П'ятого жовтня стартує третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Свого часу редакторка американського перекладу «Музею покинутих секретів» запропонувала мені включити в книжку мапи тих місць Києва й околиць, де відбувається дія. Такий-от, трохи «новинний» стиль оформлення, наче в репортажах CNN з екзотичних країн: така-то широта, така-то довгота, щоб читач орієнтувався… Можна, звісно, списати це на специфіку американського книжкового ринку, на якому будь-який перекладний роман, байдуже, з Києва, Парижа чи Пекіна, вже сам по собі є екзотикою, — якби не те, що і в межах ЄС, на відстані одно- чи двогодинного перельоту від дому, мені не раз траплялося стрічати й цілком добре очитаних співрозмовців, у чиїй свідомості Київ так само погано локалізувався («десь на Сході») — і аж до самої втечі з-під нього російської армії весною 2022-го асоціювався хіба з телекартинкою людського моря на майдані Незалежности. Та й то в кращому разі.
Брак культурної презентації дорівнює неіснуванню. Місто, при згадці про яке вам у свідомості не спалахує одразу ж, як гірлянда лампочок на новорічній ялинці, бодай із пів десятка «культурних цитат» (образів, кадрів, саундтреків, славних імен, історичних сюжетів тощо…), дуже важко ідентифікувати як одну з найдревніших європейських столиць — навіть якщо за фактом воно саме таким і є. Зате говорити й писати про таку «загублену столицю» можна все що завгодно, аж до найфантастичніших вигадок, — як у середньовічних тревелогах про позначені на мапах білим місця, де «водяться леви».
Парадокс у тому, що, як кожне «вічне місто» — те, котре «було завжди», а відлік ювілеїв веде від перших задокументованих згадок під сучасним ім'ям, — Київ справді дає кожному охочому абсолютно необмежені можливості «відчитувати» його згідно зі своєю власною оптикою, наче в притчі про сліпих і слона: слон — він же, справді, і стовп-нога, і змія-хобот, і барабан-живіт, і хвіст-мотузка, і досить почитати кілька різномовних статей про Київ у вікіпедії, щоб щиро всміхнутися з цієї «сварки сліпих». Для когось існує виключно Київ імперської російської історіографії (хоча російський гарнізон з'явився тут тільки у XVIII столітті, і аж до 70-х років ХІХ століття цивільних росіян, поза колоніальною адміністрацією, в місті було небагато, — повноформатна русифікація Києва почалася щойно з наступом індустріалізації).
Для когось Київ — насамперед спадкоємець Візантії, центр східного християнства (і це дійсно тут є, збереглося — незважаючи на погром непокірної столиці, вчинений Сталіним у 1930-ті роки, коли в повітря злетіло понад 300 старовинних храмів, назавжди змінивши архітектурне обличчя міста). Для когось це місто польських костьолів (від 5 віків польського домінування більшовики лишили небагато, але зовсім загладити слід по ньому було просто неможливо!), а ще — місто унікальної «київської сецесії», з якої значною мірою родом чи не ввесь український (і російський також!) авангард 1920-х, із киянами Казимирем Малевичем, Олександрою Екстер й Олександром Архипенком включно.
Ще для інших Київ — це місто маґдебурзького права і «православної Реформації» (і це тут можна знайти ще зразки так званого мазепинського бароко, і Києво-Могилянська академія, єдиний ранньомодерний університет, посталий на базі православної школи, як і в часи гоголівського Хоми Брута, заряджає життям долішню, «демократичну» частину міста, — а історія про те, як ректор академії у 1991 році одіграв її історичне приміщення в шахи у начальника розташованого тут за СРСР військового училища, є цілком-таки гоголівською за духом…).
Можна ще знайти, і не тільки на цвинтарях, і Київ єврейський, також тут «корінний», тисячолітній — упродовж минулого століття нищений, навпереміну, Сталіним, далі Гітлером, далі знову радянською владою, яка вже на моїй пам'яті викорчувала (разом зі знятими з місця й розсипаними по світу мешканцями) дух колишніх єврейських кварталів, остаточно стерла з мовної мапи міста репресований ідиш, — але якщо мати гіда, втаємниченого в топографію старокиївських дворів і семантику сотні раз перебудовуваних будівель, то можна ще відчути пульс культури українського єврейства, що дала світові Ґолду Меїр і Шолома-Алейхема, перш ніж заповнити собою, навпереміну, Бабин Яр і ГУЛАГ...
Одне слово, існує десятки Києвів, більших і менших, і теоретично кожен може вибрати собі той, який більше до вподоби, — й іґнорувати всі інші, навіть роками живучи поруч. А вже щоб скласти з цієї мозаїки цілість, як на стінах собору Св. Софії, який недавно відзначив своє перше тисячоліття, — життя не вистачить.
Що ж, така природа всіх великих міст, скажуть мені, — й матимуть рацію. З однією тільки різницею: Київ досі, по тридцяти роках існування в статусі столиці незалежної держави, лишається «річчю-в-собі», і, щоб уміти його «відчитати», треба мати гіда-інсайдера. І краще не одного. Бо це місто-палімпсест — кожна з влад, що сюди приходила, вписувала свою сторінку, каменем і кров'ю, поверх того, що тут заставала, і треба добре озброєне око, щоб усе те пістряве й хаотичне нагромадження навзаєм перекрикуючих себе «культурних цитат» (не раз обірваних на півслові!) увімкнулося у свідомості прибульця — й загриміло такою самою потужною й трагічною симфонією, якою воно звучить для корінних мешканців.
Без цього найгучнішими — найкрикливішими! — можуть виявитися нувориські новобудови висотних бізнес-центрів, готелів і мультикомплексів так званого елітного житла, що з безпардонним нахабством розпихають ліктями старовинний міський ландшафт, сяючи навсібіч хромованими вітринами й геть не рахуючись, як давніше — Батий і Сталін, із тим, що тут було до них… Такої кількости джипів із тонованими шибами, як у Києві, не вгледиш у жодній із європейських столиць, і всі громадські рухи з захисту міста, що завзято борються проти «перетворення Києва на Тайвань», не годні опиратися цьому варварському натиску нових грошей.
Київ просто виявився не готовий до впалої на нього в 1990-ті метрополітальної ролі — він розрісся в метрополію швидше, ніж устиг це збагнути: непланово, безконтрольно, стихійно, як росте трава на руїнах, — не помітивши, коли саме затишні вуличні кав'ярні під каштанами почали витіснятися паркінґами, а колись незліченні парки й скверики — один по одному зникати під наступом девелоперських хмарочосів…
— Переживемо й це, — сказав мені недавно один старенький киянин. І я йому вірю: він іще пам'ятає трупи голодних на вулицях 1933 року, і те, як горіли восени 1941-го висаджені у повітря історичний Хрещатик і тисячолітній Успенський собор Києво-Печерської лаври. А я пам'ятаю травень 1986-го — коли Київ цілий місяць жив у передчутті свого кінця після Чорнобильського вибуху: репетирував Апокаліпсис. Чого як чого, а катастроф це місто на своєму віку зазнало більш ніж досить. Можливо, саме тому тут уміють щиро тішитися життю — навіть під бомбами, навіть увічу смерти. І від світлосяйно-біломармурового пам'ятника княгині Ользі до чорнобронзового пам'ятника Голодомору на Михайлівській площі — який-небудь десяток кроків. І весільні пари, що приїздять сюди після вінчання, зазвичай фотографуються з обома.
Якщо побачите такий кортеж — спробуйте й собі непомітно потрапити в кадр. Кажуть, це приносить удачу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
