Заклади харчування — приклади того, як у нашому житті переплітаються елементи матеріальної та нематеріальної культури, як інтимний процес трапези стає нагодою для соціалізації, а їжа відображає не лише смакові уподобання тих, хто її безпосередньо вживає, але й особисту історію людей, які її створюють.
Згадавши навіть одну популярну страву чи харчовий тренд — наприклад, чорні від чорнила каракатиць бургери, популярні у 2010-х, або ж сьогоднішні торти-лабубу — ми можемо змалювати портрет цілої епохи, зробити припущення про соціальну реальність, яка сприяла появі цих трендів, і простежити те, як з часом змінюються наші власні смаки. Ресторани та кафе першими уловлюють нові віяння у світі їжі, і чи не найкраще фіксують естетичні та попкультурні особливості епохи, в якій вони функціонували або ж були на піку своєї популярності.
Цього разу Суспільне Культура досліджує історію та сучасність ресторану "Гуцульщина" (місто Яремче, Івано-Франківська область), який цієї осені знову відкрив двері після багаторічної паузи.
Ресторан десятиріччями вважався туристичною візитівкою регіону — насамперед з погляду його архітектурної цінності, але поступово він занепав та втратив популярність. Чи зможе "Гуцульщина" реалізувати амбіції своїх нових власників, знову ставши туристичною атракцією регіону? У чому складнощі роботи з історичною будівлею, що має архітектурну цінність та відома широко поза областю? А ще — чи чекати нам на те, що кухні народів Прикарпаття, Карпат та Закарпаття отримають ширшу популярність найближчими роками?
"Гуцульщина": трохи історії
"Гуцульщину" звели у 1956 році за проєктом архітектора Івана Боднарука, також відомого за будівництвом однойменної туристичної бази поруч із рестораном, а також кількома будівлями у Коломиї. Це була одна з перших будівель Бондарука, які згодом започаткували те, що ми вважаємо "традиційним гуцульським стилем" в архітектурі великих споруд. Але ось ще одна особливість — ресторан побудували без використання цвяхів.
Цікаво, що спочатку "Гуцульщина" не вважалася якоюсь унікальною спорудою, аж поки її великі кольорові фотографії не з’явилися на сторінках російського журналу "Америка", який друкувався у США. Це посприяло популярності будівлі, її закріплення у статусі архітектурної окраси регіону, а також тому, що сам Боднарук отримав від держави відзнаку за особливі заслуги.
Завдяки своїй вдалій локації біля місцевого водоспаду, а також унікальній стилістиці самої будівлі, "Гуцульщина" стала місцем, де регулярно знімали радянські стрічки про життя мешканців Карпат: наприклад, епізоди з фільмів "Олекса Довбуш", "Король гір" та "Червону руту" фільмували на фоні цієї будівлі.
Втім, через тоталітарну радянську політику, яка строго регулювала навіть сферу громадського харчування, стежачи за тим, аби усі заклади пропонували своїм відвідувачам стандартизований набір страв, приготований за ідентичними технологічними картами та з використанням майже однакових інгредієнтів, "Гуцульщина" так і залишалася цікавою насамперед завдяки своїй архітектурі, а не як унікальний з точки зору їжі ресторан, який варто відвідати лише заради кухні.
Нове життя "Гуцульщини"
Після відновлення Україною незалежності ресторан продовжував працювати, мав репутацію історично важливого закладу, який варто було обов’язково відвідати, якщо ви відпочивали у санаторії десь поряд, або ж їхали у Карпати кататися на лижах, але поступово втрачав популярність. Протягом декількох років він узагалі не працював, а сама будівля перебувала у стані повільного занепаду.
Аж раптом, вже у 2025 році, будівлю придбали двоє місцевих бізнесменів — Андрій Бакай та Ігор Штогрин. За їхніми словами, ресторан мав для них ностальгічне значення, адже саме тут у мешканців Яремче та сусідніх сіл відбувалися важливі події: весілля, заручини, дні народження та хрестини. Викупивши будівлю, співвласники влітку 2025 року її реставрували, а на початку осені ресторан знову відкрив двері — з оновленим меню, частково розробленим за участі зіркового шефа Євгена Клопотенка, який також провів до відкриття закладу звану вечерю.
