Ми знаємо їх як успішних кінематографістів, з низкою проєктів, відомих як для українських, так і іноземних глядачів.
Єлизавета Сушко для Суспільне Культура поспілкувалася з представниками й представницями кіноіндустрії про їхній вхід у професію: з чого все почалося, який був перший проєкт та перший виклик і як вони зараз оцінюють свій досвід та передають його наступникам.
Сергій Кулибишев, режисер, сценарист і драматург
Моєю точкою входу в професію режисера у кіно стала сценаристика. Багато років я писав сценарії для телевізійних серіалів, здебільшого комедійних. І я розумів, що ті історії, які я хочу розказувати, те, як вони передаються режисерами, насправді не розкривають мною закладених сенсів. І режисери, які знімають серіали за моїми сценаріями, ставляться до цих проєктів як ремісники. Прийшов, зняв, пішов. А я жив цими історіями.
Тоді я розумів, що мені є що сказати. І не загубити з моїх сценаріїв ті сенси, той темпоритм, який я вкладаю насправді, зможу тільки я. Тому мій вхід — це певне природне продовження того, що я робив у сценаристиці. Я люблю розповідати історії, і мені недостатньо розповідати їх тільки в письмовому варіанті, коли їх розказують інші люди зі своїм баченням. Мені є що сказати самостійно.
Перші й найголовніші виклики, з якими я стикнувся ще в телесередовищі, — це абсолютний конформізм продюсерів. Він побутував ще до «Громади», над якою я працював. Після 2014 року я принципово відмовлявся від проєктів, які треба було писати російською мовою. Бо я чудово розумів, що ці проєкти можуть опинитися в Росії навіть якщо мені продюсери казали, що це для умовного Казахстану.
Тому для мене було викликом після 2014 року виборювати неескапістські проєкти, проєкти, що не відірвані від болючих тем для України. Бо водночас із викликом це для мене найбільша цінність. Навіть якщо робити комедію, то не оминати болючих тем.
Тож виклики, які були з перших кроків — це те, що на мою принциповість, бажання бути й створювати чисто українські історії дивилися як на дивацтва. Але я не шкодую про свій вибір. І раджу тим, хто починає, рухатися за своїми принципами. Завжди.
Ірина Островська, акторка
Ця «підступна» професія представилася мені ще на п'ятому курсі, коли я навчалася на режисерку драматичного театру. Я народила сина і вже за місяць вийшла на репетиції дипломної вистави, мені приносила няня дитину, я годувала його в перервах і бігла назад у зал. Здається, саме тоді я зрозуміла, у яку професію потрапила, і відразу зрозуміла правила гри: ти не маєш права бути хворою, втомленою, не в настрої. Нікого не цікавлять твої екзистенційні кризи. Згодом до мене дійшло, що ще небажано також повніти або худнути, стригтися, міняти колір волосся. Ну і старіти, як виявилось, теж краще якось потім.
Я навчалася в Рівному, і коли приїхала до Києва, мені здавалося, що тут усі актори з Карпенка-Карого, всі одне одного знають і, головне, знають, у які потрібні двері треба стукати. А я не знала навіть, де ці двері. Навіть відмовлялася від акторства, але пішла ще в Кіношколу — не стільки ще раз учитися, скільки зрозуміти, як узагалі функціонує кіноіндустрія: де кастинги, хто ці люди, як вони знаходять акторів і куди, зрештою, стукати. Виявилося — ніяких таємних дверей немає. Але стукати доводиться багато. А десь за рік сталися «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Це був не перший мій проєкт, але саме той, після якого я зрозуміла: все, я пропала. Кіно затягнуло мене остаточно й, схоже, назавжди. Тож якісь двері тобі відчиняються, якісь ні, а потім знову, і знову, і знову.
