П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
У той рік із рейок зійшло все, що могло зійти. Все покотилося зі схилу і намагалося й мене саму зіштовхнути в безодню: самогубство друга, розставання з коханою людиною, незворотні рішення з відміткою «назавжди», смерть дідуся. Зрештою найясніше моє життя відобразилося на кардіограмах. І хоч скільки б лікарі запевняли, що це просто хвороба, яка не має жодного зв'язку зі стресовими подіями, від цього моменту мої кардіограми можна читати наче ноти.
Так, у той рік із рейок зійшло все, а я після відвідування кардіохірурга раптом вирішила зазирнути до Вінниці — зустрітись із другом, з яким ми були знайомі ще з часів донецьких слемів. Я їхала до Вінниці з Києва ранковою електричкою, ще у напівтьмі, після п'яти років розлуки з містом, і намагалася вгадати в тінях маленьких станцій знайомі риси.
Я вийшла на вокзалі — й уперше мене ніхто не зустрічав на вінницькому пероні. Я знайшла потрібний трамвай, трималася осторонь від пасажирів із підкресленою ввічливістю чужинця, вийшла на Соборній. Із другом ми домовилися зустрітися біля вежі. Ми блукали, кришили голубам хліб (тоді ми не знали, що це шкодить птахам до смерті). Ми пірнали у вулиці єврейського кварталу, обговорювали обірване коріння, згадували донецьких знайомих, випадково натрапили на факультет вимушено переселеного до Вінниці Донецького університету. Пили чай у «Бібліотеці». Друг поспішав забрати вагітну дружину після обстеження, і в мене залишалося ще кілька годин до поїзда назад до Києва. Я знайшла контакт одного майже незнайомого мені тоді поета. Майже незнайомого, але надзвичайно цікавого. Й уперше почула в слухавці його голос.
Поетична мапа відрізняється від звиклої географії.
Тому за пів години він розпалював камін, а я гріла руки. Ми вдивлялися в смугу лісу і тонкий струмок річки, він упевнено вів по дерев'яному мосту, я хотіла плакати від простору, ховала обличчя у комір пальта і вслухувалася в політ птахів просто над нашими головами. Й у далекий гавкіт сусідських псів.
На прощання, після довгої, повної зрозумілих нам обом пауз, розмови, він хотів подарувати мені безпеку. Але через неможливість подарувати саму лише безпеку він намагався змусити мене прийняти в подарунок ніж.
Не декоративний, справжня холодна зброя. Він сказав: цей ніж тобі личитиме. Дивись, який елегантний. І справді. Але я дивилася на лезо дійсно дуже гарного, витонченого ножа від прекрасного поета і розуміла, що прийняти цей дар означає прийняти дар бути готовою вбити. Й обрала не взяти. Я дуже вдячна, що він тоді подарував мені цей вибір, завдяки якому я багато зрозуміла про себе. Там, у маленькому селі під Вінницею. Я дивом устигла вскочити у вагон, а він стояв на платформі до самого відправлення потяга (після цієї зустрічі ми довго листувалися віршами й фотографіями).
А тоді згадала: мені шістнадцять, літо, я в чужому місті. Порожні темні вулиці, поодинокі ліхтарі. Довжелезні тіні дерев. Я чую власне дихання і кажанів над кронами. Я йду якомога швидше, бо я зла, я роздратована, я так сильно ображена, я хочу втекти. З собою у мене немає не те що ножа — у мене немає ані телефона, ані паспорта, загалом будь-якого документа. Я не маю з собою ключів — ані від власного дому в Донецьку, ані від орендованого на тиждень мешкання. У мене з собою немає зворотного квитка і жодних грошей (напередодні я пішла до торговельного центру в короткій сукні з косими кишенями, в яких необачно тримала гаманець, чорний, із серйозним до смішного черепом, от гаманець і вивалився, навіть красти не знадобилося, але коли ми повернулися на місце, його, ясна річ, уже не було).
Під якимось із під'їздів незнайомого будинку я зупиняюся й озираюсь навкруги. Я все ще дуже ображена. Але дихаю вже обережніше: у мене проблеми з віднайденням дороги навіть у знайомих до подробиць місцях. Я навіть не пам'ятаю адресу тимчасового місця перебування.
Я не згадую зараз один із нав'язливих снів, де залишаєшся у задусі наодинці. Це лише один з уривків абсолютно життєвих спогадів: мені дійсно шістнадцять, літо, здається, середина серпня, і я в чужому місті. Тієї ночі на мить мені здається: от-от — і я зникну безслідно. Ніхто мене не розшукає. Я можу стати будь-ким і можу стати ніким. Можу розчинитися.
Усе це правда, крім одного: чи в чужому я місті? Ні, я у Вінниці, а у Вінниці я вдома — саме так я почувалася тоді: неприпустимо безпечно. Непристойно вільно. Лише вдома дозволено так бездумно тікати від образи.
Я відчула свою свободу, відпущену з усіх повідців, і злякалася її. Я повернулася до чоловіка, який намагався символічно заволодіти не лише моїм паспортом і ключами, а й усією моєю свободою. Отже, я повертаюся — він сварить мене як дитину, обіймає за плечі, і ми лунатично гуляємо нічними вінницькими вулицями, на яких розквітає все можливе і заборонене, а потім лягаємо у траву на спортивному майданчику однієї зі шкіл. Трава уночі видається блакитною зі срібним відливом. Трава поколює мої голі ноги. У тиші спального району він торкається мережива моєї зім'ятої спідниці, пам'ятаю, зі Stradivarius, у Донецьку якраз відкрили Stradivarius, я купила там цю синю дешеву спідничку, вистоявши абсурдно довгу чергу.
Я дивлюся у вінницьке небо і думаю: я колись вирвуся з цієї реальності. Вирвуся з кайданів цієї задушливої першої пристрасті, з квадратів цих спортивних майданчиків. Просто у це зоряне небо. Інших виходів я не бачила. Зоряне небо над головою і всередині мене. Він щось каже до мене, але я його не слухаю, я вже високо-високо над травою, наче на картинах Шагала, я дивлюся згори на турніки, футбольну брамку, паркани.
Я пишу про Вінницю, а виходить про любов.
Коли я думаю про Вінницю, я бачу її саме так, як Шагал бачив Вітебськ, що перетікав у нього в Париж. Бачу клаптикове шиття похилених будинків вінницької Єрусалимки, єврейського кварталу, я бачу, як тече Буг і впадає у — чому б ні? — лагуну Адріатичного моря, недарма ж місцеві поети на всі лади обіграли «Буг» і «Бог», а також «Вінниця» і «Венеція», наче «ніжність» і «ніж», а ти смієшся і радієш нехитрим їхнім забавкам, вибачаючи їм ці прості графоманські прийоми, зачарований мелодією не віршів, а радше подільського діалекту місцевих бабусь. Я бачу ліс, що починається від парку біля онкологічної лікарні.
Я згадую один із безсонних сходів сонця, вид на Микільську церкву, найстаршу, доби бароко, 1746 року, і знаю, що саме Вінниця дала мені відчуття ґрунту, відчуття історії, що тече самою річкою і дихає спокоєм дерев, мені, дитині індустріального величезного звіра, дитині міста шахт і заводів, із рудою пилюкою на підвіконні та гудками металургійного заводу замість будильника. Напевно, спокійна, гарна, охайна, маленька порівняно з моїм містом-мільйонником, Вінниця була для мене протестом. Як вона, така чемна і тиха, могла стати протестом? Головне, що вона була повною протилежністю. Вона притягувала мене своєю інакшістю. До відчуття цієї інакшості я була готова їхати добу — старими потягами «Укрзалізниці», де безсовісно брехала незнайомим попутникам, що чоловік, який підхоплює мене на пероні — це мій дядя. Вінниця — місто, де я брехала. Я не знаю, чи я брехала десь так відчайдушно, окрім Вінниці.
Вінниця — місто-сон, місто-безсоння.
Місто-свідок злочину проти дитинства.
Але Вінниця — це водночас і моя колиска. Вона приймала мене будь-якою, заколисувала, заспокоювала, обіймала сніговими обіймами, гальмувала заради мене трамваї у хуртовину і м'яко проводжала додому. Вінниця пам'ятає, що я мала дім. Вінниця ще відчувала його запах від мого волосся, від моєї шкіри. Вона бачила, як у мене його забрали. Вона побачила мене бездомною і не впізнала. Саме тому я ділю своє сприйняття Вінниці на три періоди.
Уперше Вінниччина трапилася зі мною на межі чотирнадцяти та п'ятнадцяти років, і я була готова повірити в лицарів на території старого млина, де сиділа, звісивши ноги зі стріхи. У чарівні назви блакитних, ніколи раніше не бачених мною квітів у полях. У музику раптової зливи і ритм старих вінницьких трамваїв.
«Ти ж казала, в тебе є у Вінниці родичі», — сказав він із розгубленою усмішкою, наче визнаючи: а ти вмієш грати по-дорослому. І запитав: «Навіщо?»
Я знизала плечима і подивилася на нього. «А чому б я не могла мати родичів у Вінниці?»
Відтоді я бачила Вінницю переважно в темряві, а вдень найчастіше сонливо роздивлялася навкруги, позіхаючи, потираючи очі. Я б упізнала її за спалахами запахів.
