Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine-2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Моя мама, приїжджаючи на гостину, місяцями з мого київського балкону споглядала, як стіною сусіднього будинку поволі розповзається тріщина, і раз у раз, між її приїздами, випускає нові пагони шпарин у цегляній кладці. «Ця стіна завалиться ще до того, як зведуть оту новобудову», — пророкувала мама, сьорбаючи ранкову каву в день свого приїзду, і на око заміряла масштаби майбутніх руйнувань. Поруч поволі виростала новобудова зі скла й металу, сучасний житловий комплекс на дев'ять поверхів, що дивився на нашу старовинну вулицю суцільними вікнами, прорідженими вузенькими смужками зовнішніх стін.
Вона витягувала всі сили із підстаркуватого цегляного сусіда — чи то новобудову зводили з порушеннями, чи то взагалі не врахували (добре, давайте без евфемізмів — начхали) особливостей забудови історичного середмістя, але чорне дерево тривожних тріщин на одному будинку росло із тією ж швидкістю, з якою скляні поверхи іншого пнулися вгору із будівельного котловану. «Завалиться стіна, ой-йой, аби тільки не на голову комусь!», — бідкалася моя мама і верталася в кімнату, опустивши за собою жалюзі на балконних дверях.
Минуло кілька років, і одного разу, коли я повернулась додому із чергової подорожі, мама, нарізаючи скибочками ще гарячий яблучний пиріг, втішено доповіла: тріщину щільно замазали цементом, і тепер цегляну стіну старовинного будинку «прикрашала» грубувата ліпнина замазки, яка дарувала мамі відчуття безпеки і пригальмованої ентропії. Дасть Боже, тепер не завалиться!..
Не завалилась. Обгорілий каркас будинку із замазаною, як виявилося, на совість, тріщиною, і досі улягається в добрячу частину мого краєвиду із вікна. Погорільця видно усіх моїх вікон. Приліт керованого реактивного безпілотника, «шахеда», був прицільний і точно вирахуваний. Оглушливий вибух, шурхотливий розліт розсипаного скла із шибок, уражених вибуховою хвилею, німотна паралізуюча тиша. Стовп сірого диму, що одразу ж перетворився на чорну імлу, з якої вирвалося нестримане вогнище й за мить охопило весь дах, і за лічені години виїло будинок із середини до самого фундаменту. Я дивилась. Я бачила як розгорався вогонь, осідав дах, лускали деінде уцілілі шибки. Поліція, рятувальники, швидкі, які заледве могли роз'їхатися на вузенькій вуличці. Перехожі голими руками штовхали запаркований «новатор» військових, щоб дати пожежникам бодай протиснутися і долучитися до цієї фанаберії під ревіння вогню. Бентежний вуаєризм воєнного часу, що дає можливість на власні очі засвідчити кожну нову тріщинку довколишньої реальності.
Ввечері, сидячи на балконі, точнісінько як мама, я сьорбала каву, споглядаючи в присмерках вцілілу стіну, помережану тріщинками, візерунок яких нагадував покручений, понівечений стовбур, і відчувала, як в мені самій проростає і пускає коріння дерево непоправних, оголених тріщин.
Ніщо так не посилює відчуття дому, як ця божевільна гра у морський бій на розлінованих вулицями квадратах міста. Оце шалене диявольське колесо ймовірностей: а от якби, а що як?... Метр вліво, метр вправо — і ставки у цій грі були б значно вищі за дзвін у вухах, перепуджених котів та вирвані з м'ясом москітні сітки, для яких черговий політ з п'ятого поверху на клумби під під'їздом виявився фатальним. Від першого дня повномасштабного вторгнення я без упину думаю про те, скільки ж бачили і перетривали кам'яні свідки епохи, ці будинки і маєточки середмістя, де жили й гостювали Михайло Грушевський, Лариса Косач, Семен Гудзенко, професура київського університету та мистецький квіт столичного життя. Вони, ці кам'яниці перетривали (не всі!) навали червоних, дві війни двадцятого століття, німецьку окупацію, совєцьку, вистояли моторошну березневу облогу і вібрують кристалічними решітками в такт нічних балістичних обстрілів двадцять першого століття. Я не перша шукаю прихистку в цих стінах столітніх прибуткових будинків з високими стелями й міцними стінами, і розуміння цього дарує таку-сяку втіху: ці стіни вже захистили когось, може, подбають і про мене?
Хоча, звісно, я просто заколисую себе ілюзією тривкості безпеки, інакше у що іще лишається вірити? У крихкість буття? В об'єктивну історичну реальність, в якій принадний дім Грушевських, що колись височів на сусідній вулиці - український модерн, початок століття, вишуканий тогочасний хмарочос, - у лютому 1918-того згорів, обстріляний красноармійцями з бронепотягу, а руїни його для надійності ще й підірвали 1921-го? Реальність, у якій від грандіозної пожежі на Хрещатику, безжально підірваному «совєтами» 1941-го, на чи не єдиній вцілілій кам'яниці від жару оплавилися, мов віск, вирізані обличчя маскаронів? Реальність, у якій сивочолий академік 2026 року, задихаючись і кашляючи, випростовується на підвіконні розчахнутого вікна, сподіваючись на порятунок, а чорна мара, що вже пожерла папери на його столі, міжповерхові перекриття та піджак, полишений на спинці офісного крісла, клубочиться в старого за спиною і тягнеться до нього, мов відторгнута коханка, що силується притиснути до себе й затягти назад у задушливі обійми пожарища?
За рогом моєї вулиці, у вузенькому провулку, є ще один дім із тріщинкою, шовчиком, невидимим сторонньому оку, що зшив наживо минуле і прийдешнє. Я й сама не знала про ту тріщину, хоч ходила повз дім щонайменше двічі на день щонайменше років п'ятнадцять. Коли у травні 1943 року радянські війська здійснили авіаналіт на Київ («совєти» ще довго обвинувачували в тому бомбардуванні німецьку авіацію) одна з бомб упала на п'ятиповерхівку, що потопала в хмарах бузкового квіту, і знесла рівно половину дому. З під-завалів підняли тіла п'ятьох загиблих, але їхнім рідним радянська влада, щойно повернувшись до Києва, заборонила навіть згадувати про той травневий «інцидент». Втім, києвознавець, історик архітектури Дмитро Малаков, який дитиною пережив і німецьку окупацію, і повернення «совєтів», уже дорослим ученим і дослідником згадував про цей приліт на Микільсько-Ботанічну в одній із своїх книг: він розшукав свідків та родичів загиблих і детально описав той безжальний злочин, який «совєти» так старанно приписували «ворожим німецьким окупантам».
Усіх тих свідків і шукачів правди пережила й перетривала тріщина-шов, що з'єднала старий уцілілий будинок та його відбудовану частину — як не знати про розвідку Малакова, то й в очі не кидається ані дещо інший колір цегли, «пришитої» прибудови, ані темніший, брудніший, позачасовий колір старої кладки. Цей шов добре припасований, майже невидимий, доладний та акуратний тягнеться знизу вгору, але в його потаємних глибинах межичасся ховається відцензурований епізод історії, заблюрені руїни та викинуті при фінальному монтажі кадри обірваних недожитих життів.
Якщо дім - це про почуття безпеки, то ми всі зараз бездомні, безпритульні, безхатьки, змушені щосили затуляти долонями свої тріщинки, щоб не розсипатися остаточно. Пригадую, як на початку повномасштабного вторгнення одна моя подруга-письменниця мусила кілька разів виїжджати, повертатися та знов рятуватися із заблокованого Чернігова. В її будинок поцілила авіабомба, і хоча квартира вціліла, лишатися в аварійному домі було вкрай небезпечно й нерозумно. Вона виїхала спершу в село, далі був Львів, потім ще якесь містечко… Коли ми знову зустрілися у травневому Києві, вона згадувала, як ішла львівськими вулицями, на яких тоді війна ще заледве відчувалась, і зазирала у вікна книгарень: «Мені так хотілося купити собі книгу… - звірялася вона, - але я розуміла, що не можу! Бо весь мій дім тоді уміщався в моєму наплічнику. Це все, що я мала…»
Мені болить кожна тріщинка мого міста. Усі сукупні тріщинки наших міст і нас самих. Я не можу склеїти все це докупи, зібрати на манер щільно припасованих детальок конструктора ЛЕГО чи зцілити когось або й саму себе від розтріскування в цій розжареній реальності сьогодення. Але я тримаюся за те, що люди в моєму житті – найгостинніші домівки одне для одного і де кожен із нас сам для себе гостинний дім. Єдиний дім.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
