Стерти зі стін, та не з пам'яті: як працює проєкт "Настінні докази" через два роки після його створення

Стерти зі стін, та не з пам'яті: як працює проєкт "Настінні докази" через два роки після його створення

Як працює проєкт "Настінні докази" через два роки після його створення
Напис, який російські військові залишили в українському домі. Фото: ProSLAV

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну проєкт "Настінні докази" збирає та публікує світлини написів, які залишили російські солдати на стінах будівель деокупованих територій.

Співкураторка платформи SONIAKH Валерія Бураджиєва поспілкувалася з Анастасією Олексій, Маріамі Губіанурі та Роксоланою Макар про важливість і виклики архівування воєнних злочинів, культурне коріння геноцидальних написів і про те, як вони свідчать світові про вчинене насильство.

Про створення архіву та виклики, з якими стикалися його автори та авторки читайте у матеріалах:

Хто цільова аудиторія архіву?

Роксолана Макар

Перш за все, іноземна аудиторія, бо архів видається мені способом показати справжню російську культуру, яка прийшла на нашу землю, продемонструвати цю ідеологію в конкретних артефактах. Тобто, крім дослідницького потенціалу, наш архів є ефективним засобом комунікації про війну.

А як щодо сприйняття проєкту самими українцями? Я читала, що в певний момент відбулося зіштовхнення у сприйнятті архівованих написів, адже були ті, хто не розуміли, як можна "колекціонувати цей бруд".

Анастасія Олексій

Так, це відбулося саме тоді, коли ми роздумували, як комунікувати проєкт. Це були коментарі здебільшого від інтелектуалів і філософів, мовляв, написи є і в туалеті, і що, їх тепер треба теж архівувати й досліджувати? Мене це здивувало, я бачила в цьому заперечення реальності. Потім я прийняла це як факт. Мені здається, що вони виходили не з позиції професійної, дослідницької, дослідників, а з особистої. Павлу Гайдаю, засновнику "Міжвухами" також висловлювали думку особисто, що тема проєкту є неоднозначною. Тому були певні складнощі із запуском проєкту. Молодше ж покоління поставилися до проєкту з більшою цікавістю. Коли ж матеріали архіву опублікував Ukraїner, реакція аудиторії щодо задуму проєкту була доволі позитивна.

Маріамі Губіанурі

Документувати військові злочини — стандартна практика під час війни. Люди, які фотографували загиблих у Бучі хіба теж займалися чимось неправильним? Наша реальність страшна, і ми з нею зіштовхнулися. Ми її документуємо, а далі подивимося.

Анастасія Олексій

Ще в мене виникало припущення, що архів міг шокувати, бо він досить сильно вибивається із того, що робили "Міжвухами" до повномасштабного вторгнення — тоді ми здебільшого публікували переклади філософських книжок, проводили лекції та дискусії тощо.

Маріамі Губіанурі

Але в цьому, мені здається, була велика чесність і показник функціональної культурної інституції, бо культура це ж не про красиву картинку, це про життя і про розвиток суспільства. І це була реакція культурної інституції на війну.

Роксолана Макар

Я пам’ятаю негативні реакції. Це був ранній етап, і контекст був інакший, ніж зараз: тоді звільнення йшло дуже швидко, і все ще була надія, що ця війна не протриває дуже довго. Написи з Київській області були доволі неоднозначними, бо самі російські військові були розгублені, але у них наче була налаштованість на те, що їх будуть дуже радо зустрічати. Тобто у них теж були свої ілюзії. Це відбилося на характері "відступальних" написів: було багато вибачень, "нас змусили", "це був наказ" тощо. Тому деякі висловлювали побоювання, що комунікація цих написів почне якось виправдовувати російських військових і нашкодить інтересам самої України — на фоні засвідчення військових злочинів, скоєних у Бучі, Гостомелі, Бородянці, Ірпені.

Коли ж ми вже опублікували архів, пройшов майже рік. Тоді вже була зовсім інша ситуація у війні, і в нас був значно більший корпус написів, який показував, що росіяни не просто не зробили якихось висновків, а що вони стають все більш жорстокими, і чим для них є ця війна. З тих пір, як ми опублікували проєкт таких пересторог уже не було, хіба що зовсім одиничні випадки.

Чи виробилась у вас за час проєкту методологія архівування?

Анастасія Олексій

Окрім роботи з медіа, ми хочемо залучити людей працювати з цим архівом, адже головна мета архіву в тому, щоб ним користувалися. І це виявилось однією із найскладніших задач, нам дуже необхідні дослідники.

Маріамі Губіанурі

З досвіду обговорень можливих співпраць ми зрозуміли, що є такий момент в роботі з архівом: хочеться щось з цим зробити, але в якийсь момент, можливо, людям стає лячно — відчуття, що ти дійсно береш участь у чомусь не дуже приємному. І цей момент мені дуже цікавий, над ним хотілося б попрацювати—конкретизувати вразливі моменти і відповідно налагодити контекст, у якому ми пропонуємо співпрацю.

