Важко сказати, чи достатньо зараз ставлять тексти сучасних українських драматургів. Як показало опитування десяти київських театрів, серед них є ті, де до 90 % репертуару становить українська сучасна драма, а є і ті, де в репертуарі лічені такі постанови.
Сучасні п'єси ставлять все частіше, а розмови про те, що їх не ставлять, відбуваються за інерцією, вважає Наталка Ворожбит. Утім, на сучасні тексти не роблять ставок ні режисери, ні директори театрів, додає драматургиня.
Розмова з іншими українськими драматургинями засвідчує: проблема не лише в тому, що театри можуть ставити недостатньо "укрсучдрами", а й у розумінні професійної "бульбашки" та глядача, що таке сучасне мистецтво: можна робити сучасний театр, працюючи і зі старими текстами, і навпаки — тексти, створені сучасниками, можуть не бути актуальними.
Ба більше: важить і обмежене сприйняття того, чим є драматургія, бо вона сьогодні стає більше ніж текстом на папері, вважає режисерка театру "Нафта" Ніна Хижна.
Суспільне Культура запитало українських драматургинь, чому театрам може бути складно ставити сучасну драму, чому вони можуть віддавати перевагу класиці та який зараз стан української драми.

Багато причин, я їх буду називати, але до кожного пункту додаю репліку "не всі". Це не про всі театри і не про всіх режисерів. Це мої узагальнені роздуми.
Сучасний текст потребує сучасного втілення від режисера, іншого існування від акторів, а не того, чого їх вчили в університеті переважно на класичних творах (не всі!). Іноді виникає жахливий дисонанс на таких прем'єрах, ніби людей з XIX сторіччя змусили ставити і грати історії з XXI, а вони просто не здатні це осягнути, бо в них ще "царь".
Сучасні тексти зазвичай на складні соціальні теми, про війну, глядач не дуже хоче дивитися такі вистави, це стає зрозуміло з продажу квитків. Але театр — це не тільки про продаж квитків, але і певна місія, тому це не аргумент. Є глядач, який тільки таке і може дивитися, і вдумливого глядача стає більше і більше. Знову ж таки — треба вміти правильно загорнути такий продукт, щоб продати. А ми не дуже вміємо.
Режисери уникають співпраці з автором, бо з автором треба вести діалог, погоджувати сенси. А режисери люблять трактувати тексти і витягати з них те, чого автор не закладав. Живий автор може з цим не погодитися, тому нашо з ним взагалі зв'язуватися? Драматурги теж іноді поводять себе не політично (це я про себе передусім). Відсутня навичка та культура роботи режисера і драматурга.
Директори театрів уникають роботи з "укрсучдрамою", бо автору треба платити. А Нечую-Левицькому не треба. Керівники театрів бояться, що на невідомий твір не підуть глядачі. Але ж серіали дивляться за новими сценаріями і кіно дивляться. Там якраз елемент новизни має велике значення. Чомусь у театрі навпаки. Насправді це про невміння продавати свій товар, відсутність нових стратегій, про що я вже казала.
Драматурги не завжди враховують можливості театру і його аудиторію (коли вони пишуть не на замовлення, вони вільні). Тексти виявляються незручними не тільки за змістом, а і за технічними параметрами. Цей пункт я додала, щоб покритикувати і драматургів, хоча сама в нього не дуже вірю.
Сильних п'єс має бути більше, щоб був вибір, щоб їх неможливо було ігнорувати. Зараз театри чіпляються за два-три більш менш зручні й зрозумілі їм сучасні тексти. Для когось це знак, що треба брати цю п'єсу, вона перевірена і безпечна, а для когось навпаки — нашо це ставити, якщо це щойно поставили в сусідньому театрі?
Певна частина режисерів вважає, що мистецтво вище сьогодення, і бере класику. Можливо, роки радянської цензури привчили до езопової мови, і висловлюватися зрозуміло та прямо видається занадто простим рішенням — треба мудрити і напускати багатозначності. А людям часто потрібна конкретна розмова про тут і зараз.
Сучасні тексти не досконалі або експериментальні, написані незвично і некласично, також вони не перевірені часом, іншими постановками. Мало хто хоче ризикувати, експериментувати, бояться, що їх не зрозуміють. Хоча мистецтво — це суцільний ризик і рух уперед.
