Суспільне Культура публікує текстову версію дискусії "Мистецтво як свідчення, мистецтво та свідчення" — про те, який досвід переживає українське суспільство, та про те, коли мистецтво виявляється доказом і коли воно може переходити межі документальності.
Розмова відбулася у межах дискусійної програми "Мистецтво і війна" проєкту "Ти як? Виставка і дискусія", який був запущений Українським музеєм сучасного мистецтва UMCA в партнерстві з платформою культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" та Національним центром "Український дім"
Розмова відбулася за участі:
- художника Михайла Алексеєнка;
- правозахисниці та письменниці Лариси Денисенко;
- кураторки Українського музею сучасного мистецтва UMCA Ольги Балашової;
- співкураторки платформи культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" Оксани Довгополової.
Текстову версію підготувала Таіна Федосеєва.
Війна як порушення не тільки державних кордонів
Оксана Довгополова:
Цю війну постійно називають найзадокументованішою війною сучасності. Фотографії свідчать про злочини, стають полем спільної туги чи радості, мають потужний мобілізаційний потенціал. При цьому, використовуючи світлину реальних подій в публічному просторі, ми балансуємо на межі використання конкретної людини. Не світлини, а людини, її горя, її емоцій — заради досягнення нехай навіть важливого соціального ефекту. Як знайти баланс між спільним благом та повагою до гідності?
Лариса Денисенко:
У мене є момент професійної деформації, тому що я веду кримінальні ординарні злочини, пов’язані з сексуальним насильством: зґвалтування, домагання і сексуальне насильство як воєнний злочин. Переважно це закриті судові засідання, дуже часто заочне провадження, коли ми не бачимо обвинуваченого та підсудного і суспільство не бачить людей, які вціліли після цих злочинів. Кримінальні ординарні злочини — це система приватного обвинувачення: людина сама має усвідомити, чи подає вона в поліцію заяву про це, чи запускає вона в повній мірі процес реагування правосудного коридору на той злочин, який їй спричинений.
Переважно мої клієнтки — жінки і дівчата. Повертаючись у реалії повномасштабного вторгнення, я хочу сказати, що для мене дуже важливим є момент непривласнення історій героїнь, невикористання їх із будь-якою метою — з метою адвокації чи заохочення суспільного обурення. Неприпустимим є бажання проявити через цих жінок та дівчат ті злочини, які чинили, зокрема, російські окупанти.
Чому це важливо? Переважна більшість людей керується емоціями, вони часто справедливі — це страх, обурення, прагнення справедливості. Але це загальне бачення людей, яких це не стосується: не ми це пережили. Ми не пережили тотальну втрату контролю над своїм тілом, над своїм життям. Я проти того, щоб говорили героїнями, як маркером на фліпчарті, писали їхньою кров’ю.
Треба навчитися говорити про героїнь, ніхто не збирається затирати ці історії. Але треба віднайти форму і спосіб не травмувати та не використовувати людей, які боролися за своє життя. Вони не дротики для дартсу, якими ми стріляємо й отримуємо секундне задоволення від того, що долучилися до процесу відновлення справедливості.
Завтра нас накриє іншою хвилею, яка змиє історію про жінок, що були на перших шпальтах. Це дуже несправедливе ставлення і дуже інфантильне.
Це стосується й теми приватного простору горювання. Тут я можу згадати похорон Дмитра Коцюбайла "Да Вінчі" і дискусію стосовно фіксації дуже інтимного, деталізованого горя, яке ми могли споглядати у світлинах. Більшість людей, яких ми втратили в цій війні, не є публічними. Це не кейс Аліни Михайлової і Дмитра, тому що вони в принципі публічні люди. Але вони все одно не є суспільним надбанням, котре можна розглядати з усіх боків, передавати, перепощувати, показувати світу і наступного дня про це забувати. Люди залишаються з порушеними приватними кордонами, і це не так легко, як можна собі уявити.
Ми всі в тій чи іншій мірі проходимо травматизацію: наш державний кордон порушили, це нам болить. І коли при тому всьому порушуються твої приватні кордони, то це в рази більш боляче. Для світлин горювання та прощання можна обрати іншу комунікативну мову — таку, щоб не залізти під сукню вдови. Я би дуже не хотіла, щоб ми з огляду на те, що живемо фактично в жорсткій трагедії, нехтували повагою до гідності людини, яку нам переважно дуже шкода і яку ми хочемо підтримати. Це не той варіант підтримки, який є етичним.
