Як говорять пригноблені та гнобителі і чи мова здатна емансипувати? У своєму тексті письменник, літературознавець, викладач Києво-Могилянської академії, директор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків міркує про те, як війна впливає на мову та мовлення. Промова була проголошена у межах дискусійної програми соціального хабу Центру сучасної культури у Дніпрі.
Запитання "Чи ми взагалі можемо говорити про війну?" перегукується з відомою фразою Теодоро Адорно "Чи можлива поезія після Аушвіцу?". Насправді це питання зараз потрібно рішуче долати, бо ми мусимо шукати слова. Це одне із завдань нашої журналістики, публіцистики, літератури та інших мистецтв, які мають знайти мову для того, щоб відобразити цей досвід, який попри все досі залишається локальним.
За крок до майбутнього: про визнання суб’єктності європейського сходу
Світ ще не дізнався про нього уповні, проте він добре розуміє важливість цього досвіду та різних його нюансів. Досвіду тих, хто потрапляв під обстріли, і тих, хто був далеко від них, тих, хто виїхав за кордон і набув досвіду переміщених осіб, тих, хто втратив рідних або домівку. Тому запит на все українське зростає. В іноземних університетах хочуть чути лекції від українців, українських письменників та поетів перекладають зараз десятками мов.
Центральне есе відомої літературознавиці та теоретикині постколоніалізму Ґаятрі Чакраворті Співак називається "Чи може пригноблене промовляти?" (Can the Subaltern Speak?). У цій роботі вона приходить до висновку, що політика колонізатора та агресора полягає, перш за все, у позбавленні мови. Пригноблені — ті, хто перебувають в ролі жертви, — не можуть говорити.
Вони наштовхуються на мову пригноблювача і часто перебувають в її пастці, всередині цієї маніпуляції. Є нації, які втратили свою літературну мову, але зберегли свідомість. Проте промовляти про неї чи маніфестувати свою позицію вони можуть тільки чужою мовою. З нами цього не трапилося — століття гноблення від північного сусіда не позбавили нас мови не тільки метафорично, але й у прямому сенсі. Відповідно, ми не можемо зараз ставити таке питання, як у Співак, бо вже маємо на нього готову відповідь.
Мова — це жива структура. Поки існують її носії, ще й стільки, як у нас, не варто думати про українську мову в категоріях жертви. Величезна кількість зусиль була докладена до того, щоб наша мова зникла, — таких зусиль, які, можливо, поставили б крапку на багатьох інших мовах, що мають менший ареал поширення. Українську мову слід сприймати як мову, що вижила. Як надзвичайно сильний та стійкий організм, який пережив стільки гноблення і принижень, але залишився дієвим. Сила цієї мовної структури має викликати захоплення.
Наше завдання на найближчі кількадесят років — осмислення воєнного досвіду, яке буде мати багато стадій. Зараз відбувається його безпосередня фіксація.
Оксана Забужко: Україна зламала інерцію поразок
Після Другої світової війни про найжахливіші злочини могли свідчити чиїсь окремі щоденники, як-от щоденник Анни Франк. Проте тоді їх були одиниці. Зараз ми маємо багато фіксацій різного болючого досвіду. Це стадія прописування, під час якої ми не те, що не мовчимо, вражені трагедіями, — ми кричимо.
Це дуже різні голоси, вони розрізнені та неструктуровані, але головне, що їх багато. Вони звучать крізь усі соціальні мережі, а пізніше набуватимуть нових форм, з'являтимуться складніші форми осмислення.
Стадія складніших мистецьких форм, яка надає цьому досвіду тривкості, насправді вже розпочалася в Україні. З часів російського вторгнення на український схід у 2014 році видані різноманітні щоденники, спостереження, підбірки інтерв'ю, як, наприклад, "Дівчата зрізають коси" Євгенії Подобної, "Піхота" Мартіна Бреста, "Щоденник нелегального солдата" Олени Білозерської.
Але також з'явилася і художня проза. У романі Сергія Жадана "Інтернат" досвід війни прописаний дисперсно, неконцентровано, у ньому не стільки війни, скільки переживання подій довкола неї. Одначе цей текст перекладено багатьма мовами, і тепер він став промовистим свідченням. Через цей текст люди у світі справді починають розуміти те, що відбувається в Україні, спостерігати за тим, що сталося і що буде далі.
Осмислення триватиме і доводитиме, що ми відмовляємося від ролі жертви. Не тільки в сенсі збройного опору, а і в дискурсивному, гуманітарному полі. Велика частина класичної української літератури містила цей наратив — там була ціла низка жертв і дуже мало переможців.
Проте відмова від ролі жертви не означає забуття загиблих. Ми повинні проговорювати історії тих, хто вже не з нами, тих, чиї життя могли скластися по-іншому. Ми маємо пам’ятати дієво, перетворити ці історії на наративи. Згадувати їх у розмовах між собою та на ширшу публіку, постійно повертатися до них у нашій мові. Ці люди мають стати частиною нашого мовного досвіду.
Метою радянської машини, НКВД зокрема, була не просто ліквідація людей, яких вони сприймали як потенційних повстанців, опозицію. Радянська окупаційна влада прагнула знищити пам'ять про українських митців та іншу інтелігенцію, заперечити саме їхнє існування, зупинити циркуляцію цих імен. Важливими перемогами були реабілітація репресованих у 50-і роки, а потім видання творів Хвильового, Підмогильного, Семенка, Зерова та інших представників "Розстріляного відродження" у 90-і.
Їх не забули, вони повернулися і продовжують промовляти. Так само повинно бути і з людьми, які загинули на російсько-українській війні.
Наша мова змінюється. Вона шукає способи відображення досвіду війни, але при цьому, відповідно до обставин, стає більш економною. Заклик, що можна евфемістично передати словосполученням "заткни пельку", звучить час від часу стосовно розмов про події на фронті, що вже під контролем ЗСУ, які далі перспективи тощо. Багато хто притримує свою думку. Ті дискусії, які раніше часто траплялися на просторах інтернету, зараз мають меншу інерцію та популяцію, обриваються, коли починають з'являтися більш серйозні теми.
"Багато в чому ми вчимося починати з нуля", – Ірина Цілик про перший ігровий фільм
Мова також поляризувалася і стала чіткіша у своїх означеннях та категоріях: ми/вони, наші/чужі, свої/вороги. Толеруються явища, що раніше допускалися значно меншою мірою, наприклад, мова ненависті.
В українській мові прокльони завжди викликали певну незручність. Залишалось майже архаїчне уявлення про те, що прокльон має силу, що це небезпечна практика. Тому в літературі вони евфемізувалися: їх часто промовляли зі зменшувальними суфіксами чи з гумором. Наприклад, прокльони прабаби малого Сашка у "Зачарованій Десні" Олександра Довженка, — оці "щоб тобі там ручки повикручували, як ти цю морквочку повикручував". Зараз же ми розробили абсолютно чітку мову ненависті. Це дискурсивна паралель до воєнних дій.
Ми маємо це і в віршах, і в мемах, якихось висловлюваннях у соцмережах, у пісенній творчості: "Ти хотів землі цієї, то тепер змішайся з нею" (рядок з пісні музичної виконавиці СТАСІК "Колискова для ворога", — ред.). Хейтспіч, якого так бояться адміністратори західних соціальних мереж, настільки відвоював собі позиції в Україні, що його теж сприймають як зброю. Усі розуміють логічну присутність мови ненависті і приймають її.
Те саме можна сказати й про нецензурну лексику. Якось я спілкувався з одним французьким кореспондентом. Намагаючись пояснити відоме словосполучення "шо по русні" із відповідним продовженням, наш перекладач просто завис хвилин на 10. Він не зміг це перекласти, а француз не зміг до кінця зрозуміти.
Це насправді дуже цікавий процес, тому що мат від початку є мовою колонізатора та завойовника, архаїчною лексикою, яка позначає право володіння. Проаналізувавши кілька матерних коренів, ми зрозуміємо, що це утвердження зверхності та домінування. Така лексика циркулювала в тюремному та військовому світах, у світі армії, при чому імперської армії завойовників, а також у мові "партійних работніков", НКВДистів.
Зараз це вже не зовсім їхня мова, її в них відняли. Ми використовуємо її так само, як хлопці на фронті користуються трофейною технікою. Нецензурна мова тепер служить для того, щоб вказувати зовсім інший вектор домінування.
"Свідчити і пам'ятати": передмова Сергія Жадана до книги "77 днів лютого"
Парадоксальним чином толерантнішим стало також ставлення до російської мови. Вірніше, зараз вона перебуває у подвійному статусі. З одного боку, це мова ворога, тому в суспільстві лунають звинувачення до тих, хто цією мовою спілкується чи споживає контент. Проте водночас існує толерантне ставлення до російської як до мови русифікованої частини українців, до їхнього спадку. Багато хто розуміє, що зараз ці люди спілкуються російською, але в майбутньому вони перейдуть на українську, у них є така мета.
Якщо попри російськомовність людина таки може вимовити "паляниця", стріляє, донатить або волонтерить у правильний бік, ставлення до неї толерантне.
Схожа ситуація із суржиком. Його перестали сприймати як мову хворого мозку, що не може вивчити літературну українську мову. У суржику все частіше бачать регіональну мову, як воно насправді і є, що тільки підтверджує силу узусу, літературної мовної норми. Нарешті мова Слобожанщини чи Полтавщини зрівнялася в правах з іншими говірками, зокрема галицизмами. І це також позитивний процес.
Мова збагатилася, з'явилася маса нових слів. Це вже завдання до лінгвістів — складати нові словники, де будуть "Джавеліни", "Байрактари" та різні крилаті звороти.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
