Режисерки Ірина Цілик і Марина Степанська назвали свої найближчі проєкти

Режисерки Ірина Цілик і Марина Степанська назвали свої найближчі проєкти

ЗМІ
Режисерки Ірина Цілик і Марина Степанська назвали свої найближчі проєкти
. Фото: Радіо Культура, Українська гільдія режисерів

Дві українські режисерки документального кіно розказали, над чим працюватимуть найближчим часом. Ірина Цілик у наступні 4 роки робитиме анімаційну документальну картину "Червона зона", а Марина Степанська працює над стрічкою It’s Not a Full Picture ("Це не повна картинка").

Про свої плани вони говорять у матеріалі для польського мистецького видання Dwutygodnik.

Цілик та Степанська — в минулому однокурсниці, знайомі вже 24 роки. У спільному тексті для Dwutygodnik вони згадують своє становлення як режисерок, стрічки "Земля блакитна, ніби апельсин" (Цілик, 2020) та "Стрімголов" (Степанська, 2017) та міркують про майбутнє української кіноіндустрії. У межах бесіди згадали й про те, над чим працює просто зараз кожна з мисткинь.

У Степанської це стрічка It’s Not a Full Picture ("Це не повна картинка") — про українських кінематографістів під час війни. Вона співпрацювала із сирійським режисером монтажу Кутайбою Бархамджі, який нині живе у Франції. І до початку повномасштабного вторгнення Росії вони планували створювати сценарій ігрового фільму про режим Башара Асада та війну в Сирії. Головним героєм мав бути фотограф, який працює за режиму Асада. Фотограф сподівається, що його робота буде доказом того, що режим Асада вчиняє геноцид проти власного народу.

"Він вірив, що коли колективний Захід побачить десятки тисяч мертвих тіл із виразними слідами катувань, то це щось змінить в політиці й Захід прийде на допомогу сирійському народу. Справжність фото була підтверджена, я читала протокол. Але скажу очевидне — за великим рахунком, це нічого не змінило для західного світу, натомість ці знімки зіграли іншу роль, бо стали основним архівом для сайту, де сирійці шукали своїх рідних, що зникли безвісти", — Степанська ділиться, що знімки фотографа — героя стрічки по-іншому спрацювали, не так, як мали б, на думку автора.

З Бархамджі вони обговорювали доцільність показувати мертві тіла в кадрі. Його вразило, як швидко українці нормалізували такі зображення.

Степанську ж вразило інше робоче відео: коли американський журналіст організував інтерв’ю з Башаром Асадом і взяв із собою фото тіл як докази злочинів режиму Асада. Асад під час усього інтерв'ю тримається впевнено, розслаблений, переконаний у своїй правді. А коли журналіст нарешті дістає і показує фотодокази, які вважав своїм козирем, Асад спокійно відповідає: "It’s not a full picture" ("Це не повна картинка").

"Це для мене був той момент, коли щось клацнуло: жодне фото, жоден кадр не може бути на 100 % переконливим свідченням звірств, які чинять злочинці", — каже Степанська, розмірковуючи з Цілик, що документалістика може дати важливі інструменти для хоча б часткового впливу на реальність (наприклад, колеги кажуть, що кадри Євгена Малолєтки та Мстислава Чернова з оточеного Маріуполя змінили швидкість ухвалення певних рішень союзників України).

Ірина Цілик сказала, що її план на подальші 4 роки – це анімаційний документальний фільм "Червона зона". Вона додає, що для створення повнометражного анімаційного кіно потрібно 4–5 років, хоча в умовах війни в Україні складно будь-що планувати довгостроково.

"Я в цьому сценарії пишу про конкретних людей, у них є реальні прототипи, — каже режисерка. — [Там] є така сцена: ось щойно у героїв – тобто у мене і мого чоловіка – був секс, а ось уже героїня лежить досі гола й дивиться новини та, зокрема, відео з мертвими тілами. І жоден м’яз не ворушиться у неї на обличчі".

Вона у фільмі обмірковує, що в перші місяці російського вторгнення було дуже багато гострих і нецензурованих фото- та відеоматеріалів. Цілик свідомо їх переглядала, бо "потрібно було усвідомити, що все це справді існує, без гриму та спецефектів. (...) Я обрала дивитися, і деякі кадри мене очевидно травмували".

Говорячи, що кіно як вид мистецтва не може настільки швидко реагувати на нову реальність, як, наприклад, поезія, українські режисерки погоджуються на тому, що документальні картини в Україні активніше розвиваються, ніж ігрові.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок