Здається, п'єси бойової медикині та ветеранки Аліни (Лисиці) Сарнацької вийшли у фінали всіх можливих українських драматургічних конкурсів за останній рік.
Сарнацька — за освітою психологиня та соціальна працівниця, і зізнається, що до участі в першому курсі Театру Ветеранів, тобто ще рік тому, не знала, хто такі драматурги, та писала діалоги для Twitter, щоби збирати донати на такмед (і продовжує це робити).
Під менторством драматурга Максима Курочкіна Сарнацька створила два перших драматичних документальних тексти, "Військову маму" і "Баланс". У центрі першого — бойова медикиня, яка рятує життя побратимів і мусить пожертвувати вихованням дитини, а інший текст розповідає, як головна героїня втрачає на війні подругу.
У липні 2024 року початківиця з "Балансом" розділила перше місце у конкурсі "Липневий мед" з уже відомою у професійних колах драматургинею Ольгою Мацюпою. У листопаді обидва її тексти увійшли до фіналу "Тижня актуальної п’єси", а у липні 2025 року "Баланс" переміг у конкурсі "Драма UA".
Паралельно ці тексти ставили режисери: в грудні 2024 року відбулася київська прем’єра "Військової мами" в режисурі Олександра Ткачука, яка увійшла до короткого списку театральної премії "Гра", а у червні 2025 року уперше показали "Баланс" у баченні Микити Полякова.
Загалом за рік Аліна Сарнацька написала шість п’єс. Постанови за її текстами зараз готують у Молодому театрі, на "Сцені 6" та у Львівському театрі імені Лесі Українки.
Тим часом Сарнацька встигає не лише писати, але і займатися волонтерством та правозахисною діяльністю: після демобілізації заснувала волонтерську патронатну службу для поранених "Теплоносії", а також більше ніж десять років працює у ГО "Клуб Еней", що допомагає секс-працівницям, жінкам, які вживають наркотики, та їхнім дітям.
Аліна Сарнацька розповідає Суспільне Культура, чому успіх її текстів — результат не одного року роботи, чому вона скептично ставиться до терапевтичного письма для ветеранів і як хоче викликати емпатію до українців у світі сучасним мистецтвом.
Про Театр Ветеранів і успіх початківиці в драматургічних конкурсах
Перемога в одному конкурсі може бути випадковістю, але успіх у кількох одразу вже говорить про певну тенденцію. Так може подумати людина, яка критично до себе ставиться. Як ви вважаєте?
Коли я виграла "Липневий мед", то подумала: це просто тому, що частина рідерів — військові, або тому, що мене пожаліли. Коли я виграла три конкурси, то подумала, що, напевно, добре пишу. Також я стала фіналісткою в "Аврорі" — найбільшому конкурсі для авторів із Центральної і Східної Європи, де було близько 20 країн і 200 п'єс. Це мене здивувало.
Я дуже довго вчилася писати, в мене дві полиці книжок про письмо. Взагалі я пишу вже 20 років і завжди думала, що роблю це недостатньо добре, а потім виявилося, що я пишу достатньо добре. А далі я знайшла собі ментора — співзасновника Театру драматургів Максима Курочкіна, який організував Театр Ветеранів. Подати заявку мене змусила Оля Мурашко, бо вона читала мене в X (Twitter) та Facebook. Я запитала в неї, навіщо мені це, а вона сказала, що треба просто подати заявку. Тоді я навіть не знала, хто такий драматург. Хіба що знала, що Шекспір був драматургом (усміхається).
Максим Курочкін справді вирощує і підтримує людей, не конкурує з ними, це дуже рідкісне вміння. Я би не сказала, що він гарний вчитель, але він вчиться вчити. Мені було достатньо того, що він геніальний письменник і мною займається, коментує кожен мій рядок.
На фронті я читала книжку "Як писати про війну" — книга Рона Кеппса, ветерана Збройних сил США, — де розповідали про проєкт американського Міністерства оборони, який навчав ветеранів писати. Я тоді думала: як було би добре, щоби в нас теж був такий проєкт. І я в такий проєкт потрапила, хоч і не знала, що він буде пов'язаний з театром.
