П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Напевне, в кожної країни є місце, яке можна було б назвати її потаємним серцем, сакральним центром. В Україні, гадаю, на це місце могли б претендувати одразу кілька кандидатів — Київ, Батурин, Чигирин… Я, однак, таким genius loci вважаю Трахтемирів — маловідомий на широкий загал півострів у гирлі Дніпра поблизу Канева, схожий, якщо дивитися на карту, на зелений клин, що змушує ріку робити велику блакитну петлю навколо себе. Український краєзнавець ХІХ ст. Лаврентій Похилевич пише про ці місця так:
Починаючи від Трахтемирова і до Канева, протягом тридцяти п'яти кілометрів, гори насунулись до самого Дніпра. Правобережні пагорби, що набувають характеру справжніх тектонічних гір, сягають тут найбільшої висоти. В деяких місцях й над ближнім гірським пасмом височать одне за одним подальші пасма гір. Це начебто далекі Карпати. Цей берег вважається наймальовничішим місцем на Дніпрі. Як на високій горі, так і на сусідніх із нею пагорбах Трахтемирова стоять кам'яні, грубо обтесані хрести, поставлені невідомо у які часи. Висота їх до 3 аршинів. Біля них розміщуються на різних відстанях камені, на яких висічені хрести. Ці хрести і камені, розкидані по пагорбах, народ зараховує до незапам'ятних часів.
Трахтемирів сьогодні — це десять тисяч гектарів лісу й полів ландшафтного парку, розкиданих то тут, то там на мальовничих, схожих на здиблені морські хвилі пригірках і кручах. У всьому Трахтемирові зараз, колись багатому на хутори й села, мешкає, за офіційними даними, лише дві людини. Трахтемирів для України, як мені здається, є чимось на зразок платонівської Атлантиди, яка незворотно пішла під воду, залишивши по собі маленьку, практично безлюдну верхівку колись великого густонаселеного континенту.
Ця українська Атлантида пішла під воду і буквально, і метафорично. У повоєнні радянські часи ЦК КПУ ухвалила рішення про будівництво на Дніпрі каскаду водосховищ та гідроелектростанцій. Поблизу Канева розпочалося будівництво останньої із шести запланованих ГЕС, а відтак було створено штучне «море» — Канівське водосховище, яке затопило сусідні береги.
Близько двадцяти сіл по обидва боки Дніпра, з будинками та храмами, архітектурними пам'ятками попередніх століть опинилися під водою, а їхні мешканці були примусово евакуйовані. Старі козацькі могили, залишки однієї з найважливіших святинь княжих часів — старого Зарубинецького монастиря, численні віднайдені археологами стоянки людей епохи неоліту, залишки древніх скіфських городищ та курганів, столітні дуби та інші пам'ятки культури опинилися під водою.
Але не тільки води Дніпра тепер ховають цю Атлантиду. Її покривають води забуття — в Україні знайдеться не так уже й багато людей поза колом істориків-краєзнавців, яким відомо, що Трахтемирів був свого часу козацькою столицею і резиденцією козацьких гетьманів, а також місцем останнього їхнього прихистку, де козаки приймали чернечий сан, аби в молитві зустріти старість у тихому монастирі на крутих берегах Дніпра.
Про Трахтемирів згадують у найдавніших староукраїнських церковних літописах, про нього пише у своїх листах великий гетьман Іван Мазепа, його описує французький мандрівник та картограф Ґійом де Боплан. У наші часи на півострові відпочивали та знімали кіно відомі радянські режисери — Іллєнко, Параджанов, Тарковський.
Про Трахтемирів я дізнався від київських любителів геологічних аномалій та всіляких історичних таємниць. Сучасні легенди переповідали, що Трахтемирів — це щось на зразок живого, свідомого організму, містичної Зони, яка здатна здійснювати бажання і міняти людську долю. Переказували, що стежки на Трахтемирові — живі й самовільно змінюють власне розташування; що десь на півострові є міжпросторові портали, а під поверхнею заповідника ховаються давні печери, оздоблені ранньохристиянськими фресками, до яких, як до святині, досі таємно приїздять мальтійські лицарі та члени всеможливих таємних орденів…
Не можу похвалитися тим, що знайшов котрийсь із міжпросторових порталів півострова. Однак скажу напевне, що одне моє бажання Трахтемирів таки виконав — на його пагорбах я провів, мабуть, найромантичніші дні свого життя. Влітку, блукаючи лісами і яругами Трахтемирова, я час від часу натрапляв на старі розлогі шовковиці.
