Роботи сучасної художниці Ольги Штейн останнім часом можна було побачити на великих українських майданчиках, таких як Український дім чи PinchukArtCentre. Але окрім мистецької діяльності Штейн працює зі сценографією та костюмами на виставках Давида Петрояна "Гедда Габлер" і "Троянство", робить подкаст про мистецтво та культуру Hi, It's Me Stein, де говорить із різними культурними діячами про сучасні процеси; кілька років веде Thesteinstudio (стилізовано як thesteinstudio) — мистецький простір, який функціонує як галерея, простір для перформансів та резиденцій; а також співзаснувала ресурс By Text — він покликаний розвивати арткритику й існує за принципами опенколів та роботи із запрошеними редакторами. Всі ці проєкти в різній мірі спрямовані на різні спільноти й те, як ці спільноти об'єднуються та функціонують.
Як художниця Штейн працює із досить різним спектром тем — наприклад, історичних, пов'язаних із травматичною історією, як-от Голодомор; але й також особистих — побут, повсякденні речі та ритуали (наприклад, кришталь). Так само і різноманітними є її художні способи — від графіки до інсталяцій. Як у всьому цьому Ольга Штейн знаходить баланс та що ставить у пріоритет для себе, яким бачить своє місце в мистецькому середовищі та чи визнає свій вплив на інших авторів та авторок?
Суспільне Культура поговорило з художницею про роботу в театрі, мистецтві, важливість критики та роль спільнот.
Ти прийшла в театр із поля сучасного мистецтва. Це зовсім інше середовище. Тому я хотіла б тебе спитати, як театр змінив твоє мислення як художниці?
Маю впевненість, що сталось природне продовження. Те, як саме я працювала в сучасному мистецтві, отримало дуже логічне розширення в театрі. Якщо проаналізувати мої попередні проєкти, можна побачити, що я систематично працювала з контекстами просторів та спільнот із системами об'єктів.
Наприклад, виставка "Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного" в Одеському національному музеї — це була тотальна інсталяція, яка задавала певні умови для подієвості, що зрештою там і сталася (великий диван, покритий міцелієм і ферментованими культурами, було винесено працівниками музею за межі експозиційного простору на вулицю, — Ред.). Або ж для мого соло-шоу Part of the Soil у Лондоні я писала п'єсу, по якій потім працювала з експозиційним дизайном дещо сценографічно.
Це також робота і досвід у Thesteinstudio, систематичне створення умов для подієвості, розширена на загальну рамку кураторська практика, піклування про простір, контекст і ком'юніті навколо. Я великим серцем люблю командну роботу і це відчуття також сповна дає театр.
Аналізуючи все це навіть у малій дистанції, роблю висновок, що театр дав мені відчуття спокою в стосунках із масштабом. Тобто раніше, навіть у роботі з тотальними інсталяціями або монументальними творами, в мене була фонова пересторога, що, з одного боку, я не вміщаюсь, що мені потрібно регулювати свій об'єм об обставину, а з іншого — була тривога про те, чи витримає моя думка амбіційний масштаб.
Але коли запит на обдумування розширюється, як-от до рамки великої сцени театру імені Франка, ставлення міняється: і тоді, якщо такий об'єм тебе не з'їв, то з масштабом в цілому стає на диво спокійно. Змінюється оптика розуміння розмірів, цін, з'являються нові важливі врахування, наприклад велика повага до надважкої роботи монтувальників сцени і захват цим.
Мій глядацький досвід ніколи тепер не буде таким, як раніше, адже тепер є розуміння того, скільки деякі сценічні прояви потребують обслуговування.
До речі, ти можеш поділитися, скільки коштувала декорація на "Троянстві"?
Я направду не знаю кінцевої цифри. Але, уявляючи рамку, запевняю вас, що це досить скромна річ з досить легким монтуванням.
Хоча, звичайно, потрібно зважати, що коли я кажу про вартість і об'єм, передусім говорю про театральні мірки. Наприклад, пошук текстури та якості тканини для усіх білих костюмів потребував особливої уваги. В мене була амбіція знайти щось, що, завмираючи, лягало б у жорстку складку, утворюючи алюзію на класичну грецьку скульптуру, але при цьому потребувала чогось із синтетичним відливом і загальною легкістю, бо хотілось отримати відчуття, ніби шлейфи летять над хмарами. Коли той скарб знайшовся, це виявилася звичайна плащівка, одна з найдешевших тканин у моєму тепер улюбленому магазині "Текстильконтакт". Але потрібно розуміти, скільки насправді метрів такої тканини тобі потрібно. Здавалося б, 130 гривень за метр — це одне, але коли в тебе 200 метрів або 250 метрів — це взагалі інша цифра.