У театрі дуже швидко бачиш результат.
Так не у всіх, але поки що ставлять все, що я пишу (усміхається). Театр дає можливість відчути себе богом, бо живі люди живуть у світі, який я створила. Зрозуміло, що є ще робота режисера. Коли він класний, виходить співтворчість, цікаво разом із ним робити цей світ.
Ви щось нотували для майбутніх творів ще на фронті, так?
На фронті я писала, щоб ми вижили, збирала кошти. Я одразу зрозуміла, що Instagram чи TikTok — це не моє, там про фото і відео. Я краще вмію писати, а на фронті розписалася.
Я багато писала на Facebook, але потім мій комбат побачив, що я запостила жарт про секс (хтось йому показав), і він заборонив мені писати на Facebook. Тому я завела Twitter (X), і це дуже добре, бо він змушує скорочувати (дає тобі 125 знаків), а скорочення — це моя релігія у письмі (хоч зараз у мене платна версія і я можу публікувати довгочити).
У армії писала не так багато, але робила це довго. Для зборів мені треба було писати щось через день, і найкраще працює екшн, діалоги, замальовки. Я також запитувала в підписників, які відчуття викликає у людей міг блог. Всі говорили про велику довіру, бо щирий текст будує відчуття, ніби ти добре знаєш людей.
Мені також кажуть, що я класний діалогіст.
Також я почала на фронті писати книгу. Нещодавно я її відкрила й зрозуміла, наскільки я виросла за два роки. Навряд чи я її допишу.
В армії я зрозуміла, що головне в житті — робити те, для чого ти народився, і любити.
У вас на руці татуювання "Довіра". Чому було важливо його зробити?
Я його зробила під час служби. У армії та загалом у житті для мене дуже важлива довіра. Мати кому довіряти і вміти довіряти людям, інакше ні в чому немає сенсу. А якщо закрити перші дві букви, то вийде "віра", два слова в одному.
Раніше в інтерв'ю ви казали, що в Театрі Ветеранів ставляться до військових як до людей, які мають стати всесвітньо відомими драматургами, і не ставляться як до тих, кому потрібна терапія, які мають виписуватися для терапевтичного ефекту. Як думаєте, чому терапевтичність письма можна сприймати скептично?
Якщо ви подивитеся на будь-який курс, де чогось навчають ветеранів, там у будь-якому разі буде психолог і буде написано, що це дає терапевтичний ефект. Але я не вважаю, що ветерани хворі. Це дуже нечесно — ти ідеш захищати людей і повертаєшся, а тебе треба реабілітувати, підготувати, щоби ти мав право повернутися в суспільство.
В мене є пост, який я щороку повторюю: "Не треба адаптувати ветеранів, самі себе адаптуйте". Щороку люди реагують на нього все більш негативно, і це погано.
Якби цей курс був для того, щоби терапевтувати ветеранів, мене б там не було. Для мене писання — це дуже серйозно. Раніше до будь-якої роботи, крім армії, я ставилася як до гри. Отримаєш ти цей контракт чи не отримаєш? Бали, швидкість, конкуренція. Зараз я не хочу гратися, знаєте, як у шоу, коли вдають, що хлопчик зайшов із вулиці й одразу став класним танцівником, а насправді він із дитинства займався танцями.
Я можу оцінити будь-який текст із двох абзаців, тому я письменниця. І я можу оцінити свій текст. Це хороший текст, і це мене лякає, бо він від мене вимагає.
У письмі я раптом стала перфекціоністкою, бо я відчуваю, що для цього народилася. Це дуже тисне. Кожну фразу і кожне слово я перевіряю, продумую і переписую 150 разів. Колись у мене була невдала фраза, і Курочкін мені сказав: "Аліно, уявіть, що вас перекладають, щоби надрукувати у журналі The New Yorker. Який вигляд там матиме ця фраза?" Я така: "І справді". Я хочу не лише у The New Yorker — я хочу отримати Нобелівську премію з літератури.
Ви також раніше казали про те, що українському суспільству не потрібна ветеранська література, що тема війни вже викликає у нього алергію, як було і у багатьох суспільствах під час війн. Частина цитати: "Моя позиція в тому, що насправді немає ніякої цінності в тому, що ця п'єса написана ветераном. Це має сенс, хіба що якщо ми говоримо про іноземну аудиторію…" Чому так думаєте?
Неважливо, написав п'єсу або книгу — ветеран чи ні, — бо рано чи пізно його оцінюватимуть за якістю художнього твору, я тут це маю на увазі. Тому я вважаю, що передусім ми маємо плекати авторів і добре писати.
Я проти того, щоби ветеранська література та ветерани були в окремій палатці й про них говорили з особливою емоцією. Ветерани можуть конкурувати з іншими на рівних. Прочитавши книжку "Як писати про війну", я була вражена тим, наскільки багато ветеранів серед письменників — наприклад, Джон Толкін.
"Баланс" і "Військова мама"
Ці дві п'єси можна знайти у відкритому доступі. Прочитавши їх, я помітила, що в "Балансі" та "Військовій мамі" повторюються імена героїв — Насті і Ганджубаса. Це навмисний хід чи ні?
Я їх просто писала в один час. Це одна історія, яку я розповідаю різними способами. На першому занятті Театру Ветеранів, коли треба було щось написати, я написала шматочок "Балансу". Мене розкритикували, зокрема й Максим Курочкін. Сказали, що це оповідання. Але я не люблю викидати свої тексти, які, як я вважаю, добре написані, тому я просто почала далі писати оповідання і паралельно працювала над "Військовою мамою" — випускною п'єсою першого набору Театру Ветеранів. Вона стала виставою, а "Баланс" тоді я вирішила подати на конкурси. Пізніше його теж поставили.
Перше моє враження після прочитання — у самих текстах все сказано настільки вичерпно, що й немає запитань. Але кілька таки є. Наприклад, ви додали голос із неба у "Балансі", який радить героїні-військовослужбовиці виконувати вправи на заземлення й дихати. Цим рішенням ви хотіли додати контрасту?
Узагалі я хотіла показати, що ці вправи не допомагають, бо розраховані на зовсім інше життя. Медитація не працює, коли вмирають люди.
Зараз мене найбільше вражає те, що я називаю "айкоси в окопах", тобто за відчуттями ти можеш бути в Другій світовій, але з айкосом. Це, зокрема, й про контраст.
Під час служби в мене був момент, коли я реально використовувала медитацію. Поставила собі застосунок, який казав певні слова. Я мала дихати, і це все на командному пункті в підвалі. У процесі зайшов замкомбата й побачив, що я намагаюся дихати й плачу. Він просто мовчки пішов.
"Баланс" — дуже автобіографічний. І хоч у мене не було загиблої подруги, тобто Рудої не існувало, в мене був друг, із яким я дружила найкраще у роті, і він загинув.
Наскільки загалом у "Балансі" та "Військовій мамі" багато вимислу і наскільки для вас він допустимий у документальних текстах?
"Військову маму" можна вважати найбільш документальною з усього, що я писала (якщо відкинути фантастичну кінцівку). Текст складається із маленьких шматочків життя інших людей — це можуть бути пости з Twitter (X) або фрази, які хтось мені сказав.
У "Балансі" менше документальності, а в інших моїх п'єсах ще менше. Мені говорив Курочкін, що з часом стає менше документальності, так буває у всіх.
У Театрі Ветеранів мене вчили методу, який я називаю методом Наталки Ворожбит: вона говорить із сотнями людей під диктофон, але не пише з них. Це скоріше для себе, щоби перетравити цю інформацію, тобто під час написання інтерв'ю з реальними людьми дуже сильно змінюють.
Коли я писала новий текст, "Місячні", то говорила з п'ятьма жінками, але не зовсім використовувала цей метод. Одна з жінок повністю задала тон героїні, я взяла багато шматків, інші теж інтегрувалися, але не можна сказати, що я використовувала певні цитати.
