Ще під час Революції гідності в Україні відбулося «Цунамі джокерів». Так назвали міжнародний проєкт, який поширював методику театру пригноблених в Україні. Її створив бразильський режисер і номінант на Нобелівську премію Аугусто Боаль у 1960-х роках XX століття, працюючи із робітниками та селянами в Латинській Америці. Він помітив, що глядачі просто погоджувалися з готовими рішеннями, які пропонує вистава — але чи не краще зупинити виставу на моменті кульмінації та запропонувати глядачам змінити хід подій? Певно, приблизно так міг подумати Боаль, розробляючи метод форум-театру, а також інші техніки театру пригноблених.
Перші спроби застосувати елемент театру пригноблених в українських реаліях були ще в 1990-х роках, але більша хвиля сталася в лютому 2014 року. Тоді в Україну приїхали учні-джокери Аугусто Боаля з різних куточків світу та почали навчати джокерства тут. Однією із джокерок, яка брала уроки у тренера Ялмара Хорхе Жоффре-Айхорна, стала українська правозахисниця Яна Салахова. Майже сім років вона очолює ГО «Театр змін», просуваючи практику партисипативної театральної методики театру пригноблених в Україні.
Журналістка Суспільне Культура Вікторія Кіхтенко запитала в Яни Салахової, чому серед учасників майстерень немає гнобителів чи пригноблених, як форум-театр працює з конфліктом без срачів і спонукає «святкувати помилки».
«Вийти на метарівень, щоби люди зрозуміли, чому їхні історії такі схожі»
Проблеми громад ви досліджуєте на майстернях. Почувши назву «театр пригноблених», можна потенційно уявити, що там беруть участь лише люди, яких, на жаль, можуть дискримінувати в суспільстві. Наприклад, люди з інвалідністю. Але я була дещо здивована, коли побачила, що у 2025 році ви проводили майстерню, наприклад, для голів військових адміністрацій. Хто може брати участь у майстернях?
Майстерня з головами військових адміністрацій скоріше була винятком. Зазвичай ми працюємо із категоріями людей, чий голос найменш видимий. Наприклад, я мама дитини з інвалідністю, і свідомо працюю з мамами, які мають дітей з інвалідністю. Якщо в дитини ця інвалідність дуже складна, у мам просто немає ресурсів ставати активістками, спілкуватися з владою чи створювати петиції. Тому ми підсвічуємо їхній досвід у нестандартний мистецький спосіб — даємо їм змогу висловитися за допомогою інструментів театру пригноблених.
Насправді голови військових адміністрацій теж можуть стикатися зі стереотипами та упередженнями. В суспільстві є стереотип, що довіряти владі не можна, а вся влада — корупціонери. Це призводить до того, що мало хто хоче йти працювати у владу і брати цю відповідальність.
У нас багато спротиву до слова «пригноблений». Люди одразу кажуть, що це не про них і вони не пригноблені. Насправді вони часто плутають пригноблену людину та жертву. Пригноблений чи пригноблена — це ті, хто має активну позицію, не погоджується зі статус-кво і робить зусилля, щоби щось змінити. Їм не вдається розв'язати проблему наодинці — і ми це показуємо у форум-виставах, які створюємо на майстернях. Тож потрібно, щоб до розв'язання долучалося суспільство, тобто глядачі цих вистав, які можуть у них втручатися на піку конфлікту і змінювати хід подій.
Ми переважно працюємо з людьми, які стикаються із системним порушенням своїх прав, але головна мета — зрозуміти причину, чому люди підтримують систему уявлень, політик, які сприяють поляризації, дискримінації та порушенням прав людини.
Як я розумію, на самій майстерні можуть зустрітися люди з діаметрально протилежним досвідом: внутрішньо переміщена особа і місцевий мешканець, який не дуже радий її бачити у своєму місті, або активіст, який виступає проти місцевої влади, і представник цієї влади. Ви заздалегідь формуєте потенційний конфлікт чи він народжується в процесі підготовки до форум-вистави?