Це ваша друга спільна робота з Давидом Петросяном. Як ви загалом працюєте разом, як приходите до спільних рішень? Яка дистанція та як вона змінювалась у роботі художника та режисера у вашому тандемі?
Можливо, і сталося б розповісти вам чогось нового, але це часте запитання і я вже розповіла про це у попередніх інтерв'ю.
Щодо динаміки, то мені цінно, що я прийшла у наше співтворення з Давидом цілісною окремою художницею, що відбулася до театру, і Давид це поважає та обирає враховувати. Я не позиціюю себе сценографкою чи художницею з костюмів — я визначаю себе широко як сучасну художницю і культивую досвід про горизонтальну, необмежену взаємодію та врахування.
"Гедда Габлер" була досвідом про впізнавання і театру, і можливих інших форм співпраці та говоріння, після якого я зрозуміла, що важливою умовою до повернення уявляю собі скорочення дистанції між тим, яке завдання та спосіб опрацювання я мала в цьому першому театрі, та тим, з чим і як я зазвичай працюю у сучасному мистецтві. Великим щастям збігів у наших фокусах та цікавостях написалася програма цього року. Можливість не робити компроміс — це привід моєї великої поваги та щедрих подяк Давиду.
Чи можна сказати, що театр тебе поглинув і захопив?
Сподіваюся, що ні. Адже я собі ставила завдання не зупиняти виставковий процес. Ми домовилися з Давидом, що якщо театральний досвід почне мене руйнувати, то я зупинюся, бо у внутрішній ієрархії вбачаю свою ідентичність художниці центральною. Та і повертаючись до питання об'ємів, я все ще бачу свою практику поза театром такою, яку неможливо так просто проковтнути.
Паралельно до роботи з "Троянством" я зробила тотальну інсталяцію для виставки "Ідеальна географія" у квартирі Олександри Погребняк. Готую продовження свого перформативного проєкту званих вечер, що розпочала на запрошення Латвійського центру сучасного мистецтва показом у Ризі — нове solo show відбудеться у Києві.
А ближче до осені маю запрошення на duo show — це буде діалог із художницею, яка для мене є великим авторитетом та натхненням.
У Thesteinstudio за період підготовки до театру відкрилась виставка зі щоденниковими текстами з окупованих територій за кураторства Віталія Матухна та Вови Прилуцького; з одного з премʼєрних показів "Троянства" я пішла відкривати соло-виставку Ярини Федорів, а зараз ми в підготовці до резиденції Олексія Мінька за кураторства Каті Лібкінд. В нас активна програма. Зокрема, ми готуємо продовження перформативної програми, що підтримає покази українських перформерів, а також плануємо показати декілька іноземних колективів. Програму куруватиме Валерія Бураджиєва. Ми потрошки розширюємо свій фокус у цьому році: уважніше вдивляємося не тільки в київську сцену та прагнемо діалогу і знання про перформанс у Львові.
Вже за декілька тижнів з'явиться новина від By Text. У момент презентації ми артикулювали завдання платформи як підтримку появи арткритики в Україні, тож у другий сезон повертаємося з новими партнерами та новими гіпотезами про дієві форми підтримки.
Ну і звісно, будуть продовжуватися мої розмови у межах подкасту Hi, It's Me, Stein. З останнього тепло рекомендую слухати Ілону Демченко про програму та плани Jam Factory.
Після премʼєрного показу ти написала колонку для "УП.Культура" про свою роботу над "Троянством" та критику вистави. Як зараз, з плином часу та завершенням премʼєрних днів, ти можеш прокоментувати закиди до вистави та загалом потребу в критиці?
З часом з'являються діалоги, які мені цікаві — наприклад, я з увагою прочитала думки Олени Мигашко у тексті для lB.ua.