Відео розстрілу нашого полоненого, який сказав "Героям Слава", побачила у фейсбуці його 14-річна дитина. З погляду правничої етики це абсолютно неприпустима річ — коли неповнолітня дитина дізнається про смерть близького не через психологів разом з поліціянтами або військових разом з поліціянтами, а коли хтось надсилає посилання на фейсбук-сторінку розкрученого блогера.
Проблема соціальних мереж полягає в тому, що ніхто не вносить ніяких коректив, усе це продовжує жити в нашому спільному віртуальному просторі, і це не окей. Ми так влаштовані: я роблю цей шер, пишу "жах" або "Слава Україні", "Героям Слава", воно шериться, шериться, шериться — і ніби мене на мить відпустило, бо я корисна, я зробила маленький крок до перемоги та підтримки людей.
А насправді це легкий, інфантильний шлях, тому що набагато важче звернутися із заявою до поліції, показати цей контент і попросити розібратися за протоколом стосовно цього. Фактично цього ніхто не робить, тому що це важче, тому що ми думаємо, що є певні люди, які краще це знають і які це точно зроблять.
Мабуть, кожен і кожна повинні поставити перед собою достатньо прості і прямі запитання: "Нащо я це роблю?", "Для кого я це роблю?", "Для чого я це роблю?". Я роблю це, щоб документувати злочини? Окей, а я це вмію робити? Взагалі, люди вчаться документувати злочини, є тренінги, які вчать цього. Якщо ти хочеш надати підтримку людям у такій ситуації, ти можеш доєднатися до волонтерських рухів, яких дуже багато. А якщо у людини підхід "розділити досвід", то це неможливо зробити — ви не сиділи в окупації 9 місяців. Тоді це якась інша мета.
З погляду правосуддя, дуже важливо не втручатися в простір злочину, якщо ти не вмієш цього робити, не вмієш говорити з людьми, в тебе немає мінімальної правової, психологічної підготовки. Тому що ти ніби думаєш: "А що тут складного — поговорити з людиною?". Багато чого складного. Якщо тобі просто хочеться поговорити, можна віднайти купу майданчиків для цього. Це елементарна грамотність, усвідомлення своїх дій.
Робота з пам'яттю: мистецтво та документальне фото
Оксана Довгополова:
Я хочу розширити рамку і поговорити про те, як у мистецьких практиках відбувається пропрацювання цієї теми — фіксування страшних подій, емоцій, горя — та які питання ставлять собі люди, коли ми говоримо про це.
Ми говорили про зображення людей в горі, що є порушенням приватних кордонів, а ще є зображення мертвих людей. Ми вже не завдамо їм шкоди, але наскільки ми можемо використовувати зображення загиблих у публічному просторі? Є дуже поширена позиція: зображеннями мертвих тіл ми маємо зробити злочин очевидним. Але свого часу я отримала в музеї "Яд Вашем" дуже важливе попередження: коли ми демонструємо фотографії вбивства, ми стоїмо на позиції вбивці, адже дивимося його очима. А коли ми тиражуємо зображення людей, яких позбавили гідності та життя, ми знову позбавляємо їх гідності.
Ольга Балашова:
Для мене однією з найважливіших робіт, яка була створена за період повномасштабного вторгнення, є робота Яни Кононової "Ізюмський ліс". Яна була акредитованою журналісткою і, власне, була присутня під час ексгумації в Ізюмі у вересні 2022 року, після деокупації Харківщини. Художниця працює з фотографією, і для неї завжди є ключовим питанням, що вона зображає та як цей образ далі функціонуватиме. Яна переводить документальний кадр в категорію художнього: вона змінює фокус і акцентує нашу увагу на обличчях людей — працівників ДСНС, які виконують найстрашнішу з можливих робіт. Вона абсолютно ретушує весь інший контекст, ми бачимо лише морок лісу і білих людей на його тлі.
Я пам’ятаю ці документальні кадри: у мене не вистачало сил довго дивитись на них, тому що коли ти починаєш помічати деталі — це нестерпний досвід. Тут же ми можемо продовжувати дивитись і співпереживати людям, які там присутні, усвідомлюючи, що це робота вже не тільки про катастрофу, не тільки про жертовність — це робота про гідність і врятовану гідність. Про гідність людей, які заслуговують на неї і після смерті, і тих людей, які повертають цю гідність їм. При цьому зображень тіл жертв тут немає. Це неймовірне свідчення, яке насправді досі далеке від документального образу, але воно свідчить про значно більшу кількість сенсів, які для нас важливо зберегти і показати в цій війні.