Не так часто представники влади бувають у нас на майстернях. Якщо говорити про воркшоп, де були голови військових адміністрацій, активісти та місцева молодь, то діалог відбувся. Але їх там не треба було протиставляти, бо в них був спільний запит — як підготувати громаду до невизначеного майбутнього, як краще для цього співпрацювати, хто і за що має брати відповідальність.
В ідеалі на майстернях мають зустрітися люди з різним досвідом, різних професій і соціального статусу. Що більш розмаїтими будуть досвіди, то більш комплексно ми подивимося на питання. Брати участь у майстернях можна десь із 12–13 років, тобто з того віку, як людина починає рефлексувати себе.
Але іноді підбір учасників — це лотерея. Звісно, є відкритий конкурс, і люди записуються. Перед тим як проводити майстерню, я на зідзвоні обговорюю запит, щоби з'ясувати, чи не висмоктана певна проблема з пальця. Бо часто буває так, що той, хто має запит, бачить проблему, а інші її не бачать.
У форум-виставі учасники майстерні показують на сцені антимодель чи антивиставу. Простіше кажучи, вони показують, як не варто робити. Як ви працюєте, наприклад, із темою фізичного насильства, яку важливо програти, але не можна показати буквально?
Виставу можна зупинити на тому моменті, коли вже всі здогадалися, які будуть наслідки. Театр пригноблених не показує прямого насильства. Скоріше ми працюємо з темою структурного насильства (це означає, що причиною соціальних бід є не лише злі наміри окремих людей, а недосконалість самих суспільних інститутів — Ред.).
До того ж у форум-виставах є два типи естетичного висловлювання. У символічних виставах немає слів, але може бути представлено багато образів, тобто людина може діяти не через репліки, а через предмети, написати щось на папері. Ми так робили на майстерні «Театр без насилля», яку проводили з Національною спілкою театральних діячів України після кейсу Андрія Білоуса.
У театрі пригноблених є багато технік, не лише форум-вистави. Наприклад, ще до повномасштабної війни ми робили в Харкові «невидимий театр» разом із Paradе-Fest. У публічному просторі розігрують заплановану ситуацію, яка провокує спостерігачів долучитися. Учасниці влаштували перформанс просто у трамваї, ніде не повідомляючи про час і місце його початку. Цей перформанс досліджував, наскільки місто безпечне для жінок (учасниці голосно розповідали одна одній у трамваї різні історії, наприклад, про те, як під час прогулянки незнайомець вирішив, що може вщипнути одну з дівчат за живіт, і стежили за реакцією пасажирів. Майже ніхто не відреагував словами, але було видно, що люди намагаються зрозуміти ситуацію — Ред.).
Також нещодавно ми проводили спільну лабораторію разом зі «Школою смерті» від ГО «Інша освіта», яка досліджує культуру горювання та занурення в горювання через колективні мистецькі практики, перформанс і партисипацію. Ми назвали воркшоп «колами горювання» і працювали з учасниками через предмети, звуки й естетику театру пригноблених.
Як дослідження через предмет відбувається на практиці?
Коли йдеться про роботу з такими важкими темами, людині, може, простіше спроєктувати себе на предмети, тобто виразити себе, не говорячи. Ми по-різному говоримо і мовчимо на тему смерті, тому простіше знайти якусь метафору.
Зазвичай ми приносимо реквізит і, наприклад, просимо людей вибрати три предмети, які вони асоціюють із певною темою. Можна принести свій предмет, а потім спостерігати, як інша людина використовуватиме цей предмет в іншому контексті.
Я, наприклад, обрала сантиметр. Це для мене було про певну буденність і конкретність. З одного боку, матеріальні рамки у цій темі ніби цинічні, а з іншого — матеріальність потрібна живій людині. Якщо я не бачу тіла померлої людини, не можу відвідати її могилу на кладовищі, то я ніби не можу закрити свій емоційний цикл. Матеріальність потрібна, щоби прожити втрату.
Це те, що дозволяє і театр. Коли ти матеріалізуєш, дієш, робиш певні рухи, то можеш через тіло прожити досвід, який заблокований на інтелектуальному рівні. Наприклад, хтось не любить робити гострі, чіткі рухи, але, з іншого боку, чіткість дає опору, визначеність, надійність. Саме так ми можемо з'єднати протилежні досвіди й емоції через проживання тілом, стаємо більш цілісними. Тіло містить багато невисловленого досвіду, і, якщо до нього звернутися, багато історій вириваються назовні.
Якщо йдеться саме про форум-виставу, як підготувати учасників майстерні до дії в імпровізації, а глядачів — до того, щоби вони брали активну участь у процесі?
Сам дизайн і структура форум-вистави спрямовані на те, щоби глядачі туди втручалися. Показ вистави може тривати десять чи п'ятнадцять хвилин, але інтервенції глядачів та обговорення можуть бути тривалим процесом.
В ідеалі глядачі можуть замінити головного героя та програти власну ситуацію. Це про втілення солідарності: коли людина стає іншою людиною ніби тілесно, входить у простір її обставин і стикається з несправедливістю, вона, по-перше, дарує пригнобленому цю ідею, а по-друге, бере на себе відповідальність протестувати ідею в цих нових обставинах.
Глядачі також можуть замінювати інших героїв, необов'язково головних. Можуть вводити нових персонажів. Варіантів безліч, але неактори мають відповідати глядачам в імпровізації. Ми їх до цього готуємо, щоби вони спиралися саме на те, чого хоче персонаж, і водночас не залишалися лише в цій ролі та реагували на іншу стратегію, яку задають глядачі.
Ми репетируємо й одразу закладаємо у виставу так звані форумні моменти, тобто моменти, де є простір для втручання глядачів. Учасники грають того, чия роль їм зрозуміла, або ж показують досвід, який бачили чи проживали самі. Деякі грають антагоністів, і часом хочуть бути антагоністами до кінця. Але тоді ми пояснюємо, що ідея не в тому, щоби демонізувати людину, наприклад чиновника, який не видає певні папірці внутрішньо переміщеним особам, а щоби зрозуміти, що не так працює у системі. Чому ця людина працює на цій роботі? Чому вона не змінюється?
Ми намагаємося поцілити у той досвід, який для глядачів справді важливий. Повірте, якщо людина відчуває несправедливість, то з тим, щоби втрутитися в дію, проблем не виникне. До того ж глядачів можна розігріти, зробити з ними певні вправи й посвяткувати помилки. Навіть якщо глядачі мовчать, то вони спостерігають за тим, як у виставу втручаються інші, й це дає їм певне усвідомлення.
Я завжди підкреслюю, що на майстернях для мене важлива не вистава як продукт, а процес — як люди зможуть повзаємодіяти між собою, розділити відповідальність, ухвалити колективні рішення. Я їх запрошую до цього процесу, а вони самі вирішують, долучатися до нього чи ні. Разом ми створюємо правила, проговорюємо, що можна казати ні, змінювати думку в процесі чи взагалі піти з процесу.
А як «святкувати помилки»?
У житті насправді мало просторів, де публічно говорять, що можна помилитися. На всіх конференціях чи інших заходах все має бути чітко і продумано, за алгоритмом.
Тож святкування помилок — одна з цілей на майстернях. Вправи, які ми робимо, повертають дитячу грайливість і переконують у тому, що помилятися нормально і через помилки люди отримують досвід. Ці вправи буквально можуть бути зроблені так, що людина точно помилиться.
Один із моїх улюблених розігрівів на форум-показах: попросити одного глядача затиснути кулак, а іншого — знайти стратегію, як змусити цей кулак розтиснути, але використовуючи ненасильницьку стратегію. Люди починають сміятися, креативити, іноді маніпулювати. Вони розслабляються, і в залі з'являється неформальна атмосфера. А потім ми разом аналізуємо, кому вдалося і чому, а кому не вдалося і чому. І цей аналіз показує, чому досвід, коли не вдалося, теж важливий.