Якщо говорити ширше, скажімо, про критику загалом, це бачу актуальним і вартим окремого абзацу. Завдяки досвіду співредакторства у платформі By Text я окреслила своє розуміння та ближче конкретизувала запит до арткритики. І вона для мене — це великий необхідний діалог, який найперше виходить із процесу розмежування. Тут запозичую близьке мені формулювання про те, що таке арткритика, яке запропонував Борис Філоненко у своїй книжці "Культура під тиском". Він говорить, що арткритика — це розмежування й окреслення одного від іншого. І для того, щоб щось відмежувати, потрібно хоча б зрозуміти, що саме ти відмежовуєш, має бути аналітична робота, робота й вглядання, і точно робота душі. Тому я розрізняю вкиди, хейт та арткритику, але й також розумію, що таке культура панчу. Ну і звичайно, за все те, що характеризую як арткритику, дуже вдячна.
Але направду думками я вже в наступному проєкті, з яким, певна, буде не менше місця для розмови. Я запросила художника Іллю Тодуркіна зробити малюнок для афіші "Будь мужиком" за текстом Наталії Торжевської. Зараз уважно досліджую і його практику і, наприклад, практику Владислава Плисецького у пошуку мовлення.
Якби ти могла зараз щось змінити в цій сценографії, що б це було?
Я б нічого взагалі не змінювала. Мені здається, що будь-яке сценічне рішення має рухатися з текстом, з обставинами цього тексту, з наративом, ідеєю, рухатися від самого матеріалу. Ця сценографія вийшла природною, це вважаю цінним.
Поговоримо про сучасне мистецтво. Яку роль для себе ти бачиш у цьому середовищі? Чи вважаєш, що сучасне мистецтво має сьогодні бути провокативним або ж ставити провокаційні питання. Чи ти використовуєш цю стратегію для себе?
Нещодавно я була на конференції "Після Донбасу", де слухала панельну дискусію в модерації кураторки та дослідниці Мілени Хомченко за темою "Зміна мови, позиціональність та критика регіону у війні". І черговий раз почула думку про те, що ми всі не маємо права більше робити неполітичне мистецтво. Тобто все, що ми робимо, так чи інакше вступить у такі стосунки. Я не думаю, що це питання про провокацію, це просто питання про те, як залишатися при реальності. Хоча форма того, як це робити, може бути різною.
Наприклад, згадую про один із моїх улюблених критичних текстів на By Text. Цей матеріал нам запропонував художник, який переписав щоденникові записи свого батька. Що тут важливо: його батько, хімік-біолог, описував своє споглядання за тим, як летить пташка, як рухається дерево, як та що шелестить за віконцем.
Але коли ти дивишся на дату цього щоденника, розумієш, що все це відбувається невипадково близько до того, як прогриміла аварія на Чорнобильській АЕС. Для мене цей твір про те, що людина, яка співперебуває з величезним горем, навіть у своїх щоденникових записах не може собі дозволити писати про це прямо. Це оприявлює колосальний тиск, політичний клімат, терор, цензуру і неможливість прямого говоріння навіть у приватному просторі у досить вишуканий спосіб.
Чи можна тоді сказати, що твоє мистецтво зараз — це теж політичне мистецтво?
Я думаю, так.
Ти одна з тих, хто найбільш успішно використовує соцмережі. Для багатьох митців це стало прикладом і того, як вони себе можуть позиціювати та комунікувати, але й загалом показувати своє мистецтво. Як ти до цього прийшла?
Підлітком не знаходила жодного близького мені релевантного прикладу, щоб опонувати, наприклад, впевненості батьків про те, що стати художником чи художницею обов'язково означало належність до маргіналізованих верств населення. Ніхто з крутих тоді сучасних художників не вів соцмережі, до яких тягнулась би підліткова рука (тут важливо розуміти, що моя родина ніяк не пов'язана з мистецтвом). Я не знаходила і побутової інформації про досвід навчання в академії мистецтв та багато іншого. Коли я все ж наважилась вступати й будувати кар'єру художниці, вирішила, що якщо транслюватиму вітальне та побутове на цьому шляху, то знайду й однодумців, і тих, кому це буде потрібно в моменті сумнівів про їхній мистецький шлях і "чи взагалі так можна" жити, заробляти у мистецтві та інше. Я хотіла бути в таких моментах підтримкою.
