Художники Марія Богомолова та Едуард Балула представили відеоперформанс «Привид перемоги» та перформативну лекцію в межах Стипендії імені Антонена Арто. Їхня work in progress звертається до феномену чупакабри в українському інтернет-фольклорі як до дзеркала суспільних тривог, де у хворому, виснаженому звірі люди прагнуть розгледіти містичного провісника хороших новин.
Поява цього образу стає наслідком невпевненості в теперішньому та прекарності, яким не вистачає місця в повсякденності, тому вони проєктуються на випадкову істоту. У підсумку чупакабра перетворюється на контейнер для неусвідомлених страхів і непрожитих емоцій, проявляючи зміни, які вже відбулися в суспільній свідомості, але досі не були повністю осмислені.
Марія — художниця з Харкова, яка поєднує відеоарт, текстиль та мультимедійні інсталяції. Едуард — художник і дослідник із Харкова, який працює з рисунком та іншими медіа.
Для Суспільне Культура з митцями спілкується Ольга Дятел — культурна менеджерка і продюсерка у сфері перформативного мистецтва.
Ви розповідали про історію появи чупакабри. Що сприяло тому, що вона виникла в українському просторі на початку 2000-х?
Едуард: Перший випадок 2003 року вже сам собою дуже міфологізований. Ми навіть не змогли знайти першоджерело: це новина, яку нескінченно передруковували, доки всі умовно не домовилися вважати, що вона з'явилася саме у 2003-му. Спочатку повідомлення крутилися довкола Тернопільщини, а потім пішла величезна хвиля новин із Рівненщини.
Марія: Мені здається, що після розпаду Радянського Союзу люди більше довіряли чуткам і переказам, ніж офіційним новинам. І чупакабра дуже природно лягла саме в цей простір.
Едуард: Це надзвичайно цікаво, бо дев'ять тисяч кілометрів від Пуерто-РикоБатьківщина міфу про чупакабру. Назва «чупакабра» перекладається з іспанської як «той, що висмоктує кіз» — величезна відстань. Ми подивилися бразильський фільм «Таємний агент» (2025) Клебера Мендонси Філью. Його дія відбувається в часи військової диктатури, герой переховується від переслідування. За сюжетом в акулі знаходять волохату людську ногу, яка починає бігати вулицями та нападати на людей на маргіналізованому квір-бульварі. Люди вірять у цю ногу, але по суті вона є витісненим колективним страхом того, про що вони не могли відкрито говорити. Ми подумали, що українська чупакабра працює схожим чином.
Коли ви вперше натрапили на чупакабру та зацікавилися нею як обʼєктом дослідження?
Едуард: У мене є великий список назв проєктів. Я собі записую назви: сам проєкт можу ще не придумати, але якщо звучить гарно — фіксую. І от однією з них була «Чупакабра чупа-чупс». Я думав про те, що це міг би бути проєкт про початок 2000-х, про наше минуле, де чупакабра значила багато важливого, а чупа-чупс був ще однією частинкою того часу. Але вирішили втілити ідею за тиждень до дедлайну стипендії.
Марія: Я до цього зробила відео «Сон святого Губерта» з іграшковим оленем, і нам сподобалося працювати з лялькою.
Щодо фізичного втілення чупакабри (ляльки): мені здалося, що на початку у вас було дуже конкретне уявлення, з чого вона має бути і як виглядати. Чи це уявлення змінювалося в процесі?
Едуард: За матеріалами, у принципі, воно так і залишилося, як ми планували. Ми потім дивилися багато інших референсів, надихалися різним, але повернулися до початкового задуму.
Марія: Тканина дуже матеріальна: вона виглядає трохи живою, трохи дивною. Це натуральне хутро, пришите до тканої основи. Плюс скляні очі, які додають химерної живості. З цієї ж тканини зазвичай шиють ведмедиків Тедді — тому з'являється певна ляльковість і приємність на дотик, яка працює на дивному асоціативному рівні.
Оля: А всередині що — солома чи сіно?
Марія: Тирса! Я купила її в сусідньому зоомагазині — ту, що для хом'ячків.
Хронологія та географія тривоги: 67 підтверджених випадків
Ви досліджували динаміку за роками: помітили, що після 2014-го чупакабра зникла з інформаційного простору, а потім знову почала виринати. Це на основі знайдених джерел?
Едуард: Так, ми нічого не вигадували. Звісно, статистика певною мірою спекулятивна, бо той самий випадок дублювали десятки каналів. Але я вивіряв дані: 67 окремих випадків зафіксовано абсолютно точно.
Оля: А в яких областях фіксували найчастіше?
Едуард: Ми спочатку думали, що на Харківщині, але ні — лідирує з великим відривом Рівненщина. Та сама область, де колись нібито кенгуру бігало. Найменше повідомлень було з Криму, Донеччини та Луганщини — по одному випадку. Але пік новин припав саме на період до 2013–2014 років. Ми не перевіряли, чи цей міф перейшов згодом на окуповані території, але в російському просторі про чупакабру загалом дуже мало згадок.
Пік припав на 2008–2010 роки. Цікаво, що він збігається з фінансовою кризою, а згодом — із приходом Януковича до влади. Можливо, чупакабра заповнювала простір, де мали б бути гострі політичні теми. Я нещодавно слухав стрим журналістів, і вони згадували: до війни влітку за браком новин завжди з'являлася чупакабра. Зараз новин вистачає, але вона знову повертається.
Після 2014 року чупакабра практично зникла з національних медіа: почалися анексія Криму та війна на Донбасі. Проте в регіональній пресі вона потроху жевріла, до 2017 року ожила, а у 2025–2026 роках знову почала активно виринати. Мені подобається думати про це як про вісника добрих новин, але скоріше це свідчення нормалізації життя: ми звикли до умов, у яких живемо, і на цьому тлі міф знову повертається.
Культурні референси: від «Секретних матеріалів» до Апічатпонга
А чи є ще якісь мистецькі твори, фільми або референси про чупакабру чи схожі явища, які ви переглядали або могли б порадити?
Едуард: Вона з'являлася в «Секретних матеріалах»: їй присвячена серія «El Mundo Gira». У «Південному парку» був персонаж Антисеміт, який лякав усіх чупакаброю. Але якщо говорити не про пряму чупакабру, а про художні орієнтири для нашої роботи, то для нас важливим фільмом був «Дядечко Бунмі, який пам'ятає свої минулі життя» Апічатпонга Вірасетакула. Там показане дуже дивне, буденне співжиття за столом із незвичною істотою або привидом, що просто сидить поруч.
Загалом же найбільше надихають старі, заархівовані в мережі новини та ентузіасти, які їх збирають. У нас зібрана величезна дошка: там і перші фотографії чоловіків, які тримають невідомих звірів, і кадри з фільмів. Для скульптури ми багато дивилися на Берлінде де Брьойкере — нам близька її пластика тілесності. Також згадували «Залягти на дно в Брюгге», де буквально на секунду з'являється специфічний собака, який задає настрій усій сцені.
Спільна вечеря, застілля та проявлення прихованого
Ви згадували, що чупакабра змінює простір, коли з'являється. Як саме вона його змінює?
Марія: Коли ми знімали сцену застілля і посадили її з нами за стіл, ми раптом почали говорити про тривожність і сни. Виявилося, що ми всі погано спимо. Присутність чупакабри допомогла відкрити теми, про які ми зазвичай мовчимо.
Едуард: Ми також багато говорили про те, як змінився Харків за час повномасштабної війни. Ми їздили туди кілька разів, але ніколи не сідали разом відрефлексувати цей досвід. Чупакабра створила контекст, де з сім'єю та близькими стало можливо проговорити складні речі. Вона спрацювала як контейнер: кожен за столом вклав у неї свій власний біль.
Під час зйомок хованок [у відеоперформансі людина відраховує і йде шукати іншу людину, що тримає на руках ляльку чупакабри та ховається, далі вони міняються ролями] простір теж змінився. Сам процес хованок задумувався як ігрова реконструкція пошуку чупакабри. Ми зробили один чорновий дубль на телефон — усе було тихо. Але щойно операторка натиснула запис на основній камері, одразу завили сирени тривоги. Ми стоїмо розгублені, вона вимикає камеру — і лунають вибухи. На відео вони не потрапили, але звук вибухів зафіксувався на аудіорекордері. Ми тоді реально ховалися, а потім жартували, переглядаючи матеріал, що кожен із нас ховається дуже погано.
Тактильність, іграшка та діалог з іноземцями
Традиційно чупакабра постає хворою, облізлою, стражденною істотою. У вашому втіленні вона хвора чи здорова?
Едуард: Вона життєствердна! Коли у нас був перший дзвінок із Юлією Париш для участі в стипендії, вона одразу схарактеризувала її як щось життєствердне. Ми й самі постійно відчуваємо потребу робити щось, що стверджує життя.
Марія: Мене цікавить, що за чупакаброю майже завжди стояла реальна хвора тварина — лисиця чи собака з коростою, облізла й виснажена. Люди не бачили саму тварину, вони бачили в ній свої страхи або, навпаки, чекали від неї доброї звістки. Звідси й назва «Привид перемоги»: ми хочемо розгледіти в цій істоті провісника перемоги, а насправді бачимо примару власної тривоги. Тому нам було важливо зробити її теплою, такою, яку хочеться обійняти, а не боятися.
Люди брали її на руки, пригортали. На презентації для іноземців теж лунало питання, чи не плануєте ви її тиражувати. Як ви дивитеся на цю тактильність і можливість мультиплікації?
Марія: Поки що вона точно одна і поживе з нами. Але сама ідея чупакабри як тактильної іграшки дуже цікава.
Едуард: Ми взагалі не хотіли приносити її наживо, думали залишити суто у відео. Нас Аня Шевченко вмовила взяти її з собою. І було зворушливо спостерігати, як люди обережно, бережно передають її з рук у руки, досліджують, обіймають. Це як тримати маленьку вразливу істоту, яку хочеться захистити.
Щодо іноземців: ми не очікували, що за межами нашого простору про неї знає так мало людей. Пояснювати іноземцям, що таке чупакабра, виявилося так само складно, як і багато інших речей з нашого контексту, — настільки там багато нашарувань. Ти щоразу вигадуєш новий спосіб це донести. Це перетворюється на терапевтичне коло: той, хто тримає чупакабру, має право говорити.
Яким ви бачите майбутнє цього твору далі?
Марія: Мені дуже сподобалося, як проєкт ліг у простір «Театру Саду». Ми прийшли з двома діями на відео та фізичною скульптурою, і все склалося через випадковості, які почали працювати на зміст. Було б дуже цікаво показати це як сайт-специфічну роботу в іншому просторі — наприклад, у природничому музеї серед опудал і вітрин, де вона б виглядала експонатом свого часу.
Едуард: Я навіть жартував про Національний художній музей. Коли ми починали працювати над ідеєю, якраз точилися дискусії довкола Національного пантеону — кого туди включати, а кого ні. У мене навіть була перша абсурдна думка: зробити перформанс, де ми пояснюємо чупакабрі національний пантеон — подібно до того, як Йозеф Бойс пояснював картини мертвому зайцю. Ми швидко відмовилися від цієї прямолінійності, але інтерес до взаємодії з музейним контекстом залишився.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