Анастасія Олексій

Я вважаю, що до написів треба підходити як до документів — з нейтральним підходом легше працювати. Все-таки це ти сприймаєш не так емоційно, бо це є документ історії. Він є і це факт, і ти з ним працюєш.

Архівуючи, ми фікусували дати, коли були зроблені фотографії, і де можливо, контексти від очевидців. Наприклад, після окупації жінка біля своєї хати знайшла металеву пластину, на якій був підпис росіян, бо вони окопалися в неї на городі.

Коли архів став відкритий і ми завели Інстаграм, Роксолана Макар почала перекладати написи, і в процесі перекладу для неї дуже багато було відкриттів саме про контекст цих написів: десь цитували куплети вагнерівської пісні або якісь неочевидні референси до популярної російської культури.

Роксолана Макар

Ми намагалися категоризувати написи. Наприклад, "зетки" і "вешки", маркування цивільних автомобілів, цитування російської популярної культури або російської літератури, погрози, умовні позначки на кшталт "тут був Вася" тощо.

Це правда, що в перший місяць війни характер написів був більш розгублений, і чим далі тим більше вони набували геноцидального забарвлення, або де вони називають українців хохлами й укропами тощо. Є цілий блок про Другу світову війну, з якою вони активно порівнюють війну сьогоднішню — написи про "вєліку пабєду", "асвабадітелєй" тощо.

Анастасія Олексій

Ми намагаємося подати інтерпретацію для іноземних користувачів, адже в цих написах дуже часто містяться культурні шари, які вони не зможуть зрозуміти. Наприклад, часто написи апелюють до російських мемів. Дуже часто наша аудиторія підказує і дає нам додатковий контекст.

Наприклад, напис "Это не считается военным преступлением: если тебе было весело" циркулював в Інтернеті ще до повномасштабного вторгнення. Хтось опублікував у Твіттері цей напис, і люди почали коментувати, мовляв, о, а це з мему такого і такого, тобто ми теж самі не знали.

Моторошно, що цей людожерський вислів є мемом, частиною російської популярної культури. Це багато про що говорить.

Маріамі Губіанурі

Насправді деякі пафосні написи не асоціюються з тим як вони воюють, особливо з тим, як вони воювали в київській кампанії. Тобто відчувається дуже велика різниця між тим, що вони транслюють і тим, як було це насправді. Не думаю, що під час боротьби за Київ їм було весело, як вони про це заявляють в тому написі. Це те ж саме, як під копірку повторювати вислови пацанчиків… У Вконтакті, пам’ятаю, були популярні групи з такими пафосними цитатами.

Я пригадувала ці пабліки у Вконтакті, коли читала деякі написи. Дійсно, вони наче беззмістовні бездумні репости — іноді здається, що вони вже й не мають на увазі те, що пишуть, а просто повторюють якусь моторошну мантру.

Анастасія Олексій

Так, або пафосні графоманські вірші.

Маріамі Губіанурі

Можна з тих віршів випустити збірку поезію…

Анастасія Олексій

Вже випустили щось схоже "у підтримку СВО". В тій збірці вірші дуже схожі на написи в нашому архіві. Відчуття, наче ті самі люди писали.

Чи ви намагались подивитись на тяглість феномену в історії? Співставити надписи росіян з іншими загарбниками?

Анастасія Олексій

Виникала ідея робити публікації, де проводилися б паралелі з нацистськими військами, але ми подумали, що для нас таке порівняння є недоречним. По-перше, ми не хочемо мірятися трагедіями, а по-друге, це для нас є маніпулятивним порівнянням.

Я знаходила надписи радянських військових, тому так, можна сказати, що певна тяглість існує. Про причини виникнення такої тяглості необхідно проводити окреме дослідження.

Загалом же я не маю зараз остаточної відповіді, чому саме в цій культурі з'явилася така форма вандалізму саме у військовому плані.

Маріамі Губіанурі

Мій тато — грузин, він застав війну у 1993 році, і я була в Грузії в 2008 році — я росла з розумінням того, що таке Росія, і які наративи вона несе, тож для мене ці написи не були якимсь відкриттям, у мене не було здивування, мовляв, невже вони дійсно можуть таке писати, невже вони дійсно так ненавидять.

Написи цієї війни були для мене просто підтвердженням того, що я вже знала, що було реальністю до цього в Грузії.

Для мене всі написи в архіві однаково цинічні. Прийшовши на наші землі, російські солдати побачили умови, в яких ми живемо, й цінності, якими ми керуємося. Вони побачили нашу армію, наш супротив і почали боятися, бо угледіли, що ми не схожі на них: все, що їм розповідали, було неправдою, але вони ж не можуть просто визнати те, що вони були не праві.

Вони не можуть прийняти інакшість, вони хочуть знищити Іншого, бо вони його бояться: він нагадує їм про їхню дурість, про наївну віру в те, що вони можуть просто прийти і забрати те, що їм не належить. Тобто українці стають для них свідками їхньої ницості. Цей страх приводить їх до бажання знищувати ще більше, ніж він був у них до того.

Коли я думаю про "Настінні надписи", мені пригадується робота Жанни Кадирової з її персональної виставки "Траєкторії польотів" у PinchukArtCentre — вирізаний шматок простреленого російським снарядом асфальту з Ірпеня. Звісно, я думала і про Берлінську стіну і про меморіальний музей "Територія терору", який зберігає артефакти тоталітарних режимів. Ви думали про стіни з написами як про знайдені об’єкти, промовисті артефакти, які можна експонувати?

Анастасія Олексій

Зазвичай ці написи залишали в місцях, де відбувалися різні страшні речі — це вже питання етичного штибу. Насправді не хочеться ненароком фетишизувати ці написи, розташовуючи їх у білому кубі.

Для виставки "Подивіться на цю мить – як вона тремтить" у галереї Арсенал у Білостоці (Польща) разом із кураторкою Анкою Лазар ми роздумували, як виставляти написи і вирішили винести їх за за межі цього виставкового простору.

Можливо, мої міркування обумовлені якраз тією збентеженістю, яку в нас викликала початкова реакція публіки на задум проєкту. І, можливо, в мене є якісь свої перестороги й кордони стосовно такої репрезентації.

Маріамі Губіанурі

Я згодна, ми не можемо занадто концентруватися на певному написі. Ми сприймаємо написи більше як масу чогось, і тому виставляти якийсь один, я думаю, ми б не хотіли. Тому, ми думаємо, наш Інстаграм працює добре як платформа для репрезентації, незважаючи на те, що деякі написи неможливо перекласти, і вони лишаються незрозумілими для іноземців. Для мене важливість саме в тому, що самі росіяни залишили по собі ці підписи під своїми кривавими злочинами.

Роксолана Макар

Ми наполягаємо на саме архіваційному підході. Щодо ж збереження стін, оригіналу, то ми поки не думали про це предметно. Дійсно таке може бути, але тут виникають ті ж питання: що це за напис і в якому контексті він буде поданий? Можливо, як експонат у "Території терору", то це дійсно можливо. Нікому не хочеться мати в себе вдома, в своєму місті такий слід. Власне, тому ми й архівуємо ці написи — щоб їх можна було стерти.

Анастасія Олексій — мистецтвознавиця, менеджерка культурних проєктів. Народилася в Ужгороді, працює в Києві в культурній інституції «Міжвухами» з 2021 року, де займається реалізацією дослідницьких та культурно-мистецьких проєктів. З 2022 року є учасницею ініціативи з документування та збереження культурної спадщини Ukrainian Heritage Monitoring Lab. Засновниця та менеджерка проєкту «Настінні докази».

Маріамі Губіанурі — журналістка, копірайтерка. Народилася та виросла в Києві. Має диплом бакалавра з релігієзнавства Київського національного університету ім. Т. Шевченка. 2023 року долучилася до проєкту "Настінні докази" у ролі комунікаційниці.

Роксолана Макар — мистецтвознавиця, авторка текстів та дослідниця з Києва. З 2022 року її робота зосереджена на документуванні наслідків повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вона документує пошкодження української культурної спадщини в Ukrainian Heritage Monitoring Lab, бере участь у дослідницькій групі Товариства Рафаеля Лемкіна та очолює контент-напрямок архіву "Настінні докази".

Валерія Бураджиєва — дослідниця перформансу, художниця, співкураторка платформи SONIAKH. Працювала над проєктами фонду ІЗОЛЯЦІЯ, Milvus Artistic Research Center (Швеція), Дикого театру тощо. Наразі здобуває ступінь магістра з перформативних студій у Стокгольмському університеті.

Розмова записана в межах проєкту "Стирання й пригадування", що підтримано в рамках програми (re)connection UA 2023/24 та реалізується ГО «Музей сучасного мистецтва» та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) (@ukrainian_emergency_art_fund) у партнерстві з UNESCO @unesco, та фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO та ініціативу UNESCO-Ашберг для митців та культурних професіоналів.

Інтерв’ю вперше вийшло англійською у межах проєкту "Стирання й пригадування” платформи SONIAKH. Кожна публікація проєкту так чи інакше містить в собі мотив та осмислення того, як стирається, передається, пригадується, реконструюються та поновлюється пам’ять, культура та мистецькі практики в контексті пост- та деколоніальних процесів в Україні.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок