Багатоканальна інсталяція "Ізюм—Ліверпуль" Каті Бучацької стала частиною культурної програми Єврофестиваль у Ліверпулі, організованого Британською Радою та Українським Інститутом до "Євробачення-2023". Вона буде доступна для перегляду до 19 травня.
Потяг прибув на вокзал майже без запізнення. Постраждав лише один провідник, але всі — і пасажири, і провідники — живі. Один вагон повністю згорів — його відчепили по дорозі.
Третього травня Росія вчергове обстріляла Херсон. Першого травня у Ліверпульському Соборі відкрилася 14-годинна інсталяція української художниці Каті Бучацької "Ізюм—Ліверпуль", у якій вона задокументувала шлях українських переселенців, що втікали від війни залізничними шляхами.
Свою новелу "Потяги під пильним поглядом" чеський автор Богуміл Грабал починає з опису великого неба над маленьким містечком, де замість птахів та янголів літають бомби. Небо стало сіре та тривожне. Текст Грабала — про окупацію німецькими військами і про роботу звичайного працівника залізниці, який живе своє вразливе життя, щодня споглядаючи за потягами. Автор багато разів робить акцент на тому, що це містечко є маленьким, а війна — великою.
Територію України не можна назвати маленькою — вона найбільша в Європі і має площу 603 700 км². Але наша війна для багатьох за межами країни виявилася маленькою — "російською агресією", "путінською війною", "конфліктом", який раптом шокував увесь світ, але й досі лишається "маленьким" та "локальним". Десь там, куди досить складно добиратися. Робота Каті Бучацької "Ізюм-Ліверпуль" показує зворотнє: майже гіпнотичний простір українського ландшафту говорить про масштаб трагедії цієї війни. Люди втрачають будинки і рухаються будь-куди на захід, аби урятуватися.
В українській літературі образ залізниці присутній передовсім через погляд молодої людини, з перспективи нових починань — це часто історія про мрії, свободу та нове життя. І, як не дивно, у багатьох текстах, залізниця часто прямувала трохи західніше. У подорожі українських переселенців та біженців немає романтичного ставлення до вокзалів, немає приємного хвилювання від починань, натомість є розгубленість, що присутня у поглядах та думках. Серед тих, хто тікав від війни, було багато дуже різних людей, з різними бекграундами, історіями, серед них було й багато молодих людей і підлітків, які напевно не сприйматимуть свої подорожі як юнацький пошук свободи, загалом евакуацію як подорож.
У своєму аналізі інсталяції Каті Бучацької "Ізюм — Ліверпуль" я звернуся також до проблеми інтерпретації: як інтрепретувати мистецтво, яке розповідає про війну, та як його оцінювати, якщо у своїй оцінці людина постійно озирається за спину — туди, де падають ракети та палають міста.
Художниця каже, що ця робота тут, у Ліверпулі, поміж іншого нагадує іноземцям про війну, але українцям вона нагадує про те, що іще лишається за їхніми спинами: рідні місця, тривожні вокзали, мовчазні ландшафти, що видніюються через заклеєні скотчем вікна вагонів "Укрзалізниці", землю, на якій вони народилися і яка за цей час стала ще ціннішою за будь-що. Те, що створила Катя Бучацька у Ліверпулі, не є звичайним мистецтвом рухомого зображення, це — живопис про український пейзаж воєнного часу, здійснений за допомогою відео. І цей мовчазний пейзаж міняється із кожною хвилиною руху потягу, але його пам’ять зберігає кожну історію усіх тих, хто проїжджав повз. І кожна історія стає Історією. І тому стає такою важливою.
Живописність цієї роботи — у світлі та у зміні стану. Традиційний пейзаж має схильність змінюватися під променями світла; для нього важливе довготривале споглядання. У цій роботі, що триває 14 годин, споглядання так само грає велику роль. Пейзаж у відеоінсталяції змінюється, змінюється стан цієї природи; але і навіть через зовнішні фактори сприйняття роботи теж міняється: робота вступає у діалог із променями сонця, що продираються через вітражі, або ж навпаки темрявою, коли небо насуплене та дощове; міняється акустика, коли у соборі одночасно знаходиться багато людей, змінюється сприйняття звуку аудіоінсталяції (композитор — Георгій Потопальський), вона стишується. Змінюється ставлення до роботи і під час церковної служби.
У одному зі своїх попередніх своїх творів інший автор, Ярослав Футимський, питав, хто всі ці люди, які бачили той самий пейзаж. Якщо використати це питання до твору Бучацької, відповіді будуть дуже конкретними та стосуватимуться тих, хто переживав евакуацію. Але насправді той самий пейзаж тепер об’єднує і тих, хто ніколи в житті не знав "Ізюм" як місто. Той самий пейзаж — не лише про територію, це про пам’ять та значення часу. І зрештою, навіть якщо всі ці люди забудуть той захід та схід сонця над Україною, ту лінію горизонту, що ламається внаслідок руху потяга, сам пейзаж завжди пам’ятатиме про цю тривогу та неспокій.
Свою роботу Катя Бучацька замислила у одній зі своїх подорожей минулого року. З початку повномасштабного вторгнення її роботи, методи, способи говоріння мінялися — від спроб відмовитися від художньої практики до розуміння того, що саме художня робота здатна показати іншу і часто особисту перспективу у цій війні. І часто перспективою у її роботах був саме пейзаж та українська земля. Травматичний досвід грунту став основою живописів "Гостомельська червона", "Умбра мощунська", "Горенська вохра", створених художницею із саморобної фарби, що яку вона назбирала у Гостомелі, Мощуні та Горенці біля зруйнованих будинків та воронок від обстрілів. Або ж створення живого меморіалу (відеоробота "Йде запис"), ідея якого виникла після перегляду фотографій аерофотозйомки обстріляних полів і через міркування про те, як війна відбивається навколишньому середовищі і як земля пам’ятатиме тероризм. Ця робота теж про оптику та пам’ять.
