Книговидавництво, попри певну романтизованість галузі, є насамперед бізнесом: пріоритет у ньому надають мейнстримним темам та авторам. Нішеві видання, що опиняються в андеграунді, знаходять читачів альтернативним способом — через самвидав.
Раніше самвидав для українських авторів був вимушеним кроком, єдиною можливістю обійти державну цензуру, але тепер цей "шлях самурая" нерідко обирають добровільно.
Суспільне Культура розповідає про літературний самвидав та сучасну українську культуру зинів — окрему екосистему нашого книговидавництва, в якій свобода творчості не обмежується комерційними рамками.
Літературний самвидав: вибір незалежності
В Україні працюють десятки видавництв на будь-який смак: з різними жанровими спрямуваннями, системами цінностей та маркетинговими підходами. Якщо між автором ми авторкою та видавництвом стається метч, друге готове вкладати колосальний ресурс у просування твору. Команда професіоналів зробить усе, щоб книга мала комерційний успіх: від редактури та дизайну видання до продюсування самих авторів. Звучить, ніби витягнути "щасливий квиток" — проте іноді письменники від нього відмовляються.
Якщо з тих чи інших причин автор не налагоджує традиційну співпрацю з видавництвом, існує ще один варіант — самвидав. Саме через такий "запасний вхід" на книжковий ринок потрапила Каріна Саварина — авторка книжок "Не вагітна", "Мам" та "За маму, за тата".
Каріна Саварина розповідає, що була "дуже наївною" та не розуміла, як влаштований літературний світ — ні в Україні, ні деінде. Тоді, у 2019-му, вона вже півтора року була мамою — і в якийсь момент відчула, що губиться в рутині. Тоді Каріна згадала про свою мрію стати письменницею — і під впливом книги "Про письменство. Мемуари про ремесло" Стівена Кінга почала писати власний рукопис.
У процесі Каріна Саварина натрапила на блогерку, яка самостійно видала книжку й почала заробляти. Це надихнуло її перетворити чернетки на повноцінну книгу. Саварина придумала назву, створила обкладинку та почала шукати видавництво, яке надрукувало б "Не вагітну" коштом авторки.
Гроші на друк, зазначає письменниця, вона заробила, створивши на замовлення перший в Україні інклюзивний комікс. Тоді в неї було 750 підписників в Instagram — "і щире переконання, що книжка важлива і її куплять 500 людей у передзамовленні за один день".
"Спойлер: цього не сталося з жодною з моїх книжок. У перший місяць замовили 50 примірників. Решту 450 я продавала протягом року, поступово будуючи аудиторію", — підсумувала Саварина.
Також своїм досвідом із нами поділилася Ірина Кацімон — фентезі-письменниця, авторка трилогії "Мрії", що з 2023 року видає свої твори самостійно.
Ірина хотіла зробити письменництво своєю професією: була готова малювати ілюстрації, вести соцмережі, брати на себе організаційні процеси тощо. Тож вона створила сайт, відкрила ФОП — і перетворила хобі на основну діяльність.
Виклики літературного самвидаву
За можливістю особисто контролювати всі етапи роботи над книгою стоїть і велика відповідальність.
По-перше, потрібно самостійно знайти професіоналів, які зроблять редактуру, коректуру, верстку, дизайн, ілюстрації, а також вибрати папір, шрифт, домовитися із друкарнею тощо.
"Найважливіше та найважче — це знайти фахівців, які будуть так само зацікавлені, ентузіастичні, як і ви. Особливо якщо йдеться про комерційний самвидав. Знайти «своїх» людей може вийти не з першої спроби, а кожна помилка коштуватиме часу, грошей, ресурсів, репутації", — зазначає Ірина Кацімон.
По-друге, виникають труднощі з маркетинговою складовою: автор чи авторка бере на себе таргетинг, співпрацю з медіа та блогерами, запуск реклами, просування соцмереж, а також участь у офлайн-подіях.
"У самвидаві складно те, що ти почуваєшся радше продавчинею, ніж письменницею. Я продавала книжки в direct, і це було далеко від мого уявлення про літературний світ. Я б хотіла жити на іншій планеті. Там, де книги продаються без автора. Там я жила б у лісі, писала книжки, передавала б їх ельфам, а вони — видавцеві. А я просто отримувала б роялті й писала далі", — каже Каріна Саварина.
По-третє, слід врахувати фінансові ризики. Що менший тираж, то більша собівартість примірника — тож ціна на самвидав може вийти значно вищою за ринкову від видавців. Також вартість залежить від якості та оформлення книги.