«Рамка форум-театру дозволяє висловитися людям із різними позиціями, але не піти в срач»
Ви представляєте себе як джокерка театру пригноблених. Хто такий джокер — фасилітатор?
Якщо говорити про карту джокера як метафору, то ця карта може бути нічим і всім одночасно. В цьому і є майстерність джокера: під час показу форум-вистави та обговорення джокер — це максимально активна людина, яка керує процесом, а на майстернях зі створення цих вистав це максимально невидима людина, посередник між акторами, який створює горизонтальні стосунки в групі, щоби кожному було комфортно ділитися досвідом.
Також джокер сприяє тому, щоби учасники сформулювали своє питання та програли його. Він намагається робити все, щоби себе проявили ті, хто ще мовчить, але без тиску. Наприклад, може запитати, що учасники ще не сказали, про що вони мовчать. Джокер має навчитися слухати тишу, бо в тиші може багато проявитися.
Він ставить запитання, які дають змогу побачити ширшу картину, займається проблематизацією, ускладнює. Наприклад, на майстерні хочуть розглянути питання мови. Є спокуса, що відповіді будуть чорно-білі. Тож я як джокерка можу поставити запитання, як люди ставляться до військових чи ветеранів, які розмовляють російською мовою.
Тобто ми можемо досліджувати достатньо табуйовані теми, на які доволі легко отримати срач — страх взаємодії цивільного суспільства із ветеранами, або питання молоді, яка виїздить за кордон. Але при цьому багато хто визнає, що рамка форум-театру дозволяє висловитися людям із різними позиціями й при цьому не посваритися.
Іноді люди починають ставити питання й мені як джокерці, і я готова працювати з цим рівнем напруги. Не завжди джокер має бути у нейтральній позиції. Я можу висловитися як людина й активістка. Ми, власне, і закликаємо людей до активізму.
Джокер не дає чарівну пігулку, не бере на себе відповідальність, а показує людям, що ця відповідальність — їхня. Для мене це про дорослішання суспільства, яке, за моїми спостереженнями, досі інфантильне та патерналістське. Людина очікує, що хтось зробить все за неї, але насправді вона сама може щось змінити, якщо в неї є бажання і здатність взяти відповідальність за свої дії.
Перед тим як стати джокеркою, ви протягом десяти років займалися правозахисною діяльністю. Як стався цей не зовсім очевидний перехід?
Ще коли я працювала в Міжнародній організації з міграції (МОМі), ми робили документальний театр. І тоді я побачила, наскільки мистецтво може щось змінювати. Так, у нашому випадку це соціально ангажоване мистецтво, не просто мистецтво заради мистецтва. Це певна інструменталізація, ми очікуємо певних результатів.
У правозахисті мені доводилося представляти інтереси різних людей, наприклад національних меншин, працювати з адвокацією. А потім я зрозуміла, що представляю та інтерпретую досвід людей, які можуть самі показати себе, піти на прямий діалог, наприклад, із представниками влади. Коли ми в КМДА робили форум-виставу про доступність виборів, у залі сиділа уповноважена президента з питань інвалідності. Вона поставила запитання, навіщо людям з інвалідністю ходити на дільниці, якщо до них можуть прийти додому, і отримала пряму відповідь від людини з інвалідністю.
Чи в кожній області України є джокери?
Ні, але моє бачення таке, що потрібні в кожній. Зараз джокери є в Києві, Ірпені, Житомирі, Кропивницькому, Дніпрі, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Хмельницькому, Луцьку, Павлограді та Рівному.