Правду сказати, пейзаж і ландшафт для Бучацької завжди був важливий. Багато років вона брала участь як учасниця ленд-арт-резиденції у Могриці, Сумська область. Питання пам’яті, екологічної свідомості та історії у її довгостроковій перспективі через образ землі присутній наскрізно у багатьох творах мисткині. Але сьогодні ставлення до цього пейзажу зовсім інше. І тут можна згадати про "землю" як про столітню історію, якою людина вимінює своє життя; і як територію, на якій вона живе. Земля стає одночасно і формою, і змістом; а ландшафт стає місцем боротьби пам’яті та безпам’ятства.
Експозиція багатоканальної інсталяції створена у такий спосіб, що рух потяга спрямований до вівтаря Собору. Біля екранів зліва розташований молоток, за допомогою якого можна розбити вікно вагону в разі небезпеки. Але художниця питає: що робити, якщо небезпека присутня також за межами потягу?
Собор був спроєктований у такий спосіб, що зовнішні звуки не чутно усередині. Але чи можна довіряти такій тиші? 1941 року під час обстрілу нацистськими військами Ліверпуля один із вітражів було зруйновано, сама бомба чудом впала на подвір’я Собору. Сам Собор витримав, асфальтове дорожнє покриття та вітраж замінили, та пам’ять про той час досі присутня.
Тож "що робити, якщо небезпека присутня також за межами потягу?".
Відповідь можливо буде якраз навпроти вівтаря та самої інсталяції. Над головним входом та вітражами, що збереглися з часів війни, розташована неонова інсталяція британської художниці Трейсі Емін "Я відчувала тебе та знала, що ти любиш мене". У одному з коментарі Емін говорила:
"Я подумала, що людям було б приємно посидіти в соборі й мати хвилинку, щоб поміркувати про почуття любові. Це те, про що у нас просто не вистачає часу думати. Усі мої неони дуже відкриті. На відміну від багатьох моїх робіт, де я нав’язую це вам, ви вирішуєте, як ви це інтерпретуєте. Це залежить від того, як ви хочете, щоб вас щось торкнулося. Я досить духовна людина і вірю в почуття. У цьому немає нічого цинічного, це лише одна з моїх думок".
Тут знов виникає питання інтерпретації: як інтерпретувати роботу Бучацької? Чи є вона виключно про війну, чи зрештою вона так само про любов? Про любов до землі, з якою прощаєшся без власного бажання?
Мені дуже імпонує поняття "любові політичної", використаної Бенедіктом Андерсеном у його "Уявних спільнотах": що може об’єднувати стількох дуже різних людей, окрім як любов? Споглядання за землею, за обрієм, думка про повернення до того горизонту, з яким довелося на деякий час вимушено попрощатися, є проявом такої любові.
Проведу іще одну невелику історичну паралель. У 1993 році в Апостольській католицькій церкві відбулася виставка "Ангели над Україною" (куратор Ендрю Браун), де художники та критики писали про влучний емоційний діалог між постмодерністськими творами із грішними ангелами, що були відтворені на роботах українського мистецтва кінця 1980-х — початку 1990-х років, із розписами прерафаелітів, зроблених у місцевій церкві. Тоді контекст виставки і художньої роботи відсилав до теми кінця історії, що накладалися на історичні зміни у Європі — падіння Берлінського муру та об’єднання Європи. Критики говорили про те, що глядач опинявся заручником "загрозливої драми". Але ніхто у 1993 році не міг уявити, що справжня загрозливість і драма відбудуться за чверть століття опісля. Поміж іншого, тодішніх янголів куратори Ендрю Браун називав "розніженими". Натомість у сьогоднішніх значно більше роботи. Теперішні янголи над небом України — чи то реальні, чи то ті самі, які описав Вальтер Беньямін як "янголів історії", — познімали свої крила, аби згодом піднятися над містами та руїнами та засвідчити кінець війни. І справа не про абстрактні образи, а про людей. Янголами стають ті, хто рятує життя — на фронті, або ж керуючи потягом, що палає внаслідок обстрілу російської ракети. Вони янголи історії ще й тому, що збирають по клаптиках цю понівічену реальність і намагаються на цьому побудувати фундамент для майбутнього, яке вже твориться.
Робота Каті Бучацької точно не про апокаліпсис, який колись настане, та про "загублений рай", що стався внаслідок цього; ця робота про насильство, що уже відбивається у повітрі та ландшафті, і вочевидь буде присутною ще тривалий час; про історію, яка триває більше за одне тисячоліття, і про те, як жити із цим насильством далі, як його пам’ятати. Про територію, яка простягається на сотні кілометрів. Про те, що війни не можуть бути маленькими, і насильство стосується кожної людини, кожної землі, кожного клаптику повітря. А тому знов виникає потреба у "відновленні раю". Йдеться не лише про сакральне, про віднаходження свого місця у світі, повернення дискусії про етику, мораль, права людини та інші важливі для спільнот цінності. Але йдеться і про любов. Про знов таку буквальну і прагматичну об’єднану Європу і світ проти тероризму — об’єднаний передовсім цим спільним тривожним пейзажем, пам’яттю про війни та травми; про розуміння іншого і можливість допомогти, коли треба йти далі; спільним майбутнім, що обов’язково настане, коли зійде сонце.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
