулим і майбутнім, яке ще не настало (але це не теперішнє), то в плані музичної індустрії ми десь тут. Поки хоч і погані умови дозволяють нам жити у своєму Києві — ми будемо жити тут. Це наш свідомий вибір.
У нас іноземна аудиторія, тож часто ми отримуємо кошти за нашу роботу з-за кордону і надаємо робочі місця тут. Наприклад, кліпи знімала повністю українська команда. Це також оплата оренди в українських будівлях, частково модерністських, а ми хочемо, щоб вони процвітали, а не руйнувалися.
Треба теж розуміти — я не знаю, яким буде Київ через рік, де буде наш дім. Це частково те, про що цей альбом. Ми бачимо, як все руйнується. Можливо, все й припиниться — і важливо цінувати те, що ми зараз бачимо навколо нас.
Якщо говорити про промо альбому в Україні, то цим ти займалась самотужки. Розкажи, чому ви зберігаєте прив'язку до українського слухацтва попри здебільшого іноземну аудиторію?
Я завжди кажу, що в Україні метал перебуває в андеграунді. Це непогано, просто так є. У 2023 році ми мали великий тур за кордоном, але також робили невеличкий тур в Україні — доїжджали до Харкова, Дніпра. Для нас це важливо, бо тут також є наші слухачі, просто їх менше. Ми регулярно виступаємо на Faine Misto, дуже любимо цей фестиваль.
Мені приємно, що наш трек і кліп Darkness дуже зчитали українці, а медіа підтримали. Бо вони побачили рідний Київ, і в них це дуже відгукнулося. Це теж показує прив'язаність у стосунках людини й міста — людина бачить вагони метро, а серденько вже тьохкає.
Мені здається, що це все не просто так. З Софією Яблонською сталося якось дуже дивно. Ми хотіли зробити альбом, присвячений різним мандрівникам і мандрівницям. Але в процесі пошуку я дізналася про Софію Яблонську. Зараз ви можете прийти майже в будь-яку книгарню і придбати її книгу, але коли я захотіла почитати її книжки, то існував один наклад видавництва «Родовід», і я збирала їх, викуповуючи вживані онлайн.
Дуже багато закордонних слухачів та медіа дізналися про Софію Яблонську завдяки нашому альбому. Навіть французи — попри те, що вона довгий час жила у Франції. Мені все ще дуже приємно, коли українські слухачі пишуть нам, що були на виставці про Яблонську, але вперше почули про неї від нас.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