Мабуть, головним викликом було те, що в кіно я прийшла вже дорослою жінкою. Мені здавалося, що я страшенно запізнилася. Треба було раніше приїхати до Києва, не так багато присвячувати часу дитині, раніше почати зніматися, раніше зрозуміти, куди стукати. Коротше, бажано було народитися одразу в павільйоні. А потім сталися «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич, перша головна роль в повному метрі «Дім за склом» Тараса Дроня та інші важливі для мене ролі — я відчула, що нікуди не запізнилася. І це, мабуть, одне з найважливіших відкриттів: у цієї професії немає правильного віку. Є ролі, до яких у двадцять ти просто ще не маєш чим доторкнутися.
Наталка Ворожбит, драматургиня, режисерка
Навчалася я в Літературному інституті імені Горького у Москві (1995–2000), але справжньою школою був не він, а опозиційний «Театр. Док», що займався виключно сучасною драмою, був гострим і провокативним. Наступною школою став «Театр Переселенця», який ми створили на початку війни у 2014 році й де я багато працювала в жанрі документального театру.
Перші сценарії до серіалів (це були молодіжні ситкоми) я почала писати ще у 2001 році, перший повний метр за своєю п'єсою написала теж на початку двотисячних на замовлення. Потім був скандальний успіх серіалу «Школа» — це московський період моєї роботи. Точкою входу були власні амбіції, можливість добре заробляти й реалізуватися. Поворотним моментом і точкою справжнього входу в професію сценаристки я вважаю роботу над сценарієм до фільму «Кіборги», яка виходила за межі власних творчих амбіцій, бо на нас звалилася тема війни, спільна національна драма і відповідальність за свою роботу перед військовими, чиї історії я брала за основу, та глядачами, яким треба було цю війну пояснювати. Я відчула глибший сенс у тому, що і навіщо я роблю.
Труднощів було багато: писати для театру, телебачення і кіно — це три різні речі, як і писати для України, Британії чи Росії. Українською і російською — тотальна різниця. Як працювати з власним досвідом і досвідом інших реальних людей, де етична межа, яку завжди так хочеться переступити. Як не цензурувати себе. Також я завжди почувалася недореалізованою, бо завжди між моїм письмом і глядачем стояв інший режисер зі своїм баченням і трактуванням мого тексту. Тому наступним поворотним моментом у професії стала пропозиція Юрія Мінзянова зняти фільм за своїм сценарієм як режисерка — так я опинилася на території без посередників.
Слава Бабенков, актор і сценарист
Навчався я на економічному. Бо батьки казали про «стабільну професію». Я шукав, де проявитися, і так почалась моя карʼєра як сценариста. Вперше відчув, що це вже крок у сферу, коли вийшов проєкт «Коли ми вдома» на СТБ, автором і розробником якого зі сценарною командою був я.
В акторство я пішов від нерозуміння, чому в серіалах актори так погано грають. Я точно можу краще. Навчався в Українській кіношколі, згодом у New York Film Academy, у школі неймовірного Германа Чехославського і на безлічі інших курсів та майстеркласів. А вперше на екрані зʼявився у серіалі «Агенти справедливості». Я тоді награв, як кажуть, на всю зарплату.
Перші виклики, з якими я стикнувся і стикаюсь досі — як у всіх. Тобі здається, що ти найталановитіша у світі людина, актор рівня Макконагі, але тебе чомусь затверджують в один проєкт із п'ятдесяти. Та мене до цього готували в академії. Акторство — це дуже складна професія, в якій тобі ніхто нічого не винен і не мусить знімати просто тому, що ти актор, навіть якщо і хороший. Тож потрібно постійно працювати над собою, над своїм ремеслом, вдосконалюватися, бути адекватним, не звинувачувати всіх навколо і тоді, можливо, колись у тебе щось вийде. Досі працюю за таким принципом.
Орина Петрова, кастинг-директорка та лекторка
Я родом із міста Харків і з 4 років на сцені. Спочатку була хореографічна школа, потім театральне відділення школи мистецтв, і закріпило це все навчання в Харківському (вже) національному університеті мистецтв ім. І. П. Котляревського. За освітою я акторка театру ляльок. Цього місяця, до речі, 17 років, відколи я переїхала з Харкова підкорювати столицю як акторка. Але все сталось навіть цікавіше, ніж я планувала. Бо зараз за кадром мені подобається більше, ніж у ньому.
Тоді у 2009-му, я одразу почала зніматись, але місяці за три, ближче до зими, зйомок ставало все менше, і я зрозуміла, що треба шукати якусь постійну роботу, щоб забезпечувати себе. Так у моє життя випадково прийшов телеканал «СТБ» і відділ кастингу. Мій перший проєкт як кастинг-менеджерки був «Україна має талант» (другий сезон), а далі пішли інші форматні проєкти («Танцюють всі», «Х-Фактор», «Мастершеф» тощо). Паралельно, коли був час, я знімалась як акторка, але це вже було на другому плані.
У 2015-му мені запропонували створити та очолити кастинг-відділ на телеканалі «Інтер», і саме там мені прийшла пропозиція зробити окрім телевізійних проєктів кастинг для 60-серійної мелодрами «Спитайте в осені». Першою режисеркою, яка вчила мене працювати з акторами (а не яскравими особистостями з різними навичками, як у телевізійному шоу), була Ірина Громозда. Виклик був у тому, що я майже не знала акторський ринок Києва, бо до цього кастингувала танцівників, співаків. А ринок акторів України величезний. Його треба знати добре, щоб під час прочитання сценарію одразу уявляти, хто яку роль міг би зіграти. Спочатку я просто багато питала знайомих акторів «а хто міг би зіграти це?», постійно передивлялась сайти театрів, почала ходити на всі можливі вистави, дивитись українські серіали. Так у 2015-му зайшла саме в кіносеріальну частину професії, і тут так добре, що не хочеться «уєжжать». Лише розвиватися.
Ще обожнюю викладати й ділитись досвідом. Десь у 2017 році відкрила для себе це і тепер маю щороку безліч майстеркласів та лекцій для акторів в державних і недержавних навчальних закладах. Готую акторів до реалій кіновиробництва, щоб вони не були наче сліпі кошенята, як я 17 років тому, коли гадки не мала, що має мати актор, і де, кому це треба показувати, щоб тебе помітили. Разом зі своїми студентами я також вчусь і досі.
Ярослав Войцешек, сценарист, викладач Української кіношколи
Кіно було моєю дитячою мрією, про яку я успішно забув, коли закінчував школу. Згадав про неї вже після того, як здобув першу вищу освіту. Для Маріуполя тих часів бажання піти в кіно було, скажімо так, доволі екзотичним. Але я вирішив: якщо вже хочу цим займатися, то треба хоча б спробувати цього навчитися.
Я обрав Харківську державну академію культури — виш, де, як на мене, давали небагато практичних знань, зате не брали хабарів. Вивчився на режисера, закінчив із червоним дипломом. А коли почав думати про переїзд до Києва і роботу в індустрії, виявилося, що режисерів там вистачає, а от сценаристів — не дуже. Так, дещо несподівано для самого себе, я почав розвиватися саме як сценарист.
Мій шлях в індустрію був довгим. Ніхто не починає з того, що його обсипають грошима і носять на руках. Спочатку було навчання, потім будь-яка робота, яка хоча б трохи могла наблизити мене до кіно. Я хапався за все: писав, працював на невеликих проєктах, намагався познайомитися з людьми, показати свої роботи. Зрештою щось із написаного мною побачили продюсери, комусь мене порекомендували — і поступово все закрутилося.
До речі, перший серйозний досвід роботи над великим проєктом я отримав ще в Маріуполі. Там раптом з'явилася анімаційна студія, і я потрапив до команди, яка працювала над серіалом. Уже не пам'ятаю, як саме про неї дізнався, напевно, через знайомих. Але в підсумку я написав цілий сезон — 24 серії по 12 хвилин. На жаль, проєкт далі нікуди не пішов, але для мене це був важливий досвід: уперше я зрозумів, що можу працювати не просто над окремою історією, а над великим обсягом матеріалу.
Після переїзду до Києва тривалий час я працював над мелодрамами в «Київтелефільмі». Мелодрами для телебачення, прямо скажемо, були не зовсім тим, що я мріяв писати чи знімати. Але мені потрібно було зачепитися в Києві. Я був хлопцем із Маріуполя без потрібних знайомств і зв'язків, тому писав усе, за що платили й що могло дати мені досвід. Зрештою цей шлях привів мене до Film.UA.
Головний виклик у цій професії — час. Це гра в довгу, і далеко не завжди успішна. Людей, які справді можуть оцінити твій талант і дати тобі шанс, не знаходиш одразу. Тому гойдалки між «я геній» і «я — униле гімно» — невід'ємна частина професії.
Якщо говорити про мої головні помилки, то, мабуть, однією з них був вибір вишу. Я закінчив його з відзнакою, але після випуску не мав чіткого розуміння, куди йти далі. Жодних реальних перспектив чи зв'язку з індустрією навчання мені не дало. Саме тому, вже працюючи в кіно, я почав викладати в Українській кіношколі. Хотілося дати студентам те, чого колись бракувало мені самому, — зрозуміле уявлення про професію, індустрію і реальні перспективи.
Тому що кіно — це не та сфера, де достатньо просто отримати диплом. Важливо бути якомога ближче до самої індустрії. А коли ти вчишся там, де кіно реально створюють, то ближче до нього вже просто нікуди.
Владлен Одуденко, художник-постановник
Відправною точкою в професію був мій вчитель Олексій Вікторович Бобровников та його анекдот по першу скрипку оркестру, чувака світового рівня, якого запросив до себе після репетиції новопризначений диригент, теж світового рівня, і запитав, чому він так кривиться, коли починається його партія — можливо, його не влаштовує рівень диригента? На що той відповів, що його все влаштовує, просто він дуже не любить музику!
Я мріяв про театр, хотів бути сценографом, але і як мій вчитель, опинився у кіно і вже більше чверті сторіччя цим займаюся. Точка входу — це творчість, можливо, я зміг змінити ставлення в українському кінематографі до художника-постановника, зробивши з цієї професії не просто ремісника, який задовольняє режисера та оператора, а повноцінну творчу одиницю, людину, яка виконує творчі завдання та має вплив на кінцевий результат проєкту. Мене не задовольнило б бути першою скрипкою, яка не любить те, що робить.
Підштовхнули мене у цю сферу друзі й художня академія, в якій я навчався у буремні 90-ті роки. Все нудно та банально — треба було заробляти гроші й бажано тією професією, на яку я навчався. Мій друг режисер Іван Сауткін запропонував разом зняти декілька телемуві, які в той час, на початку 2000-х, були єдиним джерелом заробітку для художника-постановника. Але першим справжнім фільмом стала картина Валентина Васяновича «Звичайна справа» — до речі, одна з останніх, знятих на плівку. Валентин теж був моїм другом, з яким ми перетиналися ще під час навчання. На той час у мене вже не було вчителів, до яких можна було б звернутися по пораду, тому всього доводилось навчатися на майданчику. Помилок було багато, але гарна компанія друзів та велике бажання створити гарний фільм надихали! Вважаю, мені пощастило з друзями: режисерами, сценаристами, художниками, композиторами. Ми всі мріяли про круті фільми, які ми знімемо, і підтримували один одного. Наче з цього щось вийшло.
На першому кроці все було не так: не ті сценарії, не ті актори, багато комерційних проєктів, а хотілось творчості та фестивальних картин. Але не було і досвіду — тільки бажання, тому уся велика кількість ненайкращих проєктів все одно була корисною. І, як наслідок, з'явилися потужні роботи, де я теж постійно вчився та удосконалювався. Можна сказати, що це відбувається і зараз, кожен новий проєкт — це виклик, тому що нема аксіоми чи якогось одного правила для творчих завдань. Кожен раз починаєш з початку, бо дуже важливо мати свіжий погляд, критичне бачення та відчувати індивідуальність. Так, досвід допомагає, але дуже важливо не втратити радість бути у професії, робити те, що подобається та надихатись світом і людьми, які навколо тебе. Попри складні часи та обставини. Мабуть, це основні виклики, з якими я стикався на початку кар'єри та продовжую боротися зараз. А привело це мене туди, де я вже став режисером.
Карина Химчук, акторка
Алла Самойленко — людина, яка привела мене в індустрію. Я не планувала ставати акторкою, але українська кастинг-директорка щось розгледіла в мені та запросила на перший кастинг. Потім на другий, на третій і четвертий. Тому наразі мої усі українські проєкти саме від Алли. Я вважаю, вона зробила дуже багато як для мого старту карʼєри, так і для українського кіно загалом.
«Королі репу» стали моїм дебютом: кожного разу, коли я згадую цей досвід, посміхаюся. На мою думку, там я дуже погано граю, і мабуть, через мою впертість я вирішила не завʼязувати з акторством, а навпаки — продовжити й зробити хоч одну достойну роль.
Власне, ця впертість і сором за погану гру підштовхнули мене розвиватися, робити все можливе, аби більше не червоніти, дивлячись на себе на великому екрані. Не можу сказати, що червоніти я перестала, але крізь землю провалитися тепер хочеться рідше.
Сергій Степанський, звукорежисер, викладач Української кіношколи
У 2000 році я вступив до Київського театрального університету імені Карпенка-Карого, який закінчив у 2005-му. А активно працювати в кіно почав ще під час навчання — навесні 2004 року. Моїм першим комерційним проєктом став чотирисерійний мінісеріал «Украдене щастя» режисера Андрія Дончика. Там я працював асистентом звукорежисера, бум-оператором.
На цей проєкт мене покликав мій прекрасний друг і кум, чудовий звукорежисер Борис Петер, якого, на жаль, уже немає з нами. Саме він привів мене до звукорежисера Артура Ренкова, з яким я і пропрацював свої перші проєкти як асистент, і саме в нього багато чого навчився. Фактично, саме з «Украденого щастя» для мене почалася вже не студентська, а справжня професійна робота в кіно.
Хай як дивно це звучить, моєю точкою входу в професію стала досить критична ситуація, яка склалася з кінозвукорежисурою в Україні на початку нульових. На той момент фільмів знімалося дуже мало, і активних звукорежисерів кіно теж було небагато. Але у 2004–2006 роках виробництво почало потроху відроджуватися, і професіоналів просто не вистачало, щоб закрити всі потреби виробництва. Тому молоді спеціалісти отримували можливість досить швидко переходити до самостійної роботи.
Я починав як асистент звукорежисера і бум-оператор, а вже у 2005–2006 роках почав працювати самостійно — як звукорежисер картини. Тобто певною мірою саме кадровий вакуум, який існував тоді в українському кіно, і дав мені можливість дуже швидко увійти в професію.
Головною проблемою на той час була відсутність розуміння, як правильно вибудовувати звукові процеси у кіновиробництві. До дуже багатьох речей нам доводилося доходити самим, вчитися на власному досвіді. І, напевно, саме це зрештою привело мене до викладання. Мені хочеться максимально скоротити той шлях, який моїм студентам доведеться проходити методом спроб і помилок. Щоб більшість своїх «дитячих» помилок вони встигли зробити ще під час навчання, а на майданчик чи в студію приходили вже підготовленими спеціалістами.
Але для мене є ще одна дуже важлива причина, чому я викладаю, — це тяглість професії, передача знань наступним поколінням звукорежисерів. На початку моєї кар'єри цей місток значною мірою був зруйнований, і багато речей нашому поколінню довелося відкривати для себе заново. Мені дуже важливо, щоб цього більше не сталося. Щоб нинішні професіонали передавали свій досвід тим, хто приходить їм на зміну.
Завжди кажу своїм студентам: моє завдання — зберегти вам кілька років професійного життя. Ви все одно будете помилятися — без цього неможливо навчитися. Але базові речі краще опанувати тут, під час навчання, щоб потім, прийшовши на майданчик або в студію, ви могли рухатися далі, а не витрачати роки на те, до чого попередні покоління вже колись дійшли.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