Не всі з них активні, бо потрібно підтримувати діяльність фінансово. Ми не можемо брати з людей гроші, бо тоді це суперечитиме принципам роботи із соціально вразливими групами. Тому кошти шукають або громади, або організації. Ми переважно займаємося проєктною діяльністю. У цьому році, наприклад, співпрацюємо з організацією, яка повністю фінансує Школу театру пригноблених, бо хоче додати методику у свою освітню програму з молоддю.
Як на мене, пояснювати, що таке театр пригноблених, найкраще методом виключення, тобто розказати, чим він не є. Чому результат робити — це не терапія і не вистава у традиційному розумінні?
Коли глядачі приходять дивитися форум-виставу, створену на майстерні, то думають, що це якийсь звичайний театр. Але вже в перші хвилини розуміють, що зі сцени говорять про їхнє життя і речі, які їх непокоять — на цьому моменті в них змінюється вираз обличчя.
Якщо у звичному театрі ви дивитеся на сюжет і розв'язку, яку вам запропонував хтось, і повноцінного діалогу з глядачем не відбувається (він просто споглядає), то форум-театр будується так, що потребує питання. Ми формулюємо питання і шукаємо відповіді. Але треба не говорити, а діяти, показувати на сцені свій варіант розвитку подій.
Діалог через дії відрізняється від діалогу через слова: буває видно стереотипи й кліше, якими мислить людина. І ми в залі можемо звіритися, бо є купа людей з різним життєвим досвідом. У кожного є стереотипи, упередження, як вони ставляться до інших людей. І ці упередження формують системи, на основі яких потім ухвалюють рішення і політики.
Ми запрошуємо на дослідження конкретних соціальних проблем через театр, працюємо з рівнем системних проблем, а не індивідуального запиту. Тому терапевтичний ефект виникає ненавмисно. Просто ми зачіпаємо теми, які болять людям і про які вони соромляться говорити публічно. А потім вони бачать багато подібних історій і розуміють, що проблема не лише в них, а й загалом у суспільстві. Ось тоді й з'являється полегшення та відчуття того, що є однодумці, поряд із якими можна щось змінювати та чинити спротив.
Театр пригноблених використовує драматичну дію, імпровізацію, рольову гру. Це є і у методі психотерапії, психодрамі. Як я розумію, засновник методики театру пригноблених на неї спирався. У чому різниця?
Важко сказати, чи спирався, але дружина Аугусто Боаля була психотерапевткою. У театрі пригноблених також є техніка «веселка бажань», і вважають, що вона на межі з психотерапією і психодрамою.
Цю техніку Боаль створив після вигнання з Бразилії, де він практикував театр-газету. Якщо в Бразилії було все зрозуміло: це бідні, а це багаті, у того є влада, а у того її немає, то в Європі пригноблення мало дещо інший вигляд. Боаль помітив, що візуально все ніби добре, але людей ніби щось зупиняє, щоби бути собою та йти до власних бажань і дій. І він почав досліджувати внутрішні голоси та страхи, які могли би цьому заважати.
Умовний приклад: у студентські роки я намагалася часто ходити на акції та мітинги, а моя мама казала мені не висовуватися, бо була вихована в радянський час. Тобто суспільство впливає на людину, вона формує певні уявлення, потім виховує так само свою дитину, і в цієї дитини у голові можуть бути переконання, що вона на щось нездатна, чогось не може досягти. Ці уявлення формують люди з найближчого оточення, яким ти довіряєш. За фактом, із такими настановами має працювати психотерапевт, але ж самі настанови виникли з цілої машини під назвою СРСР. Тебе так мама виховала — а чому? Тобто психодрама може працювати з індивідуальними проблемами, але джерела цих проблем — у соціумі.
Ви працюєте із реальними історіями та життєвим досвідом людей. Чому це не робить форум-театр документальним?
На майстернях люди працюють у малих групах і діляться досвідом, але завдання стоїть так: послухайте історію одне одного і подивіться, що їх об'єднує. Це про вихід на метарівень, щоби люди зрозуміли причину, чому їхні історії такі схожі. Тобто мета — не розповісти автобіографію, а спробувати зрозуміти, що в суспільстві сприяє появі історій несправедливості та порушення прав. Звісно, комусь важливо програти свою власну історію, але ми радше працюємо з колективним досвідом, через який глядачі бачать і свій власний досвід.