Я не вмію придумувати, і, мені здається, не потрібно цього робити: те, що ти придумуєш, майже завжди гірше, ніж те, що робить життя.
Здається, без цікавого життєвого досвіду письменнику чи драматургу буде важко писати. Простіше кажучи, треба пережити багато жесті, як це було і у вас. Як ви думаєте, чи має право людина, яка не пережила подібне, писати, наприклад, про військових?
Думаю, варто передусім писати про себе і про свій досвід. Звісно, він може в мене колись закінчитися і я буду писати про прибульців (усміхається).
Людина, яка не має такого досвіду, точно має право писати, але треба багато чесності із собою, щоби зрозуміти, що етично, а що ні. Коли невійськові пишуть про військових, з одного боку, виходить кринж, а з іншого — важливіше, наскільки вони хороші письменники.
У ще одній моїй п'єсі, "Жир", є частина про Голодомор. Я його не переживала, але мені треба було реконструювати цей досвід, і це було доволі важко й страшно. Нещодавно я була на екскурсії під Львовом, в музеї під відкритим небом, дивилася на хати і думала, наскільки я не можу інтегрувати себе в цей досвід. Тож я почала з того, що бодай визнала це, і вже від цього відштовхувалася, намагалася написати про те, що можу.
Загалом світ навколо наповнений історіями. Перша фраза "Балансу" — це фраза жінки, з якою ми разом працювали. Якось ми зустрілися в кафе, щоби спланувати роботу. І вона згадала про школу: "У класі я була 41-ю, мені доводилося сидіти на стільці з трьома ніжками…" І я раптом почула історію. Далі я її запитувала, чим усе завершилося, але, здається, вона мені так і не пояснила. Та я записала цю історію і скомбінувала її з іншими.
Монолог комбата про жінок у війську у "Військовій мамі" скомбінований із висловлювань старших офіцерів. Він побудований у такій манері, що комбат нібито сам себе виправдовує "я люблю жінок, але не готовий бачити, як гине жінка на фронті", "я не проти дітей, але жінки вагітніють в армії і відволікають чоловіків", "у штабі мають бути дівчата, але куди тоді дівати обмежено придатних хлопців"? Що для вас було важливо в побудові цього монологу — показати (не)прихований сексизм?
Так він і працює. Після постановки цієї п’єси встають військові та кажуть, що до інших моментів можуть бути питання, а ось із монологом комбата вони повністю згодні, це чиста правда. Здебільшого вони не розуміють, що у цьому монолозі є підтекст. Загалом я не серед тих, хто вважає, що жінки в армії мають пригнічений статус.
Пам'ятаю, ви казали про те, що жінки користуються правами, але не завжди дотримуються обов'язків.
Є таке. У середньому чоловіки так виховані, що допомагають дівчатам, жаліють їх. Думаю, в крайніх умовах, в умовах виживання, дивно казати, що жінок утискають.
Армія під час війни — це не місце для жінки, як і для будь-якої людини. Я би хотіла, щоби всі люди, які зараз в армії, займалися чимось креативним і хорошим, і не мусили виживати в окопі — і жінки, і чоловіки.
З якими ще моментами глядачі були не згодні на обговоренні вистави?
Наприклад, казали, що жінка, яка є матір'ю, не має служити. Також часто кажуть, що ми ніби звинувачуємо цивільних. У такі моменти я зазвичай мовчу, але режисер Олександр Ткачук, який теж служить, починає пояснювати, що це не зовсім так. Насправді я звинувачую цивільних, це правда, тому хай краще Сашко відповідає на це запитання, щоби глядачам було приємніше.
Ви ветеранка, але за фактом теж зараз цивільна.
Я стараюся бути тією цивільною людиною, яку я не звинувачую, яка допомагає. Намагаюся публічно не сперечатися з військовими, навіть з якими я вкрай не згодна.
У крайньому разі можу сказати, звісно, але вважаю так: якщо людина просто зараз на фронті замість мене, я не маю морального права її в чомусь звинувачувати.
Це не значить, що люди в армії святі, але вони однаково мають моральну перевагу. Під час однієї розмови мене запитали: "Це означає, що цивільні завжди винні і їм має бути соромно?" І я така: "Ну так". Людина на фронті обмінює свою безпеку, комфорт, час життя на вдячність і допомогу цивільних. Мені здається, так має бути.
Розрив між військовими і цивільними класно показує діалог головної героїні з класною керівничкою її доньки: Настя на Донбасі під обстрілами, а її в цей час просять здати гроші на екскурсію та прийти на батьківські збори, де будуть обговорювати подарунки вчителям на останній дзвоник.
Це я написала з історій дівчат. Узагалі людям дзвонять будь-які люди — наприклад, мені дзвонили із юридичної частини мого ВНЗ. Це прекрасний університет, де люди просто роблять свою роботу, але вони вимагали, щоби я якусь заяву переписала синьою ручкою. Я їм кажу, що я у підвалі на Донбасі, а вони кажуть, що терміново треба знайти синю ручку. І її таки знайшли. Це не критика цього ВНЗ, просто в цьому є суперечність.
"Військова мама" — дуже стандартна і звичайна. Я хотіла написати таку історію, щоб у ній жодна фраза не викликала у військових здивування. Щоби вона резонувала дівчатам, які служать і у яких є дитина, але вона резонує, навіть якщо дитини немає.
Як на мене, зараз звичайне якраз стає найбільш екзотичним.
Я вважаю, що найкращий письменник у світі — Стівен Кінг. Коли в мене виникають запитання, я себе з ним порівнюю і думаю: а як би це зробив Стівен Кінг? Наприклад, те, що в "Балансі" я використала голос неба, це насправді його мінус. Якби це писав Кінг, голосу з неба не було би, або він був би інструментом магічного. А в мене це просто фішка. Хорошим оповідачам вони не потрібні, треба вміти розказувати історію без фішок.
Тобто голос із неба — це для вас "милиця"?
Так. Судячи з реакції глядачів, вони це розуміють по-іншому, не зовсім так, як я, і це нормально. Для них голос із неба — це не про контраст і не про те, що медитації не працюють, а справді можливість подихати. Бо "Баланс" — страшний.
Коли я була підліткою, то моїм улюбленим письменником був Чак Поланік. Зараз, коли я себе читаю, то бачу, як вуха Поланіка стирчать і досі, і відчуваю, що вони будуть там вічно (усміхається).
І "Баланс", і "Військова мама" стали виставами. Режисура — ще один рівень інтерпретації, потім ще інтерпретує глядацтво. Думаю, "Баланс" доволі монологічний і його важко поставити. Як ви були залучені в процес адаптації цих текстів до сцени?
У мене немає театральної освіти і я не вважаю себе експерткою в театрі, але вважаю себе експерткою у словах. Я ще вчуся, але вже маю певну експертизу. Максим Курочкін навчив мене обирати режисера, перевіряти, чи він не дописав якісь шматки.
Мені не завжди зрозуміло, чому режисер ставить саме так, але для мене категорично важливо, щоби він не змінював мої слова. Микиті [Полякову, який поставив "Баланс"] треба був реп у виставі, але я не вмію писати реп, тож порадила йому зробити реп із тих слів, які вже є у тексті — він так і зробив. Також він додав героїню, яку відокремив від тексту режисурою. Зараз глядачі впевнені, що у "Балансі" є психолог. Тобто режисер не додавав тексту, а просто посадив на сцені психолога.
Микита знає цей текст набагато краще, ніж я, бо витратив на нього більше часу. Він дуже сміливий, сучасний і класний режисер. Я вважаю, що в нього немає страху працювати з темою війни. Навпаки, він хотів налякати ще більше, ніж я, пропонував ще додати спецефектів. Вийшов справді трилер. Микита каже, що "Баланс" — це найкраща п'єса про війну, в якій є вся війна.