Сучасні тексти бувають контроверсійні, можна вляпатися в скандал — директори цього дуже бояться. А класика безпечна.
Але коли я запитала кількох режисерів, які ставлять сучасні тексти і яким часто відмовляють у театрах, які аргументи використовують художні керівники, то зрозуміла, що причини значно простіші. І що простіші, то страшніші. Наприклад:
— Невідповідність місця дії. Типу: "Якщо б це був Донецьк, ми б взяли, а Херсон не візьмемо. Полісся — це не наш регіон. Волинська трагедія — ставте на Волині". Ніби Волинська трагедія — не спільна трагедія.
— "Персонажка з Харкова, що працює на Барабашові, говорить суржиком, нам не підходить".
— "Багато матюків і чорнухи, а хочеться світлого і красивого".
— "У п'єсі немає українських наративів, який приклад ми дамо людям?"
Насправді ситуація змінюється, сучасні п'єси ставлять все частіше і розмови про те, що не ставлять, відбуваються за інерцією. Інша справа, що на сучасні тексти не роблять ставок ні режисери, ні директори театрів. За винятком, звісно, Театру Драматургів, "Дикого театру", Максима Голенка, ще кількох імен.
А я мрію про часи, коли прем'єра нової п'єси буде великою подією в суспільстві, викликатиме ажіотаж і передчуття відкриття.

Зараз я у батальйоні оперативного призначення на бойовій посаді. Якщо в мене з'являється час, то я витрачаю його на сон, якого достатньо не буває.
Хоч простору для думання про мистецтво зараз все менше, намагаються не випасти з мистецького процесу, бо наша боротьба — насамперед за те, щоби зберегти ідентичність, зокрема культурну.
Театр і мистецтво загалом ми дуже часто сприймаємо поза контекстом. Мені здається, що українське мистецтво здебільшого не отримало досвіду перформативного перевороту, який стався майже з усім сучасним світом мистецтва, а з нами не стався — через нашу пострадянську ментальність та меншовартість.
На ці повоєнні, перформативні зміни в XX сторіччі змогли відреагувати в більшій мірі візуальне мистецтво, література та музика — десь більше, десь менше, а театр виявився найбільш інертним. Здебільшого він залишається репрезентативним та естетичним: ми працюємо з естетизацією зла і проблем, тоді як адекватний сучасний мистецький світ працює з проблематизацією естетик.
Тобто театр умовного Заходу часто (не завжди) займається політиками, ставить питання, підважує форми, досліджує, виконує функції громадських інституцій, займається соціальними темами тощо.
Чому наші театри обирають працювати з класикою? Бо навчені працювати з класикою, не вміють працювати із сучасними текстами, не пройшли своєї внутрішньої еволюції, не вивчали, чим є постдраматичне і постдокументальне мистецтво, які канони в ньому існують.
Деякі пробують працювати з постдокументом, але працюють на рівні форми, спекулюючи, очевидно, несвідомо, документальними свідченнями і матеріалами, але або неетично, або вмонтовують їх у традиційну форму. Ті невеликі спалахи сучасного соціально відповідального критичного мистецтва, які були в українському театрі за останні 20, а особливо 11 років — після початку війни, здебільшого не були підтримані ні професійною бульбашкою, ні глядачами з різних причин.
Наше звичка існувати в ієрархічній структурі залишається і в театрі. Театр в Україні звикли сприймати як мистецтво розваги й відволікання.
В європейському та американському суспільстві театр — це трибуна, він підсвічує соціальні, гендерні, екологічні, релігійні, комунікаційні та інші проблемні питання, над якими недостатньо працюють політичні інститути.
Питання не в тому, який жанр чи форму вибирає митець, а в тому, якими інструментами користується і на основі яких цінностей працює з цілями. Також питання не в тому, з якими текстами ми працюємо — можна робити сучасне мистецтво, працюючи і з давніми текстами. І це ж не зовсім класика.
Бо саме з хрестоматійно класичними п’єсами небагато хто працює. Це скоріше можна назвати або традиційними текстами, або просто старими, давнішніми, які можуть бути актуальними, звісно, можуть бути основою адаптацій. Але це вже наступна тема (не)розуміння того, чим є сучасне мистецтво, (не)бажання цим мистецтвом займатися.
