На Суспільне Івано-Франківськ вийшов матеріал про родинну історію Назарія Турчина. У центрі сюжету — долі його предків: родин Турчинів та Гриців-Мацук, яких радянська система переслідувала, зокрема за участь у національно-визвольному русі.
Турчин ділиться свідченнями та говорить, що історія родини — це частина великої історії, яку ще належить осмислити.
Суспільне Культура переказує історію.
Дім
У селі Йосипівка на Івано-Франківщині знову чути голоси, дитячий сміх, іноді — гупання молотка об дерево. Тут, у хаті, яку дев'яносто років тому звела родина Турчинів, знову живуть нащадки. Вони не просто приїздять сюди відпочити — вони повертають історію на своє місце.
Це історія про дві родини з Рогатинщини, яких у середині ХХ століття позбавили всього — дому, землі, планів. Їхню гідність розчавили системно: засудженням, конфіскацією, засланням.
Через покоління дідова пам'ять ожила в онукові. І тепер Назар Турчин розповідає цю історію.
Земля
Григорій Турчин із дружиною Горпиною та дітьми оселилися на хуторі Бахманка ще в 1930-х роках. Землі придбали, звели просторий будинок. Григорій був столяром — майстерно облаштував дім. На той час це був не просто будинок, а ознака добробуту. Окрім житла, родина мала понад вісім гектарів орної землі, кілька голів худоби, млини та молотарки. Займалися сільським господарством серйозно — тримали постійного робітника, ще десятки наймали на сезонні роботи. Вже тоді виношували ідею власного виробництва мармуляди — бо в саду біля хати родило близько 200 дерев.
У ті роки мати землю й амбіцію означало належати до тих, кого радянська система таврувала "куркулями". Надто якщо у родині були сини, які долучилися до визвольного руху.
Повстанці в саду, зброя у читальні
Родина Турчинів виховала семеро синів. Четверо з них — учасники УПА.
Двоє молодших, серед яких був і майбутній дід Назара, діяли як зв'язкові. Хата перетворилася на прихисток: у ній та на господарстві ховали повстанців, зброю, передавали вістки.
У стайні облаштували подвійний дах — туди могли сховатися "хлопці з лісу". Під будинком — криївка з виходом до кінця саду. Усе ретельно продумано.
Ворога намагалися випереджати, давали знаки, домовлялися умовно: де стоїть реманент — там небезпека.
Григорій не лише господарював — він віддав частину власного саду для будівництва сільської читальні. Доглядав її, опалював. Але згодом саме ця читальня перетворилася на клуб — вже після того, як Турчинів депортували.
Арешти та заслання
Після 1944 року один із синів, Михайло, потрапив під суд — за зв'язок з ОУН. Його засудили до десяти років. Романа — розстріляли. Миколу з дружиною у 1947-му вивезли до Омська. Хворий на сухоти, він не зміг утекти.
У 1951 році дійшла черга й до прабабусі Горпини. Її разом із трьома синами вивезли в Іркутську область. Формальне обґрунтування — зв'язки з "бандитами ОУН", порушення трудової дисципліни та виключення з колгоспу "Червона зірка". Будинок відібрали. Там спершу була школа, потім — магазин.
Григорій Турчин тяжко захворів і помер ще до виселення родини. Родина втратила все: землю, житло, можливість повернутись. І навіть право називатися собою.
Ще одна трагедія
Подібну долю пережила й родина Грицівих-Мацуків із сусіднього Бабухова. Також репресовані, також названі куркулями, також підтримували повстанців. Мали 13 гектарів землі, четверо коней, вели господарство. Дочку Зеню — майбутню бабусю Назара — вивезли до Красноярського краю в 13 років.
У школі-інтернаті вона не розуміла російської, плакала, боялася. Її мама, Анна, працювала на лісоповалі — важка фізична праця, суворий клімат, заборона на виїзд.
Родини стояли на спецобліку, щомісяця мусили відмічатися. Втечу карали каторгою. Повернення додому було заборонене.
Сибір — місце зустрічі
Після семи років заслання обом родинам дозволили залишити Сибір, однак не повертатися додому. Вони обрали Львів. Саме там, за переказами, Мирослав Турчин і Зеня Гриців-Мацук познайомилися — у театрі чи дорозі, цього достеменно не знає навіть онук. Але факт залишається: їхнє кохання, а потім — шлюб, стали результатом спільного випробування. Їх об'єднав Сибір.
У 1964 році Грицівих реабілітували. Турчинів — ні. Ще три десятиліття їхнє ім'я залишалося під забороною, а їхній дім — зайнятим. Зеня, вже у Львові, таємно їздила дивитися на рідне обійстя чоловіка.
У 90-х роках родині вдалося повернути будинок — після тривалих прохань та листування. Тоді ж Турчинів офіційно реабілітували.
Архіви як відповідь
Назар, онук Мирослава та Зені, пам'ятає: про Сибір у родині не говорили багато. Теми уникали, хоча щось і прослизало в розмовах. Уже дорослим чоловік почав розслідувати цю історію. Спершу — через архіви Миколи Лебедя, керівника СБ ОУН. Потім — у матеріалах МВС, які стали доступними після декласифікації.
У документах — фото прабабусі, рапорти, протоколи допитів, рішення про виселення. Звідти Назар дізнався, що частину родинних земель можна повернути — як спадкоємцю репресованих. Йому вдалося оформити півтора гектара: сад прадіда з двома сотнями дерев.
"Нам повертають наше"
Зараз Назар із сім'єю доглядає фруктовий сад і відновлює хату. Будинок із великими вікнами, світлими кімнатами, слідами столярної роботи його прадіда — стоїть попри час і втрати. Назар переконаний: це не просто будівля.
"Цей дім — символ. Поки він стоїть, живе пам'ять", — каже він.
Він їздить у Йосипівку не лише для відпочинку. Для нього це місце — частина ідентичності. Простір, у якому можна на дотик відчути спадкоємність поколінь. І водночас результат боротьби за історичну справедливість.
Зцілення
Після років мовчання Назар дає цим історіям голос. Повертає не лише землю, а й минуле. Бо саме через ці драми особистих біографій, через лінії долі в конкретному селі можна відчути масштаб репресій — і силу опору.
Село, з якого вивезли родини як "небезпечних елементів", сьогодні знову приймає їхніх нащадків. Там, де була школа й магазин, знову звучить родинна мова. Там, де росли дерева — знову родить сад.
Це більше ніж спадщина. Це живе нагадування про те, що навіть найтемніші сторінки історії можна переосмислити. І що коріння — хоч і підрублене — може пустити нові паростки.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