За запахом бузку на світанку. За запахом розпеченого асфальту десь у дворах за вокзалом. За поцілунками колючих кущів і мареннями на межі сонячного удару. За блакитними ранками, нічними почекальнями, вологою землею восени на цвинтарі біля психіатричної лікарні.
За задушливими чужими кімнатами, орендованими квартирами, в одній із них я пропалила в килимі дірку праскою в останнє довоєнне літо. Я почувалася такою дорослою, коли на спір розстібувала ґудзики сорочки, щоб пройтися так однією із головних вулиць у темряві.
Відчай перетікав у безпечність.
А туманність майбутнього, що починала лякати, — у заморожену байдужість до нього.
У довоєнний період Вінниці ми з нею жили одним довгим днем і однією нескінченою ніччю. Я знала, що рано чи пізно це безсоння закінчиться, а разом із ним і вимушена обставинами брехня, і сон.
Сон про довоєнну Вінницю.
Про всі мої потяги до неї, про години читання і розмов у дорозі. Що дорога також закінчиться, і я вийду на перон, де одного разу мене вже ніхто не зустріне — за моїм власним бажанням і за законами дорослішання.
Потім я нарешті змогла захистити своє дитинство, хоча б і постфактум.
У часи, коли мій дім уже був окупований, я подарувала Вінниці книгу: події мого першого роману, «Її порожні місця», розгортаються саме тут, у Вінниці. У Вінниці обидві мої головні героїні — підлітка-переселенка Аня з Донецька і Сара у міжвоєнний час — шукають, губляться, знаходять. Тут постав із живого пагорба в лісі образ Човна, в якому можна сховатись і закінчити війну. Вінницькі попутники супроводжують їх на всіх етапах розвитку. Вінницький дощ відбиває біт по дашках зупинок.
Коли повномасштабна війна прийшла й до Вінниці, я не бачила її у перші роки: не бачила напливу біженців, не бачила, як вона змінювалася під впливом цих тектонічних зсувів. Я побачила це вже трохи згодом, восени 2025 року — і не впізнала.
Так само, як приблизно вісім років тому Вінниця не впізнала мене.
Я приїхала сюди із презентацією другого роману і ледь не пропустила станцію, бо подивилася на вокзал наче вперше, наче на чужий. Підхопила валізу і вистрибнула на перон. Я була така чужа їй — після початку окупації Донецька, після пережитих вибухів у Харкові, евакуаційного потяга, після всіх переїздів і врешті-решт переїзду до Києва, вже заміжня, ще заміжня. Я стояла у тренчі, сонцезахисних окулярах, із товстим томом Бурдьє у польському перекладі під пахвою. Вінниця дивилася на мене здивовано очима таксистів і продавчинь. Я абсолютно заплуталась у навігації.
Я стояла на перехресті та відчула, як сильно розізлилась. На саму себе, на місто — як ми могли одна одну не впізнати, як могли змінитися так сильно, що тепер нам немає про що разом помовчати? Світлофор змінював кольори, а я від усвідомлення своєї злості розсміялась. Тепер не було сенсу тікати. Мій телефон і ключі, і квитки, вся моя свобода, мої слова, моє минуле, моє майбутнє і відповідальність — усе тепер належало мені.
Увечері на презентації мого вже другого роману, «Нерухомості», ми говорили з Катериною Калитко зокрема про наші відмінності у пам'ятанні щодо, наприклад, Відня. Говорили у книгарні «Герої» пам'яті загиблого Миколи Рачка. Місце, яке не мало ніколи постати. Меморіальне місце, якого не було б у Вінниці, якби не повномасштабна війна. Вінницький дощ знову відбивав біт. Тихіший, приглушений. Трохи траурний. Усе місто здавалося принишклим і менш освітленим, хоча тоді ще не надійшов уже такий очікуваний і звичний період блекаутів. Це була моя остання зупинка перед поверненням до Києва.
А пізніше, під час іншої розмови в Чехії, Катя зізналась: «Я теж тепер часто її не впізнаю». Тепер, коли Вінниця зустріла війну і змінила ландшафт.
Але, виїжджаючи зі змішаним відчуттям порожнечі та приємної легкості, я зрозуміла, яку силу цього разу дала мені Вінниця.
Вінниця навчила мене визнавати власну слабкість. Застебнути ґудзики. Розсміятися з чужої безсилої злості. Вінниця навчила мене обирати не приймати в подарунок ніж. Вінниця навчила мене відпускати.
І тепер остаточно, вголос: я дякую тобі за всі подарунки і вибачаю тобі за всі рани.
Погляд Марка Шагала зшиває дитинство в одне ціле.
…Я прошу вас, якщо будете у Вінниці, якщо матимете достатньо часу, завітайте до лісу. Можливо, ви натрапите на пагорб у вигляді Човна. Перекажіть йому, що війна ще не скінчилась. І вслухайтесь у відповідь дерев.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