"Я ніколи не подавалася у видавництва, адже знала, що хочу ризикнути й створити своє мінівидавництво. Мені здається, що сьогодні обрати самвидав неможливо вимушено. Це важкий і довгий процес, який вимагає повного залучення. Це як відкрити свій бізнес. Ми ж не говоримо: «Не взяли на роботу, тож я вирішила відкрити свій бізнес». За кордоном комерційний самвидав вже не є чимось незвичайним. Можливо, це розуміння колись прийде й до нас. І упередження про те, що самвидав — це тільки ті книги, які не взяло видавництво, втратить свою силу", — наголошує Ірина Кацімон.
Водночас письменниця не може однозначно порекомендувати шлях самвидаву іншим авторам. За її словами, це ризик, який досі маргіналізується, хоч і потребує неабиякого вкладення ресурсу.
Каріна Саварина, своєю чергою, може порівняти досвіди самвидаву та співпраці з видавництвом — і вона вважає самвидав радше експериментом, ніж повноцінною альтернативою.
"Самвидав дав мені досвід і розуміння процесів. Якщо у вас є блог і бренд — ви зможете заробити. Але виграти престижну премію чи стати частиною великої літературної спільноти — це вже інше питання".
Письменниця радить авторам, які хочуть видавати твори самостійно, розвивати блог (найкраще, на її думку, працюють гумористичні відео в TikTok). Якщо ж автор чи авторка шукає видавнитцво, Саварина рекомендує звертати увагу на його репутацію, а також умови договору та терміни виходу книги.
Андеграунд книговидавництва — мистецькі зини
Паралельно з традиційним книговидавництвом в Україні стрімко розвивається культура мистецьких зинів.
Зин — це зазвичай невелика книжка або брошура, яку самостійно створює і видає одна людина чи група людей невеликим тиражем. Це можуть бути роздруковані на домашньому принтері тексти з намальованими власноруч ілюстраціями, колажами, вирізками з газет — або ж більш серйозно оформлений журнал чи артбук.
Зин-формат дає митцям свободу поза рамками, які сформував більш складний і дорогий традиційний друк.
"Видавництво — більш комерціоналізована структура (що не є погано), а також необхідність іти на компромісні рішення. До того ж мистецькі книги — це досить нішева річ, на цьому дуже важко заробити. А якщо автор не всесвітньо відомий художник, то ризики збанкрутувати взагалі зростають до небес", — розповіла Суспільне Культура художниця Руслана Ключко.
Руслана Ключко зацікавилася зинами, коли навчалася в НАОМА на програмі з книжкової графіки, де створення ілюстрацій та макету книги були основними завданнями. Згодом навчання переросло в професійний інтерес: Руслані стала подобатися книга як медіум, адже це "дуже ємка форма, щоб запакувати складні речі".
Першим зином Руслани була збірка поезій Миколи Воробйова "Хто не трава". Його вона створила у співпраці з Анною Ютченко, дослідницею теми витісненого покоління, та Ксюшею Зякіною — художницею, яка працює переважно з перформансом та плейбек-театром.
Звідтоді Руслана Ключко видала ще низку артбуків та зинів. Нещодавно самвидавний доробок мисткині поповнився збіркою "У світлі саду", яка об'єднує поезії Івана Світличного та Михайла Осадчого. Для створення візуальної частини збірки авторка використала рослини та артефакти (конверти, листи, фрагменти бляшанок), знайдені в Києві та на Сумщині — малій батьківщині художниці. Таким чином вона хотіла відобразити зв'язки між людьми і просторами. Зин було створено в межах резиденції "Уманська 35/20".
Виклики мистецького самвидаву
Ми розпитали про труднощі мистецького самвидаву трьох художниць: Руслану Ключко, Ладу Вербіну та Дашу Чечушкову.
Вони одноголосно кажуть — найскладніше знайти фінансування.
Руслана Ключко надає перевагу більш ризикованій, але вільній та швидкій стратегії — друкувати видання власним коштом.
"Звісно, існують гранти й різні способи фандрейзингу, але це зазвичай занадто довгий і клопіткий процес", — пояснює вона.
Лада Вербіна розповідає, що перший наклад артбуку "Гостинець" вони зі співавторкою Тамарою Турлюн також друкували вдома на принтері. А вже другий тираж видали за підтримки польського центру сучасного мистецтва "Замок Уяздовський " та ГО Open Place. Так у авторок з'явилася можливість придбати якісний папір і звернутися до дизайнерки Галі Вергелес. Зрештою перевиданий зин став основою мистецького проєкту про збереження пам'яті.
"Ідей, митців, самвидавів, ініціатив — дуже багато. За моїм досвідом, якщо ти виходиш в нуль зі своїм виробництвом, то це вже успіх!" — доповнює Даша Чечушкова.
Другий виклик — це розповсюдження зинів. Зазвичай ідеться про зовсім невеликі тиражі — 10, 20, 50 примірників.