Колись, у радянські ще часи, там було велике господарство, що вирощувало тутових шовкопрядів, і на півострові залишилися цілі шовковичні сади. У липні шовковиця рясно родила велетенськими, завбільшки з пів пальця, соковитими чорними та білими плодами, а сліпуче сонце наповнювало ліси миготливими сонячними зайчиками, що гойдалися від кожного повіву вітру. В такі моменти літа, тепла і щастя здавалося, що ця земля над небесно-блакитним Дніпром і справді є Раєм, а простір навколо — живий.
Під однією такою шовковицею під час своєї прогулянки я знайшов старий козацький хрест, що допоміг мені зорієнтуватися на місцевості — я вийшов на Зарубинці, місце, де колись стояло велике поселення Заруб, згадане у «Повісті временних літ». Великі київські князі у цьому місці в 1096 році переходили ріку вбрід:
Того ж місяця прийшов Тугоркан, тесть Святополків, до Переяславля місяця травня у тридцять і перший [день] і став довкола города. А переяславці заперлися в городі. Святополк тим часом і Володимир пішли на нього по сій стороні Дніпра, і прийшли до [города] Заруба, і тута перебрели [річку].
Уже тоді, судячи з археологічних розкопок, на цій території у XI–XII століттях існував княжий Зарубський монастир, а в його околицях було ціле містечко з печер монахів-схимників. Згодом, у 1223 чи у 1240 році, Заруб був знищений монголами, а на місці Зарубського монастиря постав інший монастир, Трахтемирівський.
Тоді, смакуючи біля старого козацького хреста шовковицею, історію Зарубинців я уявляв собі дуже приблизно. Однак навіть тих суто зовнішніх вражень було достатньо, аби зрозуміти, чому це місце вже в наші часи обрала для свого відпочинку ціла плеяда радянських кіномитців, що працювали у 1960–1980-х роках в Україні.
«Відкрив» цей райський майданчик для зйомок класик українського кінематографу Олександр Довженко — побачивши красиві дніпровські кручі, він вигукнув: «Яка божественна краса! Отут повинні зніматися найпоетичніші фільми!». Сам Довженко, на жаль, не встиг зняти фільму на трахтемирівському матеріалі, але за його сценарієм дружина кінорежисера Юлія Солнцева, працюючи в Бучаку, селищі поблизу Трахтемирова, зняла кінофільм «Поема про море» (1958). Солнцева стала на Бучаку першопроходицею серед українських кіномитців, які згодом почали активно приїздити в місця поблизу Трахтемирова, відпочивати там і творити.
Столичним студійним автобусом, завантаженим наметами, начинням, продуктами, сюди на літо разом із сім'ями приїздили режисери, кіноактори, оператори з київської кіностудії імені О. Довженка. На відірваному від цивілізації березі Дніпра вони проводили кілька літніх таборових місяців рибалячи, граючи у футбол і співаючи ввечері пісень під гітару й вино. Особлива, густа містична атмосфера Трахтемирова ніби сама підштовхувала до творчості. Мабуть, саме завдяки одному з таких літніх таборів про це місце дізнався Андрій Тарковський, що згодом зняв тут більшу частину сцен для свого фільму «Іванове дитинство» (1962).
Працював тут також режисер Сергій Параджанов, знімаючи матеріал для воєнного фільму «Українська рапсодія» (1961), український режисер Володимир Денисенко знімав фільм «Сон», присвячений Тарасові Шевченку (1964), а режисери Микола Рашеєв і Аркадій Народицький знімали популярний музичний телефільм «Бумбараш» (1971), який увійшов у список «100 найкращих українських фільмів».