Повертаючись назад, це багаторічне розділення знання справді дало багато теплих людей поруч, але методичне витримування уваги не дається мені легко. Тож за можливості я скорочую такі взаємодії. Зараз продовжую вести свій телеграм, який більше ніж п'ять років назад почала вести для учнів. Він публічний і є місцем, де можу поділитись, що читаю, дивлюсь та слухаю. Важливість цього знання для мене перемагає дискомфорт від проявлення. В інших соцмережах я з'являюсь хаотично й абсолютно поза будь-якими стратегіями — кожен раз дивуюсь, як розповідь про звану вечерю чи список рекомендованих книг збирає тисячі переглядів.
Про відповідальність за сказане в цій помітності я зробила багато висновків. Зараз обираю використовувати свою медійність, щоб підсвічувати цінне і важливе для себе. У чомусь інструменталізую свої особисті соцмережі, коли хочу дати більше уваги художникам, виставкам, книгам та ініціативам, які, можливо, не в таких легких стосунках з публічністю.
У тебе дуже багато ініціатив поза твоєю практикою — це By Text, Thesteinstudion, подкаст та інші. Чи тобі відчувається в цьому вплив на молодше покоління митців, яке формується зараз? Як ти бачиш загалом своє місце в художній спільноті?
Це місце десь між відкриттям виставок Thesteinstudion і миттям там підлоги, але про це не варто писати (сміється).
Мене абсолютно влаштовує перебування, в якому я маю можливість співтворення, піклування та співперебування з тими, хто мене надихає та вчить.
Окремо констатую, що дуже тяжко з точки абсолютно "всередині" знайти таку дистанцію, щоб зрозуміти, як те, що я роблю, впливає та на що саме. Але от не так давно до мене прийшла підліткова рада "Мистецького Арсеналу" – це проактивна молодь, яка, подивившись виставку "Я проблема тут" за кураторства Марії Куліковської, обрала саме мене як авторку, з якою хочуть поговорити в межах artist talk. Зараз отримала чергове запрошення від "Школи Майбутнього". Мала важливий досвід викладання для курсу режисерів, у яких Давид Петросян – майстер. Це неймовірні молоді люди. В цілому на викладання я погоджуюсь з великим авансом часу та уважності, бо можливість ділитись досвідом для мене цінна.
Колись я почула абсолютно надихаючий коментар від Альони Каравай, що вірити в майбутнє – це і про інвестицію та віру в нових людей, з якими розділяти це майбутнє. Цей коментар існував у розмові про школу сучасного мистецтва "Фрафрафра", якій зараз не знайти аналогій.
Важко зрозуміти, чи не випадкові для когось із молоді розмови, які стаються поруч зі мною, але для мене вони точно невипадкові та цінні, бо це про вибір вірити в майбутнє й інвестувати туди свою увагу.
Коли ти пояснюєш свою ідентичність, ти кажеш, що ти художниця-християнка, тому я хотіла тебе запитати, що для тебе особисто це означає та як це впливає на твою роботу як художниці?
Це означає якісь прості побутові речі: що в неділю я ходжу до церкви, що святкую Пасху, що читаю Біблію. Це означає і складніші речі – що я обираю бути у стосунках з Богом. Вони складні, не статичні у великій кількості питань, але я інвестую час та сили душі, щоб ці стосунки не припинялись.
Як ти загалом визначаєш те, що тобі зараз цікаво в мистецтві? Які це теми?
Мені цікава напруга і різниця між публічними та приватними просторами. Інвазія в приватне з публічного і навпаки. Міфологія місць. Ємність як така, але конкретніше — тіла та дому. Процес здобуття та втрачання суб'єктності. Стосунки з тілом і його крихкість. Мені подобається метод прислухатися до побуту та процес оприявлення. Я багато думаю про форми співіснування, мене цікавлять спільноти, об'єднання, меншини та низові ініціативи.
Я, очевидно, реагую на політичний клімат країни. Дивлюсь у розлюднення, антропоцентризм та культуру трофеїв. Думаю часто про інструменталізацію, питаю себе про утилізацію, присвоєння й обслуговування болю та що таке біль інших.
Багато думаю про різницю і схожість між служінням, піклуванням та обслуговуванням і де пролягають кордони між приватним та колективним.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