З іншого боку, зображень мертвих тіл дуже багато навіть у мистецтві. Так, наприклад, художники пишуть тіла мертвих окупантів. І це дуже зрозуміло, вони навіть не люди для нас зараз. Це питання підвішене в нашому культурному просторі та кожен вирішує його по-різному.
Є ще один прикметний образ, коли може бути інструменталізовано не людину, яка померла, а людину, яка залишилась жити в страшних обставинах. Це те, що робить Василь Ткаченко — художник родом із Маріуполя. Його батьки, близькі, друзі лишалися там і досі там перебувають. Коли з ними не було зв’язку, він починав робити великі полотна. Він взагалі режисер і не працював із живописом, але після вторгнення почав. Кожен раз, коли він робив полотна з дуже страшними сценами — в бункері, поховання цивільних, мертва людина, яка лежить на вулиці та до якої підходить собака зі зрозумілими намірами, — у цих ситуаціях художник не просто розповідав ці історії, він зображав себе на полотнах. Він ставить себе на місце жертви. Це його автопортрети і його спосіб якось приміряти на себе ситуацію, побачити себе в ній.
Це питання, яке по-різному розв’язують митці — і, мені здається, вони можуть впоратися краще, ніж документальна фотографія. Війну фіксують не тільки професійні люди з камерами, а буквально всі, у кого є телефон. Війна стримиться, показується в прямому ефірі.
На початку вторгнення я допомагала збирати інформацію про руйнування, про вбитих окупантів. Протягом кількох місяців ми щодня збирали інформацію, якою потім користувалися правозахисники. Була окрема папка, в яку ми збирали фото мертвих і взятих у полон окупантів, які теж викладали на певних пабліках. Я надивилася на ці фотографії найжахливіших злочинів і покараних за це окупантів: у величезній кількості, по декілька годин на день моя психіка пропускала їх через себе, і це стало чимось дуже звичайним. Єдине, що тоді мене рятувало — це мистецтво. Тому що мистецтво створює простір для рефлексії, де ти можеш подумати й про свої відчуття, і про відчуття того, хто це зобразив, і про те, як це вражає, які наслідки має для суспільства.
Мистецька рефлексія є значно потужнішою та значно важливішою, мистецтво має значно більший потенціал для того, щоб працювати з травмою і пам'яттю, виходити на процес лікування суспільства. Деякі документальні образи теж можуть перейти в цю категорію.
"Не привнеси своє, будь дуже обережним з цим"
Оксана Довгополова:
Коли ми документуємо, коли запускаємо в публічний простір елементи якогось приватного життя, це можуть бути не обов’язково зображення самих людей — це можуть бути зображення частин життя, оселі, речей. Коли розлетілася світлина шафки з півником з Бородянки, люди почали питати: "А ви взагалі з’ясували, що з людьми, які жили в цій квартирі, для яких це була частина їхнього життя?".
Михайло Алексеєнко:
Я для себе зробив висновок, що відрізняє людину з професійної спільноти — неважливо, художника чи оператора — від звичайного громадянина, який робить фотофіксацію: певна відповідальність фінального показу. І загальна відповідальність, і емпатійність.
Через два місяці після початку вторгнення ми почали документувати, як саме функціонують чи намагаються функціонувати художники. Зараз фільм у розробці, там історії чотирьох героїв. Один з них — я, інший — художник Даніїл Немировський, який пережив блокаду в Маріуполі на заводі Ілліча. В нього загинули там бабуся й дідусь, потім він зміг повернутися в Київ і продовжувати свою мистецьку практику. Третій герой — митець Нікіта Кадан, четвертий — реставратор Антон Гурін. Він разом із братом Данилом реставрував річковий вокзал, автовокзал і продовжує робити реставрацію в Центрі сучасної культури у Дніпрі. Антон, Даніїл та їхній батько після вторгнення пішли в Нацгвардію. І коли я евакуйовував під Києвом колекцію картин, то телефонував Антону, який був у той час на фронті на харківському напрямку, і він мені під обстрілами детально розповідав, як це треба робити.
Які етичні проблеми ми обговорювали? Війна оголила приватність. В містах із сильними руйнуваннями ти з вулиці можеш бачити непублічний простір, життя іншої людини. Але ти не можеш зайти в зруйнований будинок, просто щоб подивитись, або тому що тобі цікаво. Частіше за все біля цих просторів були люди, які хотіли розказати свою історію, але крім цього іноді вони заводили в ті ж зруйновані квартири своїх сусідів. І це є момент порушення кордонів.
