В історії українського мистецтва і, зокрема, в художній традиції XIX століття пейзаж займав особливе місце. Ми повертаємось до пейзажу, коли потребуємо символічної землі під ногами, опори. З початком повномасштабного вторгнення пейзажний жанр також реактуалізувався та набув нових втілень і сенсів у сучасному мистецтві.
Суспільне Культура продовжує цикл ознайомчих есеїв та інтерв'ю в партнерстві з ГО "Музей сучасного мистецтва" та UMCA (Український музей сучасного мистецтва) і анонсує публічну презентацію сайту "Архіву мистецтва воєнного стану".
Мистецтвознавиця та співкураторка архіву Тетяна Лисун ділиться спостереженнями про українське мистецтво часу повномасштабної війни та особливі риси образності й сприйняття землі у сучасному мистецтві.
У контексті цілеспрямованої політики росіян на знищення та нівечення природних ресурсів України суспільство наче перевідкрило для себе український ландшафт, природу, землю і пейзаж як щось своє, символічне і, на жаль, зникоме. Також і традиційні пейзажні мотиви набули нового прочитання у практиці сучасних художників та художниць. Можна припустити, що прямо зараз відбувається перехід від пасивного спостереження до осмисленого споглядання й співучасті у захисті та творенні нового усвідомлення зв'язку з територіями і їхньою природою.
Наочним прикладом такої практики є серія Катерини Алійник medical and political fantasy, яку вона почала створювати за три місяці до повномасштабного вторгнення. Художниця з Луганська, навіть опісля окупації регіону у 2014 році вона продовжувала навідувати рідних на окупованій територій аж до моменту заборони на в'їзд людям без прописки так званої ЛНР у 2021 році. За відсутності змоги бачити на власні очі, що там відбувається та як змінюються її рідні місця, у художниці виник образ зворотного боку пейзажу, прихованого — підземних шарів ґрунту, де йдуть невидимі процеси. Ґрунт як щось перманентно близьке, але водночас — незвідана та недоступна екосистема, що потребує особливого погляду, щоб оприявнитись.
Катерина Алійник зображає шари ґрунту як сюжети, але поруч з геологічною системою — знаки, рештки та артефакти війни. Війна наче пустила коріння на Донбасі, де вже 9 років триває окупація і деформує ландшафт регіону на свій лад. І якщо до повномасштабної ескалації війни рослинний світ мав заледве не магічний смисл, що мав пробуджувати від пасивності, то після 24 лютого 2022 року це пробудження стало абсолютно реальним і видимим через волю та дії людей. Корінці, що виглядають як гранати, бульби впереміш з уламками снарядів та людські черепи перетворились на єдину масу, що згодом сприйматиметься вже як природна. Художниця говорить про вкрадений пейзаж не лише через неможливість відвідувати втрачені території, але й через перетворення довкілля на простори небезпек через суцільне замінування.
Після повномасштабного вторгнення змінилось наше ставлення до образу України як виключно аграрної країни, і це означення зазвичай мало зневажливий тон. Цим наче натякали на шароварність суспільства, на його неготовність до відповідальності та відсутність громадянської свідомості. Однак коли росіяни почали засіювати українські поля снарядами й мінами, а світові медіа забили на сполох через ризики голоду в Африці як відголос війни в Україні, унікальна цінність аграрного ресурсу була переглянута. Сама ж традиція заледве не сакрального ставлення до землі як годувальниці набула нової сили. Саме тоді й українське суспільство гостро відчуло, що земля потребує захисту не як геополітична одиниця, а як жива істота, що також зазнає поранень під час боїв.
Навесні 2022 року митці Роман Михайлов та Аліса Бондаренко зробили художній жест, перемістивши шматок випаленої снарядом землі у виставковий простір. Вони помітили, що навіть у вирві від бомби та на місці жахливого згарища з часом з'являються зелені паростки. Природний процес регенерації художники побачили як перформанс природи.
Мотив пораненої землі з'являється також у живописі Віталія Кравця з серії невеликих монохромних полотен, які називаються "Квадрат 1", "Квадрат 2" — подібно до того, як зони ведення воєнних дій поділяються на квадрати. Він зображує пейзаж із "полеглих" дерев та продірявленої землі зверху, наче з коптера. Це той ракурс, що вже став для нас впізнаваним, однак, на жаль, не через повітряні подорожі та погляд на землю з-за крила літака, а через відео знищення ворожої техніки, що ними діляться військові в телеграм-каналах. Дерева наче спиляні, їхнє коріння або відсутнє, або відламане лежить поруч як символ остаточної смерті, через що пейзажне зображення набуває людських рис.