Руслана Ключко вважає найефективнішим способом просування живі події.
"Треба більше видимості теми, щоб люди розуміли цінність самвидаву і колекціонували зини. Щоб митці працювали не в стіл, а знали, що це комусь цікаво й потрібно. Щоб проводилися виставки, фестивалі, воркшопи, писалися статті про зини", — наголошує Руслана Ключко.
Одеська художниця Даша Чечушкова переконана, що культуру зинів в Україні варто розвивати шляхом інституційної валідації. На її думку, самвидав має насамперед з'являтися на книжкових поличках великих інституцій, у яких ширша авдиторія, ніж у самих митців:
"Зини не мають залишатись в «бульбашці», «своє для своїх». Зини — це доступна друкована популяризація «низових» концепцій, ідеологій, історій — від глобальних до персональних. Зини поширюють концепцію легкості в реалізації своїх ідей. Є бажання щось зробити — береш і робиш. Нехай аматорським методом, з нульовим бюджетом, але вкладаєш бажання й зусилля, працюєш на вихідних — і так видобувається результат".
Також Даша Чечушкова відзначає важливість так званої надивленості. Отже, зини мають бути ширше представлені не лише задля залучення читачів, а й щоб митці могли черпати натхнення та формувати нові підходи до самвидаву під впливом колег.
Де можна погортати зини
Український мистецький самвидав — дуже юний, та останнім часом усе ж набирає заслужену популярність.
Зокрема, 5 липня у Харкові пройшов фестиваль зинів та самвидаву. Подія мала на меті привернути увагу харківської спільноти до зину як широкодоступного мистецького формату, підсвітити творчість українських авторів зинів, а ще дати людям, які творять чи споглядають мистецтво, новий інструмент самовираження та поширення важливих ідей у суспільстві.
Також у жовтні вдруге пройде фестиваль книжок про культуру "Фундамент". Уперше подія відбулася минулої осені — і тоді на ній було представлено чимало зинів. Цьогоріч фокусною темою стануть історії про подорож.
Окрім цього, зини є в асортименті київської нонфікшн-книгарні "Збірка". Детальніше про неї — читайте в інтерв'ю власниці Наталки Кузьменко для Суспільне Культура.
Інституційний погляд: досвід "Довженко-Центру" в самвидаві
Унікальним прикладом арткнигарні є й музейна крамниця "Довженко-Центру", де теж представлено широкий асортимент зинів на продаж.
Ба більше, національний кіноархів показав самвидави різних митців та мисткинь із багатьох точок України на своєму стенді на цьогорічному "Книжковому Арсеналі". На ньому був представлений і перший власнодрук "Довженко-Центру" — "Коцюбинський: між кіно та літературою".
Національний центр Олександра Довженка має власне видавництво, яке займається професійними виданнями про кіно (передовсім українське). Однак минулого року через певні обмеження такого формату команда кіноархіву вирішила поекспериментувати ще й із культурою зинів, тобто видати щось без залучення видавництва. Так вийшов зин про екранізації творів Михайла Коцюбинського — тиражем у 300 примірників. Візуальним рішенням та оформленням самвидаву займалася Галя Вергелес та київське бюро "Буця".
Тема видання була пов'язана з презентацією заново відсканованого й музично озвученого "Пирогом і Батогом" німого фільму "Фата Моргана" (1931) режисера Бориса Тягна. Цей показ став частиною традиційного "Літературного кіноканону", в якому "Довженко-Центр" показує українські фільми, зняті як екранізації класики.
Так "Довженко-Центр" водночас представив на "Книжковому Арсеналі" фільм-екранізацію Коцюбинського і зин про те, як творчість цього кінематографічного автора відбивалася в кіно, а також надав майданчик продажу для інших авторів, що займаються самвидавом.
У команді кіноархіву зазначають: дуже часто навіть на таких великих книжкових подіях власнодруки оминають або ставлять обмеження на продаж, тож це була особлива можливість для митців і мисткинь.
"Зин може зробити кожен — це основна перевага. Через це автор(к)и власнодруків більш вільні — вони не скуті рамками, які сформував більш складний і дорогий традиційний друк. Ти робиш усе сам або з друзями, отже, тебе не зупиняє ніхто і ніщо, крім твоєї фантазії. Митці, часто початківці, аматори або представники андеграунду, які переважно не мають належного простору для висловлення, самі ж для себе його створюють і проявляються; формуються локальні маленькі спільноти зі своїми особливостями, — і це прекрасно. Зини дивують — серед них можна знайти таке, про що ти сам ніколи б і не подумав. Зини крейзі, і це класно", — підсумовують у "Довженко-Центрі".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