Я не можу сказати, що є якась остаточна відповідь чи метод, як треба працювати, але бачу, що є запит на спілкування. Коли у тебе є камера, не треба ставити безглузді питання, виступати в ролі психолога або брати на себе функції, яких не маєш.
Ольга Балашова:
Ця гіпердокументованість створила момент, коли ми не знаємо взагалі, чи можемо довіряти цим документальним образам. Хто це зображений, хто взагалі зробив це фото чи зняв відео, що це за людина, з якою метою та як вона тут опинилася? Це потребує навичок розслідування, яких звичайна людина часто просто не має.
У випадку з митцями ми завжди маємо художника, який бере відповідальність за те, де потім з’явиться ця інформація, ми знаємо його практику до, під час, після. Тобто це все одно людина, яка свідчить.
Художник згоден на те, щоб його роботу інтерпретували. А нам для роботи пам’яті, для того, щоб пережити горе, дуже важливо інтерпретувати образи. Документальні образи часто створені випадково: обставини й люди, які, можливо, не хотіли б бути показаними, теж починають інтерпретуватися. І в цьому сенсі мистецтво перетворюється на більш правдивий документ — просто іншої якості.
Михайло Алексеєнко:
Для цивільних людей ці фотографії — буквальне свідчення, і його вже настільки забагато, що ти не можеш це осягнути, є вже певне відмежування. А з художніми творами це працює не так: там не буквальне зображення, а певний образ. Ці емоції кожен зчитує самостійно, й вони якраз можуть корелювати з емоційним станом людини.
Лариса Денисенко:
Є цікавий момент щодо питання часу і дистанції. Коли вцілілі та близьке коло будуть відчувати в собі спроможність перетворитися з учасників на глядацький зал — спостерігати за трагедією як глядач, а не людина, котру ґвалтують, бомблять, котру вбивають, у котрої депортують дитину, — тоді відбувається момент деокупації себе. Але він може бути тут і зараз, коли людина продовжує перебувати в цьому злочині, в цих спогадах, в цій емоційній складовій.
Робота митця, який творить і відтворює, — це все одно робота з власними емоціями. Вона дуже корисна для того, щоб ми рефлексували, згадали свою емоцію, зрозуміли, що це викликає. Але документування — це реставраційна робота, де діє принцип "Не привнеси своє, будь обережним із цим".
Публічне проговорення дуже часто є перетворенням себе на глядацьку аудиторію. Я колись говорила з Ігорем Козловським, він сказав: "Я теолог, я не хочу, щоб мене постійно представляли людиною, яка перебувала в полоні, яка пройшла «Ізоляцію». Я просто трохи ширше за це питання". І людям важливо бути трохи ширшими, щоб власна ідентифікація не стосувалася постійно саме цього.
Ще є питання права на забуття, щоб матеріали зі свідченнями прибиралися з публічного простору. Адже деякі речі — як, наприклад, документальний фільм, на який ти погодилася, як велике інтерв'ю, яке ти дала, — продовжують жити в диджитальному просторі. І коли вони вже стали частиною історії, документування, цієї суспільної правди, то дуже не часто звертають увагу на приватні права однієї людини. І дуже важливо, коли людина хоче стати цим голосом для суспільства, пояснити їй наслідки.
Свідчення катастрофи: відновлювати чи зберігати?
Михайло Алексеєнко:
Багато художників використовують у своїх роботах предмети, частини зруйнованих будинків або снарядів, або якихось ще елементів. Чим відрізняється робота Бенксі від таких інсталяцій? Тим, що це безпосереднє місце трагедії. Якщо частина цієї стіни переноситься в інше місце, вона вже стає артефактом, і це не місце трагедії, це інший простір. А тут дуже буквальне втручання.
Коли ти залишаєш своє висловлювання безпосередньо в місці чужої травми, ти фактично приватизуєш це місце. З погляду етики я проти таких речей. Але війна змінила дуже багато всього, ми жертвуємо приватністю заради публічності, ми жертвуємо приватністю однієї особистості заради розголосу. Всім зрозуміло, що Бенксі має мільйони підписників, які побачать його публікацію, й це максимальний розголос. Такі зараз реалії, й повинен пройти якийсь час, щоб зрозуміти, як з цим працювати далі.
Cерія матеріалів про комеморацію російсько-української війни створюється у партнерстві з платформою культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".
Проєкт "Ти як? Виставка і дискусія" реалізовано в межах програми "Культура пам'яті в повоєнній Україні" (PWMC), що впроваджується ГО "Музей Сучасного Мистецтва" у партнерстві з платформою культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" за підтримки Швейцарії.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