Театр пригноблених не має на меті створення художнього твору в традиційному розумінні, але має естетику. Яку?
Це останній напрям, з яким працював Аугусто Боаль. Ідея у тім, щоби поставити під сумнів норми краси й естетики, які існують у суспільстві, повернути кожній людині власний потенціал визначати, що є красивим, а що ні. Наприклад, на рівні того, щоби полюбити, як звучить твій власний голос. Крім відчуття колективної творчості можна повернути критичність щодо культурних продуктів. Що вважають еталоном? А чи є воно еталоном насправді?
Аугусто Боаль лишив доволі чіткі інструкції та техніки, але час і контекст змінилися. Як перевинайти театр пригноблених в українських реаліях, але не порушити суть його методики?
Ми їх уже перевинаходимо. Сам Боаль казав, що театр пригноблених не має бути догматичним — він має бути чутливим до культурного контексту.
Наприклад, я зараз бачу багато простору для роботи з темою деколонізації на рівні системи. Але цього все ще дуже багато й на індивідуальному рівні. Страх змін, страх чогось нового, страх сказати ні. Колись я працювала з групою, де була жінка 40+, і вона мені сказала, що я перша людина, яка взагалі запитала її думку. Театр пригноблених дає змогу підсвічувати проблеми та робити певний зріз суспільства відповідно до його запитів.
Наприклад, тема меморіалізації в Запоріжжі. Там дуже багато пам'ятників часів Другої світової війни, і в громаді хочуть з'ясувати, як їх можна в одному просторі суміщати з пам'ятниками сучасної війни. Це не про конкуренцію пам'яті, а про різні її пласти, про перегляд пам'яті загалом і дослідження, чому саме ми віддаємо пріоритет з точки зору публічного простору. На жаль, в нас немає культури консультацій із громадою, їй просто за фактом повідомляють, що на певному місці буде певна алея пам'яті у певному форматі. Але іноді це вдається змінювати.
У чому різниця театру пригноблених і плейбек-театру?
Форум-театр як техніка театру пригноблених керується ключовим принципом «нічого для нас і про нас без нас». Він підсилює безпосередньо людину, її суб'єктність і досвід. На майстернях люди самі створюють сценарії, і самі ж їх програють. У плейбек-театрі досвід програють актори. Необов'язково професійні, але вони вчаться цього, а це вже певна професіоналізація. Як на мене, якщо людина сама програє власну історію, то сила трансформацій може бути більша. Це як репетиція реальності, але безпечна, в театрі.
Також плейбек-театр має бути сертифікований, провіднику там треба платити немалі гроші, щоби переходити на вищі рівні підготовки.
А чому плейбек-театр має сертифікацію, а театр пригноблених — ні?
Якщо звертатися до Боаля, то він у свій час хотів, щоби театр припинив бути елітарним і щоби він став доступним інструментом аналізу для всіх, хто справді цього потребує. Що з цього приводу думає Джонатан Фокс (засновник плейбек-театру — Ред.), я не знаю [усміхається].
Тому сертифікація відбувається, коли я чи інші джокерки спостерігають за іншими в роботі. Є різні стилі джокерства. Ми часто працюємо в парі, щоби навчатися одна в одної. Це показує недогматичність методу, а також те, що ми вчимося через живий приклад і передачу знань.
Чи можуть плейбек-театр і театр пригноблених співпрацювати?
У нас є практикині плейбеку, які навчилися й методології театру пригноблених, які бачать і відмінності, й спільне, тому співпраця можлива. Як на мене, плейбек краще підходить для первинного дослідження досвіду, історій людей. А потім із цих історій можна створити форум-виставу.