"«Гуцульщина» завжди мала для мене особливий магнетизм: архітектура, атмосфера. Останні роки було помітно, як це колись культове місце занепадає: погіршувався сервіс, будівля потребувала порятунку. Коли дізнався, що попередні власники планують продавати ресторан і зібралася команда однодумців, які хотіли дати йому друге життя, я приєднався. Це шанс не просто інвестувати, а зберегти частинку культурної спадщини. У мене є своя історія пов’язана з цим рестораном — саме тут 22 роки тому я зробив пропозицію своїй дружині", — розповідає про рішення придбати заклад Штогрин.
Андрій Бакай переконаний, що на Карпати чекає слава нового туристичного центру Європи: "Карпати мають колосальний потенціал. Зацікавлення цим регіоном почало стрімко зростати ще з 2014 року, після анексії Криму. Другим поштовхом став COVID-19 — коли закордон був недоступний, багато хто відкрив для себе українські Карпати. Карпати здатні сформувати не менш потужний бренд, ніж Альпи. Швейцарські Альпи відомі, бо туди їдуть туристи з усього світу — і саме вони роблять цей бренд глобальним. У нашому випадку 99 % туризму — це український споживач. Але після перемоги, я вірю, Україну чекає справжній туристичний бум з боку іноземців. Про Україну сьогодні чули всі. І хоча причина цієї впізнаваності болісна, вона дала шанс показати світу нашу країну з іншого боку — з боку незламності, сили, культури, краси".
До слова, перевідкриття історично значущих закладів — світова практика, і цієї осені на Лондон чекає перезапуск легендарного ресторану Simpson’s In The Strand, у якому свого часу полюбляли вечеряти Чарльз Дікенс та сер Артур Конан Дойль. У 1974 році ресторан став першим закладом Лондону, який отримав зірку "Мішлен", проте у 2020 році його закрили. Наразі в ньому провели масштабну реконструкцію, а за нове меню — натхненне класичною лондонською кухнею — відповідає молодий, але вже доволі успішний шеф Сем Сам’яні.
Схожим чином минулого року перевідкрили ресторан Le Caprice, який колись був улюбленим закладом принцеси Діани — його навіть перемістили в іншу локацію, зберігши деякі найвідоміші страви та загальний стиль.
Що чекає на "Гуцульщину" в майбутньому
В умовах повномасштабної війни Росії проти України ми спостерігаємо не лише зростання популярності внутрішнього туризму, але й поновлений інтерес до локальних традицій окремих регіонів нашої країни. Це стосується і ресторанного бізнесу — протягом останніх років можна спостерігати авторські інтерпретації української кухні, відродження менш популярних страв, а також відкриття нових закладів, що спеціалізуються конкретно на кухні певних етнічних груп чи регіонів. Наприклад, ми бачимо нові ресторани бессарабської кухні, або ж гіперлокальні заклади, які працюють винятково з продуктами власного регіону, маленькими місцевими постачальниками та автентичними локальними рецептами.
"Гуцульщина" цілком може стати одним з очільників цього тренду — її унікальна архітектура та історія заохочуватимуть відвідувачів з усіх куточків України. Утім, важливо, аби страви також відповідали цій концепції, бо наразі, наприклад, спеціальне меню — "відроджені Євгеном Клопотенком страви Гуцульщини" — складається переважно з традиційних страв Бойківщини або ж з авторських інтерпретацій цих страв. З одного боку, збереження та популяризація страв Бойківщини — безумовно важлива справа, як і розширення нашого уявлення про те, якою може бути українська кухня, чи популяризація культових, але призабутих закладів.
Одначе в час, коли дедалі більше гастроентузіастів намагаються вивчити харчові традиції окремих регіонів та етнічних груп, недбале запихання їжі різних спільнот під єдину парасольку "щось, що їдять у горах" — ознака застарілого підходу. Залишається сподіватися, що надалі команда ресторану відтворюватиме страви рідного краю з не меншою уважністю та любов’ю, ніж архітектурний ансамбль "Гуцульщини".
Втім, якщо абстрагуватися від питань до поточного меню закладу, перевідкриття "Гуцульщини" — хороший приклад того, як історичні заклади можуть отримати друге дихання та відкритися для нових поколінь відвідувачів. Подібна тяглість якраз і формує гастрономічні традиції та ідентичності цілих міст, створює зв'язок між поколіннями та відчуття зв’язку з культурними діячами, які колись відвідували ті самі ресторани чи кав’ярні. Враховуючи кількість знакових закладів, які були закриті під час радянських часів, або ж не пережили суворий перехідний капіталізм 90-х, але досі залишаються чимось важливішим за просто "місце, де колись їли", хочеться вірити, що на нас чекає ще багато перевідкриттів у найближчому майбутньому.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