У певний період кінематографічне життя цього острівця дикої природи стало настільки бурхливим, що згодом деякі мистецтвознавці почали називати Трахтемирівщину «Голлівудом над Дніпром». Зрештою, саме Трахтемирів, його особливий, пронизаний місцевим фольклором простір надихнув українських режисерів, таких як Олександр Довженко, Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, на формування особливого напряму в українському кінематографі — українського поетичного кіно, наповненого метафорами, алегоріями та притчевою мовою.
Показовий у цьому плані фільм «Вечір на Івана Купала» (1968), знятий Юрієм Іллєнком в урочищах Трахтемирова за мотивами оповідань Миколи Гоголя. Кінострічка обігрує фольклор, в якому крізь християнський орнамент виразно проступає язичницьке коріння: свято Івана Купала, з його стрибанням через вогонь і пошуками цвіту папороті, історії про лісовиків, мавок, русалок та інших духів лісу — все це потойбіччя оживає на території Трахтемирова, наповнюючись практично осяжним для чуттів змістом.
Припинилося існування «Голлівуду над Дніпром» у 1972 році, коли разом із початком будівництва Канівської ГЕС було затоплено села в околиці Трахтемирова: Андруші, В'юнище, Городище, Зарубинці, Козинці, Комарівка, Монастирок, Підсінне, Циблі та інші. На їхню пам'ять тепер із води визирають хіба що таблички — символічні позначення їхнього розташування, а рибалки, що випливають туманними ранками на Дніпро ловити рибу, напевне, іноді бачать десь у чорній безодні ріки обриси будинків чи, може, хрести й куполи на затоплених церквах.
***
Метафізичність, лагідна містичність української культури — можливо, одна з головних її фундаментальних відмінностей від культури російської, орієнтованої на гостру соціальність тем. Саме з таких ото хуторів, як ті, що були розкидані колись по Трахтемирову, Микола Гоголь змальовував свої «Вечори на хуторі біля Диканьки» — радісну оду веселому українському потойбіччю, населеному гоноровими відьмами, вайлуватими сільськими чаклунами, шельмуватими чортиками й хвацькими парубками та дівчатами.
На Трахтемирівщині це відчуття близькості потойбіччя особливо гостре. Власне кажучи, особлива езотерична слава Трахтемирова вже за радянських часів манила туди всіляких диваків: йогів, контактерів із прибульцями, екстрасенсів. Деякі з них були певні — Трахтемирів не багато не мало є одним із ключових сакральних центрів нашої планети, і саме з нього у світ має прийти велике благо.
Прикладом такого мрійництва може послугувати історія становлення й занепаду «Української Духовної Республіки» — ідеальної держави, вчення про яку розробляв письменник-фантаст Олесь Бердник. Бердника можна було б схарактеризувати як українського хіпі-косміста. Автор кількох десятків фантастичних романів та повістей для підлітків, він був свідком Голодомору, учасником Другої світової війни, де був поранений, займався правозахисною діяльністю, захоплювався «аґні-йогою» та індуїзмом, густо замішуючи власні вподобання на давньоукраїнському фольклорі. За свої переконання Бердник двічі сидів у ГУЛАГу, звідки, за переказами, намагався втекти… на повітряній кулі.
На початку дев'яностих, після здобуття Незалежності, Бердник, пів життя присвятивши оспівуванню дохристиянської України, остаточно набув образу давнього волхва — у просторих сорочках, із довгим волоссям, він наче сам став героєм власних романів, пропагуючи створення утопічного суспільства, опертого на духовні, космічні закони. Трахтемирову в цій історії була відведена особлива роль одного з духовних осередків «Республіки». На жаль, подібні мрії часто розбиваються об жорстоку реальність. Поблизу хати одного з місцевих трахтемирівських відлюдників, серед трави та кропиви, досі лежить велика гранітна стела, на якій зображена емблема «Української Духовної Республіки» та висічені такі слова:
Тут буде споруджено храм України-Матері. Наріжний камінь храму освячено року Божого 1991, місяця червня, дня 30, урочистим збором Другого Всесвітнього собору Духовної України. Прохаємо Матір Божу з Предвічним Дитям благословити наші [щирі] наміри. Хай буде так!
Кажуть, українці діаспори зібрали мільйон доларів на заснування «Духовної Республіки», однак усе, що на ці гроші було зроблено — це та поросла травою плита, решту ж грошей, напевне, «поглинув космос».