Навіть моє покоління чи молодше часто йде в естетизацію проблеми замість проблематизації естетик. Думаю, з цієї причини зокрема я перестала ставити в Україні і почала ставити в Польщі та Німеччині. Часто я не знала, що робити, якщо актор чи акторка чекає красивого костюму та оплесків, а не зацікавлені глибоко тим, яку проблему ми будемо підсвічувати та які відкриття зробимо в процесі роботи.
Чи потрібен нам такий розважальний або мелодраматичний театр? Звичайно, потрібен. Просто для балансу треба, щоб десять-двадцять процентів соціально відповідального театру теж мало місце.
А наразі це досі окремі феномени або ситуативні події, а не стала тенденція — проєктний соціально відповідальний, політичний перформативний рух, з якого може народжуватися найкрутіше — розвиток у театрі горизонтальних комунікацій, до яких ми прагнемо і у великих політичних процесах.
- Про сучасну українську драму
Найголовніше, що вона є, її багато, наші драматурги та драматургині створюють останні 15–20 років дуже якісний сучасний продукт, який знаходить себе і в перекладах за кордоном. За одинадцять років війни цих текстів з'явилося дуже багато і головна їхня цінність — у дослідженні нашої ідентичності.
Сприяє розвитку драматургії і потужний фестивальний драматургічний рух та драматургічні об'єднання і платформи. Зрозуміло, що останні три роки тенденція ще більше зросла. Але є дещо, що непокоїть.
Нещодавно я була членкинею журні одного з драматичних конкурсів і побачила, на жаль, багато маніпуляцій темою війни, вхід у мелодраматичність і таку трохи показовість без глибинного дослідження питання. Досягнення постдраматичності майже не використовувалися в цих текстах. Особливо неприємним було те, що більшість людей писали про два з половиною роки війни в той час, коли війна Росії проти України триває одинадцять.
Довгий час ставлю собі питання: чому ми часто прагнучи, наприклад, розібратися з незручною спадщиною трьох Голодоморів чи возстріляного Відродження, ігноруємо спадщину перших восьми років війни? Питання риторичне, бо це дійсно складно, бо це про особисту відповідальність і особистий тілесний досвід.
Але тривожно, коли це проявляється в драматургічних роботах, які налаштовані на глибинне і мудре розуміння реальності, роботу з сенсами та створення цих сенсів. Також було дивно та незручно якось читати про страх війни і велич втрат у текстах, які підписані Нью-Йорком, Дюссельдорфом чи Стамбулом. Але це, певно, просто так впливає на перцепцію те, де моє особисте тіло зараз.
Здебільшого читати такі тексти було важко: вони є спробою відрефлексувати те, що з нами відбуваються, але дуже часто не враховують весь обсяг контексту. Хоча це і неможливо — врахувати все. І якраз політичний, соціально відповідальний театр міг би допомагати ставити всі ці незручні запитання як у процесі створення вистав, так і зі сцени в підсумку, розкриваючи потенціал сучасної драматургії через мудре перформативне дослідження.
Так чи інакше, сучасна драматургія є одним із мостів, які нам необхідні й з точки зору рефлексії на реальність, і з позиції погляду на історію, і як інструмент порозуміння в майбутньому.

Здебільшого усе залежить від волі директора — художнього керівника. Режисери пропонують матеріали. Однак останніми роками кількість постанов за сучасними текстами збільшується, тому не все аж так погано, як було раніше, але, звісно, може бути краще.
Утім, серед перешкод можуть бути цінності. Театру, в якому процвітає махровий сексизм, расизм, неповага до іншості, залишаються лише занадто одружені таксисти у поганій і гіршій режисурі.
Часто театри не мають відваги взятись за незручні теми і вийти зі сфери комфорту. На жаль, великою мірою для багатьох людей похід у театр надалі залишається міщанським ритуалом. У нас театр не є одним із місць суспільної дискусії, радше естетичного замилування.
Є ще така річ, як школа. Сучасні тексти не завжди написані за правилами триактної структури. І для того щоб зробити цікаве втілення, потрібно бути готовими до викликів і творчих пошуків, мати можливість виходити за рамки знаних прийомів.
Важливою і, мабуть, ключовою, є також комунікація, зокрема з режисерами. Живий драматург довгий час не був присутнім у театральному процесі, й таке враження, що іноді не знають, як із ним поводитись. Моя відповідь — спілкуватись.
Також неправда, що драматурги не дають скорочувати тексти чи взагалі вносити будь-які зміни у п'єсу, але всі ці речі потрібно проговорювати і узгоджувати. Від цього виграють усі: в мене є чудовий досвід співпраці та комунікації як з режисерами та режисерками, так і з директорами й директорками театрів.
- Про сучасну драму
Сучасна драматургія не є якимось однорідним явищем. Текст може бути створений живими автором чи авторкою тут і тепер, але не бути сучасним чи актуальним. Якщо говорити про стан сучасної драми — то зараз її принаймні не потрібно шукати по театрах із лупою.
Щодо самого змісту, то одним із важливих маркерів можуть бути короткі чи навіть довгі листи драматургійних конкурсів. Конкурси — не лише про рейтинги чи перемоги, а про нові тенденції, теми і проблеми.
Не буде чимось несподіваним, якщо я скажу, що більшість сучасних текстів — про війну, причому війну я розумію дуже широко. Це наше сьогодення, тому так чи інакше ця тема представлена, навіть якщо сюжет стосується війни не безпосередньо.
Сучасні автори від 2014 року активно писали про війну, адже драма одна з перших реагує на суспільні чи політичні зміни, але здебільшого стикались з опором театрів, які воліли не бачити "важких тем".
Є ціла колекція відмазок, і навіть не знаю, яка з них моя улюблена — що про історичні часи прийде час писати за сто років? До слова, кривава війна триває набагато довше, ніж три роки.
Наступна відмазка, що, мовляв, це великий комерційний ризик для театру — пускати незнані нікому тексти. Це, звісно, неправда, адже є театри, де до 90 % репертуару — це сучасна драма, і люди ходять.
Також часто про сучасну драму кажуть, що вона неякісна. У нас багато і неякісних вистав. У кожній сфері є високий рівень, середній і низький, драматургія — не виняток.
Додам, що у 2024 році стартував проєкт "Театр ветеранів", де учасники й учасниці бойових дій шукали драматургійні ключі для передання свого досвіду. Проєкт матиме своє продовження, і це дуже важливо для всієї театральної спільноти.

Зараз драматургиня є співтворчинею вистави в харківському незалежному театрі "Нафта": працює з темою екоциду, який здійснює Росія у війні проти України. Ця вистава є частиною міжнародного проєкту Future Narratives for Planet Earth.
Ільницька розповідає: працює не над текстом окремо, а разом з усією творчою командою вистави всередині процесу, як-от перебуває на репетиціях, проводить дослідження разом із перформерами та режисерками.
Восени створила аудіоп'єсу "Поки я не тут" для організації IOTA в Бухаресті, де відповідала саме за текст (аудіовиставу втілювала режисерка Андреа Лукачі).
- Чому українські театри часто обирають працювати з класикою
Класика є більш зручною та безпечною для роботи і продажу: вона якісна, універсальна, тут тобі рідко зможуть дорікнути, що ти транслюєш незручні повідомлення, ставиш незручні запитання, висловлюєш критичну позицію. Публіка охочіше обирає для перегляду відомі назви класичних текстів.
Натомість сучасна драматургія часто вимагає роботи з актуальним контекстом і залучення драматургині або драматурга у процес створення вистави, працю в режисерсько-драматургічному тандемі, що мало практиків і практикинь українського театру вміють.
- Про сучасну драму
Переважно це реалістична драма, що описує досвіди людей з нашого двору / села / будинку, або зосереджена на внутрішніх переживаннях особистості. Зазвичай персонажі тут живуть у впізнаваному лінійному сюжеті й говорять звичною мовою.
Рідше авторки та автори знаходять непобутову структуру мови: наприклад, Анастасія Косодій має власний поетичний стиль письма, який перетворює реалістичні ситуації, не зупиняється на розповіданні історії, а йде далі — трансформує історію у власну чуттєву поетику.

