П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Місця сили — вони не обов'язково прив'язані до мегаполісів, до громаддя забудов на десятки квадратних кілометрів, довгих широких проспектів і розлогих великих майданів. Місцями сили в Україні є чимало невеликих міст і містечок, часом називаних «смт», та і в селах, і просто поза населеними пунктами часто можна відчути ту потужну енергетику, яка висить незримим куполом, пронизуючи кожного, хто опиняється під цим склепінням і має в собі достатньо чутливості, аби вловити і прийняти цю силу української землі.
Моя рідна Рівненщина не обділена пам'ятками давнини, але сам обласний центр чимось древнім та історично солідним похвалитись, на жаль, не може. Величний замок князів Любомирських сьогодні існує лише на фотографіях і в макетах, його залишки в середині 60-х років минулого сторіччя остаточно зарівняли бульдозерами. Та ще й по сьогодні в районі стадіону і понад річкою Устею знаходять скалки-уламки керамічної плитки-смальти, якою були прикрашені стіни величного замку-палацу. Водночас вулиця із назвою Замкова і далі існує в центрі міста. Років 30–35 тому я написав вірша, що закінчувався рядками:
Чудова погода, чудова зима.
У тебе і в мене все наче нормально.
От тільки на Замковій замку нема.
От тільки на Замковій замку немає…
Рівне — мегаполіс місцевого рівня, чверть мільйона населення, але поодинокі споруди, які мають історичне значення, розкидані центром, ще й багато разів піддані ремонтам і реконструкціям, які не завжди спрямовані зберегти образ будівлі в первозданному вигляді. На гербі міста зображено вежу, але ніяких міських веж навіть історичні малюнки не зафіксували. Та й замок, себто палац Любомирських, веж не мав. І це теж показово. Проте я люблю своє місто таким, яким воно є, і пишу про нього вірші і прозу.
А тим часом районні містечка, переважно в південній частині області, — це розсип справжніх перлів: літописний Корець, Дубно із замком, який беруть в облогу запорожці у «Тарасі Бульбі» (так-так, опера Лисенка за мотивами «Тараса Бульби» називається «Облога Дубна»), селище Пересопниця, звідки знамените Євангеліє, на якому складає присягу Президент України, село Пляшева — місце битви поблизу Берестечка з церковним комплексом і скляним саркофагом, повним козацьких черепів, князівське містечко Степань, руїни замків над Случчю на північному сході області. Десь валяється у мене в глибині книжкових шаф жовтенька книжечка-путівник саме південною Рівненщиною, свідчення історичної важливості цих країв, видане в імперській столиці, плід наполегливої праці докторів-кандидатів історичних та інших наук.
І в цьому переліку визначних місць Рівненщини першим (ну, може, нарівні з Дубном) стоїть Острог, княже місто, а в наші часи — рядовий центр Острозької громади Рівненського району Рівненської області. У часи княжої столиці Острог переважав населенням Рівне у кілька разів, а сьогодні міська популяція Острога заледве сягає чотирнадцяти тисяч.
Із радянського дитинства пригадується серія значків із важкого червонястого металу — історичні місця Рівненщини. Значків було п'ять: Рівне, Дубно, Острог, Корець і Козацькі Могили, сиріч Пляшева. Теж десь можуть лежати у мене в нетрях квартири: ніколи не знаєш, що віднайдеш у далеких шухлядах і в других рядах книжкових полиць.
У шкільні роки ми мали екскурсію до Острога цілим класом, враження справили насамперед середньовічні вежі в місті — власне Замкова і поряд із нею — надламана, зубата, цілком в італійському стилі, щоправда, порожня всередині, а ще Луцька вежа, в якій розмістився Музей книги та друкарства. Ця вежа звалася «барбакан», нове для мене слово з тієї давньої екскурсії. Трохи далі від центру міста ще стояла Татарська, тоді зовсім занедбана.
Перлина міста, замок князів Острозьких, сам по собі справляє величне враження, особливо з нижньої точки спостереження, від базару. На листівках його здебільшого подають саме в такому ракурсі. Однобаштовий замок по-вченому називається «донжон», іще одне нове слово, яке я почув уперше під час тієї шкільної екскурсії.
На тій екскурсії, щоправда, не розповідали, що, як і більшість повітових містечок України, Острог мав потужну єврейську складову. Після Другої світової етнічний склад популяції поступово змінювався, євреїв ставало все менше й менше.
Довгі роки стояла в центрі Острога велична синагога, щоправда, у стані добряче розкладеної мумії. У роки радянщини приміщення молільні перетворили на склад мінеральних добрив: під величним склепінням, попід потужними колонами зберігалися мішки з суперфосфатом і аміачною селітрою. Купол і колони вкривалися багаторічною пліснявою. Потім склад забрали, і споруда зяяла пусткою, занадто потужна між одноповерхових хатин. Якось трапилося бачити, як місцева жінка у вечірніх сутінках ішла в руїни синагоги ворожити — у руках несла дзеркальце, клубок ниток і гребінець, необхідні атрибути для ритуалу. Культові споруди часто використовуються для подібного роду занять.
На сьогодні синагога відбудована й законсервована, також упорядковано єврейський цвинтар. А тим часом у місті помер останній єврей. Татарська вежа, яка несподівано виринає просто з чийогось городу біля траси з Оженина, певно, лишилася єдиним свідченням присутності в місті ще й татарської громади, близько 50 родин, які навіть мали мечеть, яка діяла до XVIII століття.
Острог після свого розквіту впродовж п'яти століть зробився потроху містечком районного масштабу, а після укрупнень районів в області став просто центром Острозької громади Рівненського району. За час свого майже тисячолітнього існування місто пережило чимало змін і потрясінь: державний кордон Польщі й СРСР під самим боком, нашестя чужинців зі сходу і з заходу, дві радянські військові частини в місті й відповідна повзуча русифікація; та вже в останні пів століття місто спіткали ще два цілком глобальні потрясіння.
Слід згадати, що Острог розташований близько до місця, де сходяться три області — власне Рівненська, Тернопільська і Хмельницька. «Тут у нас є село, де півень вранці співає на три області!..» — хвалився мені трохи підпилий острожанин у легендарних «Пиво-водах», закладі знаному й популярному. Та повернімося до потрясінь, які спіткали місто за останні пів століття.
Перше — з кінця 1970-х у сусідній Хмельницькій області, зовсім під боком (25 хвилин маршруткою) звели атомну електростанцію і при ній — місто-супутник Нетішин. Місто з населенням утричі більшим, ніж в Острозі, постало з нуля за якесь десятиліття. Будувала Нетішин (і станцію) польська компанія Energopol, і потік джинсів та кросівок, а також польської косметики, американських сигарет і, прости господи, доларів (!!!) ринув на Рівненщину через Острог. Джинси польського виробництва мали на собі лейбл — Odra Brzeg. Пам'ятаємо, носили…
Нетішин своєю швидкою появою і зростанням, безперечно, вплинув на Острог – місто змінилося, стрепенулося. Тим часом надходили нові часи: десь у Москві оголосили перебудову, потроху зміни досягали й до України, хоча в Острозі основною рушійною силою у створенні РУХу й Товариства української мови були переважно мешканці довколишніх сіл. Поодинокі місцеві диваки-патріоти долучилися, й урешті Острог почав поступово повертатися до природного стану міста, українського своєю суттю.
Від здобуття незалежності місто теж продовжувало змінюватися, поволі, як то воно у провінції. Але невдовзі грянув наступний потужний імпульс. Із 1994 року в Острозі відкрився Острозький колегіум, який у 1996-му отримав офіційний статус університету, а пізніше й прикметник «національний». Відтоді Острог зі студентами й Острог без студентів (улітку) — два різних міста. Університет змінив місто не менше, ніж поява Нетішина.
Але розповідь про університет починати треба здалеку — ще у XVI сторіччі, за князя Василя-Костянтина Острозького (не плутати з Костянтином Івановичем, також славним князем-войовником, який розгромив московитів під Оршею) була відкрита в Острозі слов'яно-греко-латинська академія, перший подібний навчальний заклад на східноєвропейських теренах. Серед випускників тогочасної академії чимало зіркових історичних постатей — Мелетій Смотрицький, митрополит Йов Борецький, письменник-полеміст Захарія Копистенський, поет Дем'ян Наливайко, брат Северина. І, звісно ж, найбільша зірка — Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман, видатний полководець. До речі, вже у наші дні диплом теперішньої Острозької академії отримав Валерій Залужний, така собі химерна історична алюзія…
Острозька академія від свого заснування має пребагату історію. Взяти хоча б життя і долю Гальшки Острозької — фундаторки навчального закладу. Дивно, чому досі не знято фільму-блокбастера про юну дівчину, багату спадкоємицю, яку беруть заміж без її згоди, потім першого чоловіка за це страчують за наказом короля, від другого чоловіка (також нелюбого) вона ховається у Львові в монастирі, а він бере монастир в облогу, а третій замикає її у вежі, де вона 14 років ходить тільки в чорному одязі.
Остаточно овдовівши, Гальшка, насправді Єлизавета Острозька, повертається на Волинь, і в заповіті відписує «шість тисяч кіп грошей лічби литовської», величезну суму, майже 800 кіло чистого срібла. Перша жінка-меценатка в Україні, Гальшка Єлизавета Острозька своїм життям і діяннями давно заслуговує на гарну, яскраву екранізацію. А її плід, університет, воскреснувши через кілька століть, живе активним життям, і місто Острог це відчуває.
Теперішню Острозьку академію яко університет (абревіатура виходить дещо громіздка — НаУОА) створило невелике число натхненних ентузіастів, на чолі яких кілька десятиліть стояв Ігор Пасічник. Нещодавно він відійшов з посади ректора, хоча й далі активно працює в університеті. Невисокий високочолий чоловік із пильним поглядом, зразок волиняки-господаря, Пасічник за часів свого ректорства розбудував університет, з'явилися котеджі для викладачів, архітектурно ефектна бібліотека на два поверхи, а вже зовсім нещодавно — великий новий навчальний корпус у самому центрі міста. Скільки поїздок і зустрічей Пасічника із сильними світу цього в Україні й поза її межами стали основою цієї розбудови, скільки годин перемовин було витрачено — знає тільки він сам.
Нинішня Острозька академія постала не з повного нуля, але близько того. У давніх корпусах, де відкрився заклад у 1994-му, попередньо містилася школа-інтернат, а ще попередніше — жіноче училище імені графа Дмитра Блудова. Ще й поряд — католицький костел капуцинів XVIII сторіччя, пізніше перебудований на православну церкву. Ще й прецікаві підземелля попід церквою і корпусами. Там водять екскурсії, і там дійсно чути подих століть. Як сказала мені одна приятелька, що вчилася в університеті у Рівному: «На Острозькій академії немає тавра радянського педінституту». Визначення доволі влучне й дошкульне стосовно більшості вишів у наших обласних центрах. Починаючи з нуля, Ігор Пасічник з однодумцями мали свободу маневру – і скористалися цим. Університет постав на цілком нових засадах.
Наприкінці XVI й на початку XVII століть Острог називався «Волинськими Афінами», місто було столицею освіти, мудрости, книгодрукування. А в радянські часи там розмістили обласну психіатричну лікарню. І в побутовій місцевій мові закріпилася прикра ідіома — коли співрозмовника вважали недостатньо розумним, його запитували: «Ти що, з Острога?» — і крадькома крутили пальцем біля скроні. «Зверни увагу, яка мерзенна підміна, — сказав мені одного разу Ігор Пасічник, — столицю мудрості й науки перетворили на столицю божевілля, розумової неповносправності!» Зусиллями його та соратників місто повертає собі попередній титул.
У музеї, що при академії, є цікава колекція ікон, де святих, як пояснює директорка музею Настя (Анастасія Хеленюк — Ред.), малювали з місцевих мешканців, острожан. Невисокі, кругловиді, русяві, приязні — саме такими виглядають вони й сьогодні.
Сила Острога відчувається не одразу, а поступово. Я працював в Острозькій академії останні п'ятнадцять років перед пенсією, і надихався цим містом, аж поки врешті надихався, даруйте за каламбур. Один студент, сам із Нетішина, якось несподівано влучно сформулював цікаву тезу: «Знаєте, як воно — жити у місті, якому сорок років, і їздити вчитися до міста, якому тисяча років». Навіть приїжджаючи з Рівного, теж міста здебільша новочасного, відчуваєш у повітрі дух історії, що струменить над Острогом.
Дорогою зі сходу, з Рівного, маршрутка їде близько години, через Здолбунів, Здовбицю, Верхів та інші села вже Острозької громади, і останнє по трасі село перед Острогом носить давню праслов'янську назву Прогрес. «Тут жило плем'я прогресичів», — пожартував якось Сергій Жадан, якого я віз на виступ в академію.
Місцевий же фольклор містить кумедну двозначну фразу про місце на трасі, «де кінчається Прогрес і починається Острог». Із гумором в Острозі все нормально, доктор української філології з академії тривалий час сварився з власником їдаленьки через дорогу, змушуючи виправити напис на рекламній дошці «пелімені» на «пельмені». Переважна більшість острожан досі проживає у приватних будинках, і навесні перед хатами на городах чи клумбах проростають оті білі весняні квіти, проліски чи підсніжники, я завжди у них плутаюся.
А ще ж саме в Острозі утеклий із Москви Іван Федоров-Федорович надрукував свою знамениту Біблію. А ще серед міста стояв колись потужний єзуїтський колегіум, на сьогодні знесений дотла, як і замок-палац у Рівному. Але й без нього монументальних історичних пам'яток Острогові все ж залишилося чимало, кажу це зі щирою заздрістю рівнянина. Навіть згадана вище Татарська вежа нині вже впорядкована й перетворена на артпростір.
Неподалік замку ще з радянських часів установлено стелу з іменами засновників слов'яно-греко-латинської школи, звісно ж, з акцентом на інтернаціоналізм і дружбу народів: першим ректором школи був грек Кирило Лукаріс, а Іван Федоров-Федорович і його помічник Петро Мстиславець — росіяни, згадані також білоруси Андрій Римша і Гринь Маляр, поляк Ян Лотос, чех Павло Палврус.
Проте Острог і справді був місцем зустрічі представників різних народів. Замок, принаймні окремі вежі, будували італійські будівельники — у ті часи заробітчани їхали з Італії в Україну, а не навпаки. Довга вулиця, що веде від центру на південний захід, носить назву Бельмаж, а це ж переінакшене французьке «бель імаж», «гарний вид». Не тільки ж в Одесі мати Ланжерон. Острозький «Бель імаж» веде на село Межирічі з монастирем, донедавна ще ерпецешним, і далі, у бік Тернопільщини, до Шумська, де містився свого часу один зі штабів УПА. Отакі вони, землі волинські.
За програмами обміну в Острозькій академії перебувало чимало іноземців, із країв ближчих і дальших, від Польщі до Бразилії. Саме дослідник релігії з Бразилії якось сказав мені при пиві: «Та у вас тут нульовий кримінал. У моїй країні, прогулявшись містечком такого ж розміру, ти кілька разів зіткнешся з молодіжними бандами, у тебе попросять грошей, можуть удатися до насильства…» А Юрко Андрухович, якось гостюючи в Острозі, вказав на двох хлопчиків років п'яти-шести, які спокійно йшли кудись довгою вулицею: «Ознака малого міста — діти ходять самі, без дорослих». Острог і дійсно місто миролюбне, спокійне, розмірене у своєму життєвому ритмі.
Можливо, і справді в цьому є сила міста, сила місця — у спокої, непоквапному й упорядкованому, спокої, що стоїть на ґрунті десяти віків історії, у впевненості, яку відчуваєш, торкаючись зашкарублих мурів віком у кілька століть: місто є, воно живе, воно триває.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