А все ж, можливо, і справді є щось магнетичне для української харизми на цих пагорбах Трахтемирова, раз вони кличуть людей до недосяжних висот знову і знову?
Тарас Шевченко захоплювався краями в околицях Трахтемирова. Вперше потрапивши туди разом із науковою експедицією у 1845 році як художник, Шевченко замальовував навколишні історичні, археологічні, архітектурні пам'ятки, а також робив чимало особистих поміток, які потім використовував у написанні власних творів. Мандруючи селами в околі Трахтемирова, він, схоже, віднайшов одну з головних романтичних нот своєї поетики. У своїй повісті «Близнята» Тарас Григорович писав:
Далеко, дуже далеко від мого любого, мого прекрасного, мого бідного рідного краю, я люблю іноді, дивлячись на широкий безлюдний степ, перенестися думкою на берег широкого Дніпра й сісти десь, хоч би наприклад у Трахтемирові, в тіні розлогої верби й дивитися на позолочену заходом сонця панораму. А на темному тлі тієї широкої панорами, як алмази, горять переяславські церкви Божі, а одна з них найясніше від усіх виблискує своєю золотою банею: то собор, збудований Мазепою. І багато-багато різних подій воскресає в памяті моїй, коли я уявляю собі цю чарівну панораму.
Вже у засланні в Орській фортеці Шевченко теж неодноразово згадував Трахтемирів. Зокрема, в листі до свого товариша, лікаря Козачковського він зазначав:
Чи пам'ятаєте ви нашу з вами прогулянку за Дніпро в Монастирище на гору? Пригадайте той чудесний вечір, ту широку панораму і посередині неї — довгу широку фіолетову ленту Дніпра, а за лентою фіолетовою блистить, мовби із золота кований, Переяславський собор. Якась чудна, врочиста тиша. Пам'ятаєте, ми довго не могли промовити слова, поки, нарешті, біла, ледь помітна плямка не заспівала: та яром, яром за товаром… Чудесний вечір! Чудесний край і пісні дивовижні!
Монастирище, або ж Монастирок — це ще одна назва все тієї ж місцини, де колись був легендарний козацький монастир. Існує легенда, начебто свою поему «Сон» Шевченко побачив там, на Трахтемирові, заснувши на особливій горі, яку стали називати Тарасовою.
***
Можна було б згадати історію про те, що знаменитий пейзаж «Місячна ніч на Дніпрі» українського живописця Архипа Куїнджі теж малювався начебто у цих краях. Чи, приміром, розказати детальніше про те, як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний приймав тут у своїй резиденції Єрусалимського патріарха Феофана ІІІ. Чи приділити більше уваги поселенням давніх скіфів і сколотів, чиї сліди — наконечники стріл та глиняне череп'я — досі можна знайти, просто прогулюючись півостровом.
Зрештою, саме на Трахтемирові, в районі села Букрин, відбулася одна з найкривавіших битв під час Другої світової війни — радянський письменник-фронтовик Віктор Астаф'єв, учасник цих подій, писав, що бої поблизу Трахтемирова під час спроб форсувати Дніпро були такими запеклими, що вода у ріці стала темно-кривавого кольору і солоною на смак, а ті, хто брав участь в операції на Букрині, переживали справжнє пекло на землі: «Ми просто не вміли воювати, — писав Астаф'єв. — Ми залили своєю кров'ю, завалили ворогів своїми трупами».
Але, здається, цими згадками ми не вичерпаємо, а лише позначимо все глибші й глибші, потаємні шари пам'яті, які береже в собі цей півострів, що зеленим клином врізається у гирло Дніпра. Трахтемирів упродовж усієї своєї історії непомітно, але відчутно впливав на формування українського космосу — через монаше життя, що почалося тут іще за княжої доби, через козаччину, через лірику Шевченка, полотна Куїнджі, романи Бердника й поетичне кіно Іллєнка.
І хоча ця українська Атлантида почасти схована зараз від наших фізичних очей водою, а від очей пам'яті — забуттям, я певен, своїми добрими благословеннями вона впливає на долю України й зараз.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