«Більшість людей думає, що їм немає чого сказати, хоча їхній досвід може свідчити — щось не працює на рівні політик»
Ви не лише проводите майстерні, ви фактично робите зріз, де перебуває суспільство. Які запити маєте зараз?
Із тих, що мене здивували — до нас звернулася українська громадська організація Viche у Німеччині, яка хотіла би попрацювати з темою примусової трудової міграції українців під час Другої світової війни. Мені здавалося, що це запит не зовсім до форум-театру, але ми дуже добре попрацювали. Насправді для людей це був запит про перегляд історії, про те, як будуть пам'ятати їхніх родичів.
Також із неочевидних запитів — дослідити, чому люди не звертаються за компенсаціями до Міжнародного реєстру збитків. Це питання перед собою поставила Микільська селищна рада Маріупольського району Донецької області, зараз релокована.
Ми тестуємо модель форум-театру як форми громадських консультацій. Людей важко запрошувати, бо вони часто думають, що не розбираються у бюрократії та законодавстві, що їм немає чого сказати. Хоча їхній досвід може свідчити: щось не працює на рівні політики та дизайну рішень, а людина відчуває на собі ці наслідки.
З типових запитів — робота із молоддю, підлітками, людьми з інвалідністю, ВПО. Побільшало запитів щодо того, як працювати з невизначеним майбутнім у громадах. Форум-театр може бути ефективним, бо він називає різні сценарії. Ніхто не хоче візуалізувати погане, але в плані підготовки це може допомогти.
А які теми болять вам як джокерці?
Це проблеми мам, які мають дітей з інвалідністю, я про це вже згадувала. Також тема насилля в театрі. Ця історія набула публічного виміру, коли дівчина згодилася вийти зі своєю історією публічно. Тобто історія однієї людини стала каталізатором. Вона іншим ніби дала дозвіл говорити про це. А це створює потужну силу, через яку можна спробувати щось змінювати. Форум-театр робить щось подібне. Ми даємо певне запрошення і дозвіл говорити на замовчувані, цензуровані теми, а їх дуже багато.
Ви були менторкою майстерні «Театр без насилля», про яку вже сьогодні згадували. Як ви думаєте, чому люди часом готові виходити на мітинг проти насильства, але не завжди готові приходити на майстерні й разом моделювати певні ситуації, щоби запобігти подібним сценаріям у майбутньому?
Власне, сама майстерня про це і запитує, і одночасно дає відповідь.
По-перше, люди сприймають мітинг як щось, що відбувається не в їхньому просторі. Це не театр, де вони працюють і де треба щось змінювати. Вихід на мітинг — це ніби вихід за абстрактну справедливість і не стосується когось особисто.
По-друге, люди в театрах між собою мало спілкуються, вони просто не знають одне одного. І через відсутність цих зв'язків вони просто не відчувають, що щось має стосуватися і їх, що це може статися й з ними.
По-третє, вони вже пристосувалися до тієї картинки, що є у їхньому театрі, їм комфортно в цих умовах. А що як нова картинка буде гіршою?
Тому людина має поставити собі питання, чи готова вона до відповідальності й наслідків, які виникнуть, якщо вона буде вимагати змін у своєму колективі. Відповідаючи на нього, можна вийти на дуже вразливі речі: хтось комусь колись допоміг чи хтось від когось залежить, це питання влади. І з цим треба працювати, формувати всередині колективу горизонтальні зв'язки.
«Стратсесія у театральній формі»
Який фідбек дали театральні діячі після цієї майстерні?
Це не перша наша майстерня для театральних діячів. Загалом вони помічають інший процес створення, не такий, як у їхньому театрі. Не режисер визначає, хто буде грати, а всі разом створюють сценарій, є багато простору для власного досвіду.
Можливо, людина потім і не відтворить усе у власному колективі на рівні процесів, але вона вже не втратить навички, здобуті під час майстерні — як ухвалювати колективне рішення та брати на себе відповідальність. Вона почне на це спиратися у власній роботі.