Також кілька разів мене також кликали на репетиції "Військової мами" у режисурі Олександра Ткачука. Там я пояснювала, чому головна героїня має бути в певному стані. П'єсу також поставили у львівському Театрі імені Марії Заньковецької, де акторка дуже чітко зрозуміла цей стан.
На початку там є сцена, коли вбігає Назар із гранатою і каже, що всіх підірве, а Настя ніяк на нього не реагує. Більшість акторів зіграли би цей момент емоційно, а варто грати так, ніби тобі вже все одно, інакше між героями будуть зовсім інші стосунки і це виглядатиме дивно. Це єдине моє застереження, а загалом текст доволі лінійний.
Нові тексти і вистави: "Місячні" у Молодому, "Жир" у Театрі драматургів і не лише
Ви вже згадували про п'єсу "Місячні". З перформативним читанням ви були на фестивалі документального театру Atypowo у польському Вроцлаві, де отримали дві нагороди. Серед героїнь — секс-працівниця, дівчина, яка збирає нюдсами на автівки для ЗСУ, вагітна дружина полоненого військового та дружина військового, яка його розлюбила. Вони говорять про перші місячні, жіночність, секс, а між рядками — про війну, як ви самі описуєте свій текст. Мені легше уявити таку виставу на польській сцені, ніж на українській, бо ідеться про теми, які маргіналізують у суспільстві.
Так, ця вистава їх підкупила, нам дали премію глядацьких симпатій та нагороду від Аліни Шептицької, уповноваженої мера Вроцлава з питань рівного ставлення. Перед тим як написати текст, я багато говорила з поляками, Український інститут долучав мене до культурної дипломатії. Думала про те, на якому носії донести іноземцям війну, бо, очевидно, навіть українці від неї втомилися, тим більше поляки.
Так вийшов доволі сучасний твір, замаскований під документальний. У цілому його можна назвати документальним, бо він заснований на інтерв'ю. Я хочу викликати емпатію до українців сучасним мистецтвом. На перший погляд, я пишу не про війну, не про страждання та жертв, але історії всіх цих жінок пов'язані з війною.
Виставу і далі показують у Вроцлаві. Судячи з того, як реагували поляки, про секс-працівниць у них теж не говорять, як і в Україні. Якби цей текст, наприклад, ставили у Німеччині, то це теж було би свіжо. Вони би показували секс-працівниць або як дуже сексуальних, або як дуже нещасних, а тут про те, що вони звичайні люди. Подивившись європейські вистави, я була вражена, як мало таких вистав є в Україні.
У наступному сезоні "Місячні" поставить Ніна Хижна, режисерка Харківського театру "Нафта", в Молодому театрі. Бачила відео з Хижною і думаю, вийде цікаво. Я дуже хотіла, щоби мене поставив національний театр у Києві, і Максим Курочкін сказав, що це може зробити лише Молодий. Також я хотіла, щоби мій текст ставила лише жінка. Як чоловік може поставити п'єсу про місячні? Це і відповідь на ваше попереднє запитання про межу етики.
Ви також закінчили п'єсу "Жир", де частково представлена тема Голодомору. Також я бачила, як ви в соцмережах збирали для неї незвичні історії про схуднення. Розкажіть, як пов'язали ці теми?
Це текст про жінку, розлади харчової поведінки (РХП), тіло і Голодомор. Багато українських жінок у спадок отримали гени своїх мам і бабусь, які пережили Голодомор. Коли ми порівнюємо себе із людьми з інших країн, дієти і стиль життя, ми забуваємо, що в нас можуть бути відмінності. Українки можуть швидше набирати вагу та важче її скидати, про це є наукові дослідження. Зрозуміло, що у всіх наших давніх пращурів був досвід голоду, але як цей досвід впливає на тіло буквально через покоління?
У мене багато подруг із РХП. Багато жінок ненавидять свої тіла. Коли я запитала про це на Facebook, то виявила, що чимало з них хочуть поговорити. Одна з жінок мені розповідала, яка вона жирна, як їй важко рухатися, що її тіло жахливе, а жир їй заважає. Я бачила лише її обличчя, а наприкінці розмови запитала, скільки вона важить. І виявилося, що 63 кілограми. Я була вражена цим фактом. Мені здається, про це важливо писати.