Проєкція людських властивостей на сприйняття та уявлення про природу характерна і для творчості Анастасії Пустоварової: для неї пейзаж став єдино можливим способом говорити про війну. Навесні 2022 року, після звільнення північних областей України, оприявнилися перші жахливі наслідки російської окупації. Як і більшість із нас, художниця відчувала оніміння від побаченого — рівень жорсткості злочинів російських військових шокував. Пустоварова, для якої людина завжди була в центрі творчості, відмовляється від буквального малювання тіла, віднайшовши можливість зберегти художню мову через зображення природи.
Все більше спільного починає розкриватись між людським життєвим циклом і циклами цвітіння та в'янення. Вони набувають особливого містичного значення в поєднанні з цитатами Екклезіаста, до якого звертається художниця в назвах малюнків. Слова Соломона "Час війні, і час миру" вона доповнює власними спостереженнями: "Буває, приходить час прощатись з найдорожчим і час квітнути яблуням біля мого дому". На противагу руйнуванням та втратам, Анастасія Пустоварова у своїх роботах завжди говорить про надію, спрямовуючи погляд на крок вперед у циклі життя — у наступний момент відновлення, який обов'язково настане.
Явище масового переміщення українців на захід країни або за кордон у перші місяці після початку повномасштабного вторгнення також знайшло своє відображення в мистецьких творах. Евакуаційні пейзажі стали рухомими, адже основою цих робіт є саме конкретний вид із вікна поїзда або автомобіля, який став гірким спогадом для тих, хто їхали цими маршрутами.
Вимушене переміщення під тиском воєнної загрози — ще одна спільна рана, що залишить значний слід у суспільних відносинах. Георг Зебальд, аналізуючи досвід німців, які під час Другої світової тікали від килимових бомбардувань, називає це "чимось на кшталт попередньої підготовки до входження у мобільне суспільство, яке сформувалось через десятиліття". Для багатьох українців покинути власний дім стало справжнім випробуванням. Відбулось значне демографічне потрясіння, наслідки якого ми відчуємо згодом.
Та сама дорога в режимі подорожі й евакуації породжує кардинально різні образи та асоціації. Серія фотографій Елізи Мамардашвілі "Цвітіння та біль" була створена під час вимушеного переїзду. Художниця зробила ці знімки навесні в піковий період евакуації, коли пробудження природи й подовження світлового дня на фізіологічному та емоційному рівнях зазвичай провокують загальне піднесення.
Однак розмите зображення дерев за вікном зафарбоване чорними вертикальними смугами, які повторюють ритм вистукування коліс, викликають тривогу і нагадують емоції страху, фрустрації та відчаю. Відсторонена насолода від споглядання пейзажу стає неможливою, бо війна просочує простір не лише безпосередньо воєнними атрибутами на кшталт вибухонебезпечних уламків чи розбитої техніки, але й звуками вибухів та сирен, димом, вирвами.
У межах культурної програми "Єврофестиваль", організованої до "Євробачення-2023", у Ліверпулі була представлена робота Каті Бучацької "Ізюм – Ліверпуль". Художниця разом із командою відзняла евакуаційний шлях від Ізюма до україно-польського кордону, який тривав добу. Для показу в Ліверпульському соборі відео скоротили до 14 годин, прибравши частину нічних кадрів.
У роботі практично відсутнє втручання Бучацької, тому багатоканальне відео напрочуд реалістично відтворює рух залізницею, де навіть розмір, кількість та розміщення екранів відповідають справжньому поїздові. За вікнами немає нічого, що свідчило б про бойові дії або ж натовпи, які тікають від обстрілів. Натомість перед глядачами типовий український пейзаж, який медитативно заворожує, однак зараз у ньому немає спокою, бо саме знання про близькість війни робить найбільш пасторальний пейзаж загрозливим і змушує бути напоготові.
Сьогодні цей сентимент у погляді на свою землю, на її значення проявляється не лише в роботах сучасних митців і мисткинь задля фіксації та осмислення подій та досвідів. Але і для українського суспільства, яке наче перевизначає для себе цінності, які раніше здавалися даністю. Війна змусила нас знову повертатись до звичного та традиційного, переглядати, віднаходити нове й інтерпретувати відповідно до нового часу.
Дослідження та опрацювання матеріалів, розроблення вебсайту "Архіву мистецтва воєнного стану", медіапартнерство із Суспільне Культура та ArtsLooker реалізує ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки фонду Fritt Ord (Норвегія) та Sigrid Rausing Trust (Велика Британія).
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