Також я відзначила у театральних діячів та діячок запит на громадянську ідентичність, яка іноді не має простору для того, щоби проявитися, наприклад, в акторській роботі. Актор чи акторка можуть відчувати, що їхня професія нібито не рефлексує реальність поза межами їхнього театру, але водночас їм хочеться поговорити про речі, які їх хвилюють як громадян.
Звісно, так буває не завжди. Наприклад, у виставі «Робота з тінню» Тамари Трунової актори зі сцени озвучують питання, які їх хвилюють і як громадян, і ці питання стають частиною вистави. Це може бути некомфортно: я бачила людей, які встають і йдуть посеред вистави. Але зараз багато запиту, щоби про такі питання говорити.
Після кейсу Білоуса був запит створити етичний кодекс для театрів. Але як його створити? Треба говорити в колективі, ставити запитання. Ми знаємо модне слово «стратсесія», але хто проводить ці стратесії? Хто вміє фасилітувати процес? Це якраз те, з чим ми працюємо, ще й даючи змогу посвяткувати помилки. Безперечно, є багато ризиків. Людям класно щось робити разом, коли вони незнайомі, а в одному колективі це буває складніше. Але і з цим можливо працювати.
Чи готовий український театр до партисипативних практик? Таке питання ви нещодавно ставили на дискусії, тож цікаво, чи віднайшли для себе відповідь.
Під час дискусії театрознавиця Ірина Чужинова поставила питання, чи це взагалі про метод. Це скоріше про ціннісну рамку і запит всередині суспільства. Якщо цей запит зміниться, то і методологія підтягнеться. Поки що, думаю, немає сенсу йти з методикою театру пригноблених туди, де можна натрапити на спротив.
Зараз у нас є попередній запит зробити майстерню, де, з одного боку, будуть театральні діячі, а з іншого — глядачі. У театрів і режисерів є запит експериментувати й зрозуміти свого глядача, але й стільки ж страху та неготовності чути те, що він скаже. Це теж дилема, яка фонить дуже сильно, але можна спробувати працювати з нею за допомогою інструментів форум-театру.
З луцьким театром «Гармидер» плануємо попрацювати із запитами всередині колективу. Якщо в процесі створимо виставу, то спробуємо зробити невелике турне і поговорити через цю виставу з іншими незалежними театрами.
Виміряти вплив не завжди можливо, як ви казали, у форум-театрі сам процес важливіший за вплив. Але все-таки які зміни ви помічаєте після вистав?
На одній із майстерень ми показували історію жінки, яка має дитину з інвалідністю. Вона говорила про те, що майданчик у корекційному центрі, куди ходить її дитина, має бути безпечним. На майстерні вона познайомилася з іншими мамами. І вже через місяць ця жінка створила петицію до міської влади, щоби створити цей безпечний простір, і успішно зібрала підписи, щоби її розглянули.
Або, наприклад, у місті Володимир Волинської області ми робили виставу, де брала участь молодь з інвалідністю. Ми намагалися дослідити, як залучити таку молодь у життя громади. Глядачкою була депутатка міської ради, яка втрутилася у виставу і розіграла, що вона пропонує на сесії міської ради придбати для молоді з інвалідністю будинок для підтриманого проживання. Для мене це результат, хоч поки ми й не побачили, щоби на міських радах депутати порушували це питання.
Чи у Полтавській області, де ми говорили про бюджет громади. На зустріч прийшов голова селища і громада могла йому поставити прямі запитання, чому так мало грошей виділяють на дозвілля молоді або на соціальне таксі.
Словом, якщо людина через цю майстерню отримує впевненість, що вона може діяти інакше або просто розкаже про це своєму оточенню, то зміни можливі. Це як кола, які йдуть по воді. В ідеалі хотілося би побачити зміни на системному рівні, тобто на рівні законів чи політик, але однаково все починається зі зміни мислення. Без зміни мислення немає запиту на суспільні зміни.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