Сам текст без першого акту — це, по суті, монолог. Максим Курочкін каже, що в театрі цей жанр називається "сповідь". Я писала цей текст разом із другим набором Театру Ветеранів, робота в команді дисциплінує. Наприкінці серпня (26–31 серпня) ми плануємо вдруге провести Фестиваль перших п'єс та читання написаних текстів, уже шукаємо для цього режисерів. Для мене це можливість побачити свій текст іншими очима.
Ви також згадували, що пишете тексти на замовлення. Які це тексти і для кого?
У Театрі Лесі Українки у Львові поставлять мою п'єсу "Плем'я чекання" (у Театрі Лесі Українки у Львові повідомили Суспільне Культура, що вистава матиме назву "Пенелопа", а її прем'єра відбудеться 20 і 21 вересня на Малій сцені, — Ред.). Це така казка про жінок, які чекають коханого з війни.
Мені було важливо створити реалістичний текст, що давав би надію жінкам, які чекають. Щоби вони розуміли, що вони репрезентовані та важливі. І я бачила, як цей текст працює, як жінки плачуть. При цьому я нікого не обманюю: чоловік героїні, який зник безвісти, до кінця тексту залишається зниклим безвісти, тобто я не кажу, що він повернувся. Ставити цей текст буде акторка Світлана Фєдєшова, це її режисерський дебют.
Крім того, на замовлення ми написали п'єсу з Катериною Пеньковою, яку буде ставити режисерка Анастасія Сегеда вже в цьому сезоні на "Сцені 6". Там теж буде про жінку, яка чекає.
Ви згадували про книгу, яку не дописали в армії і навряд чи допишете. Також у березні видавництво "Видавництво" випустило вашу книгу про квір-військових. Крім того, на резиденції у Німеччині ви будете писати ще одну книгу. Про що вона буде?
Про військовослужбовця, його дружину та їхню історію. Це буде художня книжка. Центральна подія сюжету справді трапилася, але я не можу про неї розповісти, бо це інтрига книги. Я взагалі не вмію розповідати про свої твори (усміхається).
Резиденція стала можлива завдяки тому, що вас обрали стипендіаткою Jean-Jacques-Rousseau Fellowship. На цю стипендію не можна податися самому, на неї мають номінувати. Хто номінував вас?
Номінувати можуть лише переможці минулих років, а потім кандидатів розглядає незалежна комісія. Мене номінувала драматургиня Марина Смілянець. До цього ми ніколи не спілкувалися, вона мені написала, сказала, що читає і хоче подати на цю стипендію. А у мене такий принцип, що я завжди кажу так усім можливостям.
Після першого туру мені написали, попросили надіслати резюме та мотиваційний лист, а потім запросили на резиденцію. Це буде моя перша резиденція — у замку в Німеччині, доволі серйозна, на три місяці. Там буде багато людей, пов'язаних із театром, і я хочу спробувати.
Ви також ведете вже не першу програму на радіо (зараз Сарнацька — ведуча програми "[Не]справедливість" на "Київ FM"), фактично працюєте як журналістка, тобто самі ставите запитання. А що ви хотіли б, щоб запитали у вас? Що ви додали б?
Я просто хочу писати більше, але маю зобов'язання у волонтерстві, тому не завжди виходить. І просто хочу, щоби мене читали якомога більше людей. А також написати ту саму єдину знакову книжку про війну, яка залишиться назавжди.
Півтори роки тому я була на дискусії, де літературознавець Ростислав Семків сказав, що ту саму книжку зазвичай пише той, хто виїхав із країни у перший день війни і живе у Італії, бо класична література пишеться на відстані й з позиції того, хто вижив. Я тоді дуже розізлилася.
Коли я про це згадую, у мене перед очима блогер Анатолій Шарій, який хоче написати книжку про російсько-українські стосунки, де один брат пішов воювати за Україну, а другий за Росію, і це стає книжкою у віках. Ми не маємо цього допустити.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