Зараз Хижна разом із Любою Ільницькою працює над виставою, присвяченою темі екоциду в Україні, який спричинила війна Росії проти України.
Під час роботи зустрічалися з експертами та експертками галузі, зокрема авторкою книги Ecocide in Ukraine Дарією Цимбалюк, професором Іваном Мойсієнком (Українська природоохоронна група) і головою ДСНС Ізюмщини Олександром Ковалевським. Також мали експедицію Ізюмщиною, щоби безпосередньо тілесно відчути вплив війни на довкілля та мати більшу експертизу.
"Усе це власне і формує тіло драматургії, де текст, що його пише Люба, є вершиною айсберга. До цього ми неодноразово працювали з постдокументальним театром, де текст базувався на серії інтерв'ю, після чого Люба знаходила єдиний художній хід, переписуючи ці тексти у художні та формуючи драматургію", — розповідає Хижна.
- Чому українські театри часто обирають працювати із класикою
Зізнаюся, що для мене це також загадка. Припускаю, що це може бути певний напрацьований архаїчний патерн. В часи, скажімо, мого навчання, десять років тому, "сучасною" вважалася драматургія соцреалізму, зокрема Арбузов та Вампілов. Тож не напрацьовувалася навичка роботи з реальністю, актуальними темами та співтворчості з живими авторами.
Гадаю, в нашій театральній культурі дуже обмежене сприйняття того, чим є драматургія, бо вона сьогодні стає більше ніж текстом на папері. Зокрема, вона є надважливим інструментом документування війни, рефлексії, оплакування, називання речей та втрат, інтеграції досвідів масових катастрофічних подій, агентом культурної дипломатії.
Я також не можу сказати, що соціально відповідальний, політичний театр є достатньо розвинутим та популярним в України. Настільки, наскільки насправді мав би бути, бо цього вимагають часи, в які ми творимо. І я вважаю, що ми вже пропустили той час, після 2014 року, коли мусили дуже швидко, активно та радикально реагувати на реальність, через театральні роботи зокрема, як всередині країни, так і за кордоном.
Тож, враховуючи обсяг роботи і кількість тем, що є в нашому культурному просторі та соціополітичному контексті, мені видається дуже дивним рішенням брати в постановку умовного Теннессі Вільямса.
- Про сучасну драму
Гортаючи, зокрема, "Антологію 24" [збірка текстів для театру, написаних після 24 лютого 2022-го], безумовно, розумієш: що б ми сьогодні не робили, не писали, це буде розміщено в контексті війни та буде про війну. Буквально кожне слово, кожна історія, найінтимніша та найособистіша, будуть розповідати про війну. І залежно від того, як сьогодні наша дійсність буде описана і названа, так ця війна і буде записана в історію.
Я не беруся оцінювати стан драматургії, я не є знавчинею. Тим більше, що я вкрай рідко працюю з готовими драматургійними текстами, працюючи методом, який скоріше можна описати як devised theatre, де роль драматурга чи драматугині змінюється.
Разом із ним та командою перформерів ми співтворимо сам процес, винаходимо метод роботи під кожну конкретну виставу.
Драматургія не є відірваним від процесу текстом, він народжується в процесі дослідницької роботи, розмов з командою, імпровізацій. Так ми співпрацюємо в тандемі з драматургинею Любою Ільницькою. Тоді ці тексти не лише працюють із темою, але і стають нашими, стають про нас, які залишаються у своїх містах попри все.

Драматургиня протягом року працювала над п'єсою про Марію Заньковецьку для львівського театру імені Марії Заньковецької (прем'єра запланована на весну). На початку лютого також запланована прем'єра за її текстом "Історія одного провізора" у Брістолі (Велика Британія). Також у Штутгартському національному театрі на березень запланований фестиваль камерної сцени, де буде представлена п'єса Людмили Тимошенко про українську біженку "Війна фрау Козак".
- Про сучасну драму
Протягом останніх трьох років кількість вистав, зроблених за текстами сучасних українських драматургів, значно зросла. Насамперед я це пов'язую з великим вторгненням і з запитами у суспільстві рефлексій на тему війни, окупації, міграції, виживання в ненормальних умовах, осмислення минулого.
Лише за п'єсами співзасновників Театру Драматургів після лютого 2022 року відбулося понад 70 прем'єр в українських театрах. Зокрема, текст Оксани Гриценко "Молочайник" про окупацію на Херсонщині лише за 2024 рік було представлено на семи різних сценах.
Проте, якщо брати репертуари переважної більшості театрів, співвідношення класика (вітчизняна та зарубіжна) і українська сучасна драматургія — це буде приблизно 85 на 10.
Звісно, є театри, які активно працюють переважно з сучасною драмою. Це "Дикий театр", Театр Лесі Українки (Львів) і наш Театр Драматургів (який працює виключно з сучасними текстами).

У 2024 році Гриценко написала три нові п'єси, тож зараз взяла паузу і перебуває в пошуках нових тем. Одна з її п'єс, "Свідки телячого розстрілу" була в розроблена в межах шведського конкурсу "Трикутник для українських театральних митців". На початку лютого п'єсу читатимуть у Театрі драматургів, а наприкінці лютого — у Швеції.
"Вона про те, як люди які пережили жахи окупації, зганяють свою злість на односельцях, звинувачуючи одне одного в колабораціонізмі", — описує Оксана Гриценко.
Дві інші п'єси драматургиня написала на резиденції Rikstolvan у Швеції. "Одна з них — це ромком про стосунки під час війни, а інша — фентезі про підрив дамби Каховської ГЕС та історію Великого Лугу", — коментує Гриценко.
- Чому театрам буває важко ставити сучасну українську драму
Я би сказала, що у 2022–2024 роках у театрах стало значно більше сучасної української драматургії. У мене минулого року було вісім прем'єр у наших театрах. Але я з певним сумом дивлюся на анонси театрів на цей рік, бо помічаю, що української драми стає менше.
Можливо, театри хочуть відсторонення від "тут і зараз" — а про це більшість українських сучасних текстів. Більшість театрів орієнтуються на глядачів і часто пропонують певний ескапізм від сьогодення.
Проте той самий Театр Драматургів однозначно продовжуватиме ставити сучасну українську драму. Тим більше, минулого року завдяки проєкту "Театр ветеранів" з'явилося з десяток чудових п'єс від людей, які п'єси ніколи раніше не писали. Цього року буде другий набір у "Театр ветеранів".
Мені здається, зростання кількості п'єс від учасників бойових дій — це новий тренд, який почався ще минулого року, і він мене дуже тішить.
- Про сучасну драму
Я думаю, що українська сучасна драма переживає підйом після російського повномасштабного вторгнення. В перші місяці драматурги фіксували власний досвід, потім почали звертатися до досвіду інших українців. Україна зараз кишить неймовірними історіями — важливо лише набратися сил ці історії зафіксувати і творчо опрацювати.
Теми п’єс, як на мене, залежать від особистого досвіду кожного драматурга. Я пишу про окупацію, бо сама родом з нині окупованого півдня Херсонщини. Також опрацьовую деякі історії, які побачила завдяки роботі журналісткою в зоні бойових дій (хоча далеко не про все з цього я можу писати).
Досі не знаю, як писати п'єси про тортури та вбивства цивільних в окупованих містах та селах або про людей, які пережили полон.

Улітку 2024 року під час літньої резиденції Association Sens Interdits (Ліон, Франція) Тетяна Киценко написала п'єсу "Антоніна" про Антоніну Романову — колись театральну режисерку, а зараз військову.
Тепер, за підтримки проєкту Documenting Ukraine та центру NASHi, готує за цим текстом виставу в київському Театрі драматургів.
Після 24 лютого 2022 року в межах різних проєктів та програм Киценко написала такі тексти, як "Тут живуть люди", "Баба Тома", "Все лишилось в Маріуполі", "Зелені томати".
- Чому українські театри можуть обирати класику
З якими б українськими театрами не спілкувався драматург, йому чи їй завжди розповідатимуть про окупність вистави та отримуваний від неї дохід. Навіть якщо на постановку цієї вистави та її просування не було витрачено жодної копійки з бюджету театру. Це мій власний досвід.
З іншого боку, склався впертий стереотип, що соціальні постановки, включно з тими, що присвячені темі війни, мають небагато шансів на окупність. Здавалося б, люди після трьох років повномасштабного вторгнення для збереження власної психіки стрімголов тікають в ескапізм і замість вистав про сучасні реалії віддають перевагу чомусь чарівному, естетичному та заспокійливому. Саме звідси така популярність класичних творів.
Утім, справжня причина, з якої сучасні п'єси на військові та соціальні теми рідко мають попит в українських (особливо державних) театрах, в тому, що на жаль, у багатьох художніх керівників та режисерів відсутній досвід або бачення, як інтегрувати сучасні реалії в театральний формат без зайвого трагізму чи пафосу. Вони просто не знають як. Зовнішньо це виглядає як снобізм та ігнор.
Уся ця картина сильно розчаровує та демотивує авторів, які чесно прагнуть зробити щось корисне для суспільства та, наприклад, присвятити себе документуванню війни. Оптимізму надають нечисленні, але від того не менш яскраві приклади успішних вистав на військові теми на кшталт "Зелених коридорів" у Театрі Драматургів або "Птаха на горищі" в Сумському театрі імені Щепкіна.
Як на мене, запорукою успіху в глядача цілком може бути сильна позиція головних героїв та оптимістичний вайб: просто зараз вистави про війну зобов'язані бути наснажливими та духопідйомними.
- Про сучасну драму
У 2024 році я судила два драматургійні конкурси. Більша частина того, що прочитала, так чи інакше стосується війни: це п'єси про жителів прифронтових територій, військових, переселенців, навіть ухилянтів.
Менш популярними, але теж актуальними є історичні теми, як-от Україна під час Другої Світової чи Голодомор. Так, було кілька п'єс "про принцес", але саме вони здаються абсолютно дикими та недоречними за наших обставин.
Отже, є неабияка прірва між тим, що турбує авторів, є наразі адекватним та актуальним для суспільного обговорення, і запитом більшості українських театрів. У підсумку формуються дві майже взаємонепроникні бульбашки, які одна з одною перебувають у неминучому та непозбувному конфлікті. Не в тому сенсі, що хтось на когось кричить, а в тому, що в них просто різні погляди на театральний процес і практично відсутні точки дотику. Які все ж таки потрібно шукати.
До речі, під час минулорічного Тижня актуальної п'єси з неймовірним подивом виявила, що досі, як і десять років тому, на обговореннях сучасних текстів не вщухають дискусії на тему матів у театрі. Як? Чому? Навіщо? Звідки цей анахронізм?
Після всесвітніх співів "Путін ху*ло", величезних банерів про "рускій воєнний корабль" та інтерв’ю президентів із використанням ненормативних слів вважаю дискусію про обсценну лексику на сцені урочисто закритою.

Для мене тут відкривається кілька важливих аспектів, і насамперед — це питання нетоксичної людської комунікації.
Я хотіла б підкреслити важливість відкритості та готовності з обох боків: режисерів, які готові слухати, шукати, адаптувати, і драматургів, які можуть сприймати реалії конкретної локації та бюджету, працювати разом із командою та залишатися залученими до процесу.
Я вже прийняла реальність українського театру: мої тексти легше й із більшою повагою ставлять за кордоном, наприклад, у Німеччині. Для них я пишу тексти, які можна порівняти з конструктором: режисери та команди створюють свої власні мандали, складаючи сенси, працюючи зі мною й можливо доопрацьовуючи текст.
Я надзвичайно щаслива зустріти свою "творчу пару" — українську режисерку та відому хореографку Кристину Шишкарьову.
У нас склалися ідеальні робочі стосунки: жодних токсичних моментів, постійне обговорення і взаємна довіра. Наприклад, коли вона запропонувала розпочати виставу з фіналу тексту, я спочатку відчула внутрішній спротив, але побачила, як добре це працює для загального концепту.
Я вважаю, що драматурги мають бути гнучкими й активними в просуванні своїх текстів. Це включає роботу з грантами, заповнення заявок і звітів, пошук команд і нових форматів.
Якщо в Україні немає підтримки державних театрів, це можна розглядати як можливість створювати власні незалежні проєкти. Для цього я, наприклад, вивчаю психодраму, арттерапію, лялькотерапію, а також відвідую воркшопи з грантоздобування і нетворкінгу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected].